Нардеп Віталій Безгін: Парламентську коаліцію можуть переформатувати вже восени

Чи можливі вибори до місцевих рад восени, як війна змінила громади, у чому корінь протистояння місцевої влади з військовими адміністраціями та центром? На ці та інші питання у новому випуску відеопроєкту "Сила вибору" відповів народний депутат Віталій Безгін, голова підкомітету з питань адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування. У розмові з головою правління Громадянської мережі ОПОРА Ольгою Айвазовською політик також поділився своїми міркуваннями про те, чи збережеться коаліція у Верховній Раді.

- Уже минуло понад десять років від початку реформи децентралізації, яку тоді підтримувало багато партнерів. Всі говорили про неї як про великий прогрес у розвитку України. Чи не деградує ця система під час режиму воєнного стану? Яким ви бачите розвиток місцевого самоврядування, якщо він триватиме ще два-п'ять років?

Я не зовсім погоджуюся, що децентралізація деградує під час воєнного стану. Спробую це аргументувати. Упродовж 11 років вона відбувалася хвилями: був період 2015-16 років, певне падіння до 2019 року, піковий 2020 рік, а потім все одно почалося уповільнення. Я б це пов'язав не з конкретними періодами, а з тим, наскільки в парламенту як законодавчого органу є вікно можливостей — воно завжди є на початку каденції. Тому цілком логічно, що були ці хвилі.

Звісно, воєнний стан передбачає централізацію окремих сфер життєдіяльності держави. Наскільки він вплинув на місцеве самоврядування базового рівня? Мені здається, воно зберігає всю свою самодостатність. Ба більше, збережена субсидіарність.

Можуть бути проблеми на регіональному рівні, є питання розпоряджання бюджетами з боку обласних рад чи обласних військових адміністрацій. Є суперечність між різними актами, немає єдиної практики, але корінь цієї проблеми — у відсутності зміни в Конституції. Якби Конституція була змінена і в нас були виконавчі комітети при обласних радах, цієї проблеми б не існувало.

Як на мене, якогось глобального зсуву чи відкату не відбувається. Все, що стосується євроінтеграції в цій сфері, продовжує просуватися крім критичних питань, де в нас є непорозуміння між центральною і місцевою владою. 

Якщо ми подивимося на місцеві бюджети — вони так само не просідають, крім територій, які з об'єктивних причин повномасштабної війни втратили громадян, платників податків. Тому я не вважаю, що ми в кризі.

Так, ми не в такому активному періоді, як у 2020 році, і, напевно, такого активного періоду до повоєнного етапу і наступного скликання парламенту в нас не буде.

- У чому суть цього непорозуміння між центральною і місцевою владою? Коли воно виникло? З чим пов’язане?

Дві речі, як правило, стають каменем спотикання. Перша вічна впродовж одинадцяти років історія — впровадження державного нагляду. Це про стримування і противаги. Можна говорити про 25-30 органів, які здійснюють нагляд за законністю, але де-факто і де-юре ми єдина на теренах Європи країна, яка цієї системи стримування і противаг не має.

Якби я був мером, то обстоював би позицію, що ніякий нагляд не потрібен. Оскільки я парламентар, я обстоюю позицію, що центральній владі потрібно регулювати це питання.

Друга історія — як виписана процедура впровадження військової адміністрації населеного пункту в умовах воєнного стану. Є позиції органів місцевого самоврядування, які виступають, на мій погляд, за звуження повноважень Президента. Я ж вважаю, що модель функціювання військових адміністрацій і місцевого самоврядування під час воєнного стану, яку ми поправили навесні 2022 року, оптимальна для поточних умов. Тут також є певні непорозуміння, але це органічний, природний процес.

- Вважаєте, що немає конфлікту інтересів між військовими адміністраціями й органами місцевого самоврядування, дублювання повноважень? Певні прояви все-таки помічаємо, зокрема в Чернігові.

Ні, я поясню логіку. Була чинна рамка законодавства про воєнний стан. Вона дозволяє Президенту впроваджувати військову адміністрацію населеного пункту будь-де. Якщо захоче, в принципі, він може в Ужгороді впровадити, за два кілометри від словацького кордону.

Інша історія, що впровадження військової адміністрації означає одномоментне передання і перебирання всіх самоврядних повноважень. Ми це змінили (і зробили правильно): для того, щоб передати такі повноваження, потрібне голосування Верховної Ради. Це про стримування і противаги.

За винятком прифронтових територій, зони бойових дій і тимчасово окупованих територій, самоврядні повноваження в громадах не передані.

Крім Чернігова, якщо умовно беремо тилову територію, йдеться тільки про громади, на теренах яких розміщені атомні електростанції у Рівненській, Хмельницькій областях. Окремий випадок — передання повноважень у Гостомелі цього року. Там у 2022-му вбили голову громади, і були проблеми з функціонуванням міської влади. Без передання повноважень не було кому розпоряджатися коштами для відновлення. У всіх інших випадках передача повноважень не відбувалася.

Чи є випадки конфліктів між органами місцевого самоврядування і представниками військових адміністрацій? Так, є. Але, як на мене, це проблема не інституційна, а, на превеликий жаль, персоніфікована.

Чи сприймає окреме місцеве самоврядування це як певну зону ризику? Так, сприймає. Напевно, запорука розв’язання цієї проблеми — на рівні комунікації між органами влади (державної і місцевої — ред.). У комунікаціях з окремими представниками місцевого самоврядування є проблема, у нас є напруга протягом останніх років.

- Як відновити діалог між центральною і місцевою владою?

Це варто зробити, але питання в тому, як саме. Діалог — це про дві сторони, які мають шукати рішення. Вони обидві відповідальні.

У конфліктах завжди є два учасники. Обидві сторони, як правило, у чомусь неправі. Десь це може бути парламент, десь може бути конкретний мер. Щоб шукати рішення, слід не чимось кидатися одне в одного в анонімних телеграм-каналах, а сідати й шукати його. На жаль, обрана інша тактика.

Також, на мій погляд, є шкідлива тактика, коли окремі представники українського політикуму втягують у ці внутрішні конфлікти наших європейських партнерів. Коли потім європейці приїжджають і кажуть: “Нам той-то на вас наскаржився, можна це якось врегулювати, щоб у Брюсселі не виносити?” Це ж неадекватно. Ми — дорослі люди, маємо всередині країни шукати рішення, а там має бути політика “єдиного голосу”. В нас із цим біда, нема цього.

- Чи можете навести приклади громад, яким вдалося вирости під час повномасштабної війни, змінюючи свої стратегії розвитку?

Я почну з ширшого. Навесні 2022 року одна із запорук стійкості держави полягала в тому, що децентралізована горизонтальна модель була протиставлена дуже повільній вертикальній моделі Росії. Коли рішення приймали внизу, це була перевага.

Мені важко навести приклад з приводу “змінити концепцію і вирости”, але якщо “відновитися після окупації і вирости” — Буча поряд. Якщо зараз приїхати в Бучу, то помітно, що громада розвивається шаленими темпами. Чи змінилися стратегічні підходи? Ні. Де-факто ця громада була частиною київської агломерації, де є маятникова міграція, є території, куди можна залучати інвесторів. Вона працює в тому форматі, який і був.

Що стосується територій, яким довелося стати форпостами, мені важко сказати, що це про “вирости”. У розв'язанні питань прийняття і розміщення вимушено переміщених осіб, стримування ворога муніципальний менеджмент Харкова виріс. З погляду зміни підходу і того, що громада стійка і стабільна, напевне, це позитивна зміна. Але чи можна сказати, що громада виросла, свого часу ставлячи на наукомісткі виробництва і міжнародних партнерів, які релокувалися на Львівщину, на Волинь? Звісно, з економічного погляду, ні. 

Найбільша проблема, яка у нас зараз є, — це те, що дуже суттєво зростає регіональна диспропорція. Внаслідок війни виросли ті, в кого безпосередньо щоденної війни немає. Виросла Львівщина, виросло Закарпаття, де є кордон із Європейським Союзом. Інші, на жаль, здебільшого виживають.

- Чому навіть на заході країни далеко не всі громади переосмислили свою роль?

Ви праві, питання саме про переосмислення. Львівська міська територіальна громада трохи переосмислила: у безпековому секторі зросла, і Unbroken — приклад того, що є ніша у реабілітації. Знову ж таки, це те, що додалося, і там є більші можливості.

Чи всі регіони на Заході зробили цей стрибок? Ні. Ключова робота, коли бізнес і люди переїжджали, а це ресурси, кимось була успішно реалізована, кимось провалена. Хтось працював, хтось ні.

Я не думаю, що тільки Чернівецька область не встигла. І Волинська область не дуже встигла, і Рівненська, і Тернопільська. Є ті, хто вирізняються, і є ті, хто відстав. Але це питання того, чи взагалі стратегія і візія були в тих громад, які підхопили ці ресурси з інших регіонів, чи ні?

- Чи можливі місцеві вибори в останню неділю жовтня 2025 року, відповідно до Конституції? Що буде з легітимністю місцевого самоврядування, якщо воєнний стан триватиме ще кілька років? Якщо через об'єктивні обставини у певних радах не буде достатньо депутатів для кворуму?

Ми точно розуміємо, що вибори зараз неможливі й точно органи місцевого самоврядування будуть легітимними після жовтня.

Питання не тільки у потенціалі деградації людського капіталу (у місцевому самоврядуванні — ред.), а й у втраті легітимності в очах суспільства. Ми розуміємо, що парламент, уряд просіли, але це традиційна історія, нас завжди найбільше не люблять. За 2024-25 роки ми бачимо тенденції, що суттєво падає підтримка місцевих влад. Мені здається, це набагато більш небезпечно.

Попри те, що хтось здасть мандат, хтось буде притягнений до відповідальності, все одно спроможність можна врегулювати законодавчо з погляду дієздатності. Можна почати по-іншому рахувати кворуми.

А що робити, коли суспільство абсолютно не довірятиме певним представникам влади? Чи не варто замислитись, що потрібно шукати інструменти, як проводити вибори колись? Не кажу зараз чи за місяць-три, тому що ми не знаємо, в якому стані буде ця війна, в якій фазі.

Ключова проблема, мені здається, в цьому. Навіть зараз окремі голови громад кажуть: “Чому в нас не можна провести вибори? Нумо проводити вибори”. Але постає інше питання: хто гарантує безпеку і хто нестиме відповідальність, якщо станеться теракт, а це може бути масове явище, або приліт? Тут немає простої відповіді.

Якщо війна буде тривати навіть в тому форматі, який є, я думаю, нам потрібно шукати відповідь на це. Без легітимної в очах суспільства влади буде неможливо ухвалювати важкі рішення.

- Відповідно до дослідження ОПОРИ про соціальну згуртованість, 30% опитаних частково довіряють, а 30% частково не довіряють органам місцевої влади. Це — потенціал для стабілізації легітимності, довіри суспільства до їхньої роботи. Що необхідно для перезавантаження місцевої влади? За яких умов вибори стануть можливими в Україні?

Без безпекових гарантій вибори все одно не можливі, а самі ми не спроможні ці гарантії забезпечити. Має бути посередник — імовірно, Сполучені Штати. Я не вірю в суттєву військову рішучість Європейського Союзу чи його окремих членів у цьому плані. Якщо це буде, то буде принаймні за мовчазної підтримки США.

30% на 30% — це непогана легітимність. Ще один важливий момент: місцевому самоврядуванню не доведеться приймати рішення, які будуть для частини суспільства критично неприйнятними.

Коли ми говоримо про переобрання міської влади, скажімо, в Ужгороді, то говоримо, як залучити інвесторів, як зробити, щоб набережна виглядала нормально, як бути конкурентоспроможними з громадами в сусідніх Словаччині, Угорщині. Коли ж про центральну владу — говоримо про те, як вижити в країні під час війни, як цю війну призупиняти і що буде опісля. Різний рівень викликів.

У мене велетенське питання, як суспільство буде приймати непопулярні рішення. Будь-яке непопулярне соціальне рішення вже зараз не має шансів пройти парламент. Загальна річ, як-от Ukraine Facility (програма фінансової підтримки України від Європейського Союзу у 2024-2027 роках — ред.), буде проходити, тому що суспільство не особливо розуміє, про що це. Суспільно чутливе питання не має спроможності здолати парламент, тому що або буде суспільне збурення, або знову будуть загальнопопулістичні дебати в парламенті. Мені здається, це виклик куди більший.

Коли йдеться про черговість виборів, то я абсолютно не є прихильником того, що місцеві, парламентські й президентські вибори можна і варто проводити в один день, попри те, що всі вони будуть прострочені. Це точно треба розмежувати, троє виборів мають відбуватися окремо.

Одномоментні президентські й парламентські вибори, як на мене, — навіть не про конфронтацію, а про сталість держави. Я не вірю, що уряд як носій (влади — ред.) перехідного періоду зможе тримати стабільність, коли буде політична колотнеча. 

Місцеві вибори, на мій погляд, — точно треті в черзі, тому місцевому самоврядуванню слід готуватися ще довго працювати.

- Який відсоток громад хочуть іти на перевибори? Чи є регіональні особливості в цьому?

Я брав участь у дискусіях на цю тему. До 10% хотіли б піти на вибори, і як правило — це молоді, досить прогресивні голови громад. Вони хочуть продовжити свою легітимність.

Не можу сказати, що є якась регіональна прив'язка. Я не чув, щоб багато представників із Західної України казали, що хотіли б зараз іти на місцеві вибори.

Це може бути умовно Полтавська область, де кажуть: “Я помірявся, в мене рівень підтримки 80%. Дрони літають, але ж не прилітає щодня. Йдімо на вибори, перезавантажимось”. В їхніх думках це про те, щоб дати суспільству подих демократичного процесу. Насправді ж це лише публічна артикуляція, непублічна — пролонгуватися ще на п'ять років і далі працювати. Але таких — суттєва меншість.

- Чому парламентарі не готові об'єднуватися навколо непопулярних рішень? Депутати планують наступний етап політичної кар'єри чи просто хочуть подобатися людям? Ідеться ж не лише про мобілізацію, а й про реформи, які ведуть нас у ЄС. Чому разом із цим ви голосуєте за зміни, що ведуть до обмеження незалежності НАБУ й САП, що підіймають хвилю збурення у суспільстві, яке має іншу позицію?

Добре, що суспільство має позицію. Воно має право на протест, тільки в здорових рамках. Я просто про те, що потім цього тижня в іншому регіоні були виступи проти мобілізації. Тут держава має діяти жорстко, тому що це питання обороноздатності.

Ключова проблема парламенту під час війни — щоб він був консолідованим органом, який може голосувати за популярне, непопулярне (але необхідне), все разом. Так було до кінця весни 2022 року. Коли впала загроза сухопутного заходу в Київ, одразу почали відновлюватися політичні процеси, і це шкідливо.

Чи є в парламенті політика? Так. Чи це нормально для парламенту мирного часу? Так. Чи це шкідливо це для парламенту воєнного часу? Трохи шкідливо. Коли триває поляризація настроїв і гра в різні цільові аудиторії — це проблема.

Чи може парламент консолідуватися в питаннях реформ? Маємо вісім провалених індикаторів Ukraine Facility станом на зараз. Чи, точніше, не провалених, а протермінованих, тому що постійно відбувається комунікація з представниками Європейської Комісії. Вони розуміють різні політичні коливання і готові говорити про пролонгацію.

Тепер реалістична історія. Вийшли матеріали про те, що Україна не виконала три індикатори ще в першому кварталі 2025 року. І один популярний депутат пише допис: мовляв, злочинна влада намагалася пхати цей законопроєкт, я його збив із порядку денного, бо сказав, що буду ставити всі свої правки на врахування, а потім всі правки на підтвердження. Це законопроєкт з Ukraine Facility. Наступного дня він пише допис про те, що злочинна влада провалила вже вісім індикаторів Ukraine Facility. Це популізм, шкідливий для держави. Конкретно цей коштує 520 мільйонів євро.

В такому вимірі працює парламент. І зробити так, щоб знову з парламенту провадилася політика, мені здається, зараз можливо тільки коштом інтенсифікації військового прогресу Російської Федерації, якого допустити не можна.

Так, це вже — під дією ще й інших факторів — певною мірою політична криза з погляду спроможності ухвалювати важкі рішення.

- Популізм добре працює, коли суспільство недоотримує інформацію про процеси в парламенті. Непублічність роботи Верховної Ради — і відсутність трансляцій, і порядки денні — створює ці ризики? 

Я суб'єктивно вважаю, що за поточного стану обмеження є абсурдними. Про який безпековий компонент у відсутності прямих трансляцій засідань чи неоприлюднення порядків денних ми говоримо, якщо Олексій Гончаренко веде трансляцію з двох телефонів в YouTube і TikTok, а в Telegram-каналах зливають усі порядки денні з датою і часом голосування? Ніякий безпековий фактор тут не є аргументом. Трансляції мають бути відновлені.

- Говорять, що порядок денний про голосування законопроєкту №12414 щодо САП і НАБУ не був відомий більшості депутатів напередодні.

Я думаю, кожен депутат має нести відповідальність за своє голосування. Я, чесно кажучи, не фанат тез “Ми не знали, нас обманули”. Хтось може так сказати про 90% законопроєктів, які він не читав і голосував.

Попри будь-які обставини, ти маєш текст, ти голосуєш, ти приймаєш рішення, ти несеш відповідальність, перш за все політичну. Я вважаю: ухвалили рішення, помилилися, виправили помилку, понесли відповідальність, і політична відповідальність тут буде набагато триваліша. Казати: “Це вони погані у фракції, а я хороший, я не думав, я не голосував”, — це дитячий садок. Для людей, які шість років народні депутати, це неприйнятно. Проголосував — несеш відповідальність.

- Коли Ви отримали цей законопроєкт?

Правки до цього законопроєкту Комітет з питань правоохоронної діяльності ухвалив вранці (22 липня — ред.). Текст я бачив вранці, коли був у дорозі, повертався з Тернопільської області в Київ.

- Ухвалення законопроєкту відбулося з порушенням регламенту?

Я вважаю, що ключова проблема цього голосування — брак комунікації з суспільством та міжнародними партнерами. І шлях процедури, який був обраний, в цьому набагато більша проблема, ніж у самому змісті, з приводу якого десять юристів можуть мати десять різних позицій. Саме це, ймовірно, було тригером в тому числі суспільного вибуху.

Я згоден, що процедури важливі. Проте ми ж розуміємо, що і в попередніх скликаннях були дуже різні кейси.

- Якою може бути ціна помилки перших повоєнних виборів, якщо держава не підготується до них системно?

Дуже висока. Я вважаю, що навряд чи місцеве самоврядування і центральна влада стануть більш ефективними після перших повоєнних виборів. Я вважаю, що в той період, коли для України єдиним шляхом буде на всіх рівнях влад реальна технократична євроінтеграція, у нас стане набагато більше популізму. Політики, які прийдуть, почнуть розповідати, що проблеми можна розв’язати дуже просто; головне оберіть мене.

- Ефективний закон про вибори пишеться не місяці, а роки. Що потрібно робити, щоб ми не відчули ціну помилки опісля?

Нарешті маємо писати текст. Всі розуміють, що це потрібно робити. Всі це відкидають з причини політичної непопулярності. І влада, й опозиція побоюються суспільного збурення, яке, безумовно, буде підігріватися: мовляв, в країні війна, а хтось уже готується до виборчих процесів.

Моє ключове побоювання полягає в тому, що внаслідок неготовності будь-якої законодавчої рамки це буде поспіхом писатися в останній тиждень по ночах і косо-криво голосуватися, а потім буде ціна помилки. 

Час настав давно. Варто з вересня сідати й реально напрацьовувати законодавство, нарешті працювати над цим системно. Всіх консолідувати і починати писати. Як комунікувати з суспільством — окрема проблема. З іншого боку, коли Верховна Рада є органом, який суспільство все одно ненавидить, можна вже і писати.

- Чи не доведеться нам бачити оскарження законності дій міських голів у судах із листопада 2025 року, якщо їх не переоберуть на чергових виборах? Що допомогло б цьому запобігти?

Я вважаю, що такі речі можливі, і це будуть дві категорії: умовні “місцеві божевільні”, які просто проти когось, або ті, хто буде фінансово заряджений Російською Федерацією, щоб дестабілізувати ситуацію.

Під час Діалогів високого рівня під модерацією Ради Європи було узгоджено, що парламент прийме політичний акт на підтримку легітимності. Чи цей політичний акт юридично підтримає органи місцевого самоврядування і голів? Ні, це буде саме політичний акт, заява до громадян всередині та зовнішніх партнерів. Чи може бути якийсь інший запобіжник? Сумніваюся, з правового погляду все більш-менш зрозуміло: вони продовжують працювати, поки триває воєнний стан.

Рішення має бути. Я думаю, що у вересні ми будемо якраз розглядати подібне питання.

- Політичне лідерство і колабораціонізм, співпраця з ворогом, — це питання стане одним із найбільш сенситивних і може розхитувати суспільну єдність, коли відновляться політичні процеси. Що з цим робити?

Моя позиція — сваритися з Венеційською комісією і впроваджувати “бан” на обрання на політичні посади на всіх рівнях.

Ми ж розуміємо, що ту кількість колаборантів і активних проросійських діячів уже заборонених політичних партій, яка безпосередньо існує в країні, неможливо охопити персоніфікованими судовими вироками, бо потрібен тривалий проміжок часу, щоб їх отримати. Тому, напевно, потрібен “бан” за фактом політичної належності, а чи має для цього бути окремий орган, чи ця функція має бути покладена на якусь інституцію — предмет дискусії.

При цьому, якщо людина є агентурою і співпрацює з представниками Російської Федерації, то Служба безпеки має цим займатися, працювати на притягнення до відповідальності.

Я — за заборону обиратись. Звісно, я читав думки Венеційської комісії з цього приводу, вона проти, але я думаю, що це питання державного виживання. Я не бачу іншого виходу: будь-яка політична прив'язка має бути обмежена.

Якщо ми кажемо про центральний рівень і людина обрана, то має підпадати під “бан”.

Наша ключова проблема в цій частині і в люстраційних процесах після Революції Гідності в тому, що середню ланку чиновників вирізали, а політичні посадовці, які були політично відповідальними, потім попереобиралися в парламент. Ми як держава люстрували заступників голів обласних державних адміністрацій, а пан Медведчук був народним депутатом. Це ж імітація очищення. Тому я за те, щоб посваритися з Венеційською комісією.

- Механізм необхідно продумати так, щоб він не став політично мотивованим.

Це проблема, Верховна Рада як інституція не може бути до нього причетною, щоб запобігти потенційному конфлікту інтересів. В ідеалі законодавство має бути напрацьоване ззовні, у середовищі НГО, бажано тими представниками, які мають високий рівень суспільної довіри, а потім проголосоване у Раді.

- Як системно розв’язати конфлікт між органами місцевого самоврядування та військовими адміністраціями?

Я чув тільки одну пропозицію — змінити закон про воєнний стан і в ньому виписати чіткі критерії, коли можуть впроваджуватися військові адміністрації населених пунктів. Я собі ставлю логічне запитання: це звуження повноважень верховного головнокомандувача під час війни чи ні? На мій погляд, так. На цьому діалог, як на мене, заходить у глухий кут.

- Чи має бути в Києві військова адміністрація?

В Києві склалася парадоксальна ситуація, яка є наслідком абсолютно незрозумілої системи управління.

Київ є столицею України і є містом із мешканцями. Це територіальна громада. Така сама, як Львів чи Дніпро? Ні. Має такі самі фінансові й бюджетні відносини? Ні. Києва немає в загальній формулі вирівнювання. Він має податок на прибуток, якого не мають інші громади, має менший відсоток ПДФО (податок на доходи фізичних осіб — ред.). Він не є частиною Київської області. Не має, на відміну від будь-якої іншої громади, свого виконкому.

В Києві зараз тривладдя. Є Віталій Кличко як обраний мер, є Віталій Кличко як голова КМДА, який представляє де-факто уряд, і є Тимур Ткаченко, голова Київської міської військової адміністрації, який представляє президентську вертикаль.

Якою б мала бути ця військова адміністрація? На моє суб'єктивне переконання, набагато більш логічно, коли міські державні адміністрації в 2022 році трансформувалися в військові адміністрації в усіх регіонах і районах. Так само мала бути трансформація КМДА в КМВА, а не створення двох паралельних структур.

Таке рішення було прийняте відносно міста, і КМВА було створено на умовах виконавчого комітету. Тільки КМДА звідси нікуди не поділася.

Допоки на рівні законодавства не буде розмежування, завжди буде конфліктна зона навколо посади очільника Київської міської державної адміністрації. Тому що завжди буде спроба поділити: ця людина має належати до центральної чи до місцевої влади. А це мають бути дві відокремлені посади.

- Маємо новий уряд. Трансформації, які відбулися, пов'язані з браком кадрів? Чи всі, хто залишився, настільки ефективні? Чи очікуєте ви від нового уряду програму розвитку безпосередньо щодо місцевого самоврядування?

Попередній уряд не мав такої програми. Я дуже сподіваюся, що поточний буде вносити. 

Оновлення уряду було дуже точкове. Зовсім нових людей, які зайшли чи піднялися на нові посади, невелика кількість. Якщо ми, зокрема, кажемо про Дениса Улютіна, Олексія Соболева і Тараса Качку, то я вважаю, що це технократичні люди, і зараз це потрібно. Це професійні люди.

Чи є в нас проблема з оновленням політичних управлінських еліт у державі? Так. Я відверто вважаю, що система консервується, і на це є купа факторів. Зокрема, купа дурні, яку ми наухвалювали як народні депутати, законсервувавши цю систему. В нас має бути батіг і пряник, а є тільки батіг.

Я не знаю, що зараз варто робити, щоб із приватного чи громадського сектору залучити ефективну ціннісну спроможну людину піти в державний сектор на ключову посаду, де не отримаєш гідної конкурентоспроможної заробітної плати, але отримаєш купу хейту й обмежень від цілої низки органів з різними абревіатурами. Баланс посади, впливу і відповідальності має бути, але проблема в тому, що є перебір різного роду відповідальності. 

Що стосується місцевого самоврядування, на щастя, в уряді в цій сфері без змін. Бо з вересня минулого року є четвертий міністр. Зараз інституційно в цій частині все їде.

В нас із командою Олексія Кулеби (Віцепремʼєр-міністр з відновлення України — Міністр розвитку громад та територій України — ред.) немає проблем, все синхронізовано. Іноді в них завищені очікування від спроможності парламенту ухвалювати те, що вони хочуть. 

Це інше питання, але вони рухаються за Дорожньою картою децентралізації. Вони перезатверджують її концепцію від 2014 року, і провисання немає, тому що виконавці є.

- Чи збережеться коаліція у парламенті восени й чи має вона напрацьовувати програму дій?

Поки є 230 [депутатів у фракції “Слуга народу” — ред.]. Думаю, буде складно. Я не виключаю, що можуть бути трансформації, в тому числі переформатування коаліції. З тієї простої причини, що мажоритарники можуть вільно виходити з фракцій. Є один прецедент, хто знає, як будуть розвиватися події. Я не бачу в цьому нічого критичного, якщо чесно.

Я думаю, потрібна програма дій і дорожня карта, синхронізована з програмою уряду. В її основі мають лежати три речі: все, що стосується функціонування під час війни; євроінтеграційний трек, який все одно буде наскрізним, і питання повоєнного відновлення — від процесів демократії до безпосередньо інфраструктурного відновлення. І вона має бути основою для подальших дій.