Стрес-тест для країни

Кожен наш День Незалежності відтепер – це нагадування про вторгнення. 24 серпня від 24 лютого відокремлюють шість місяців. І сьогодні рівно 3,5 роки з початку повномасштабної війни.

Війна неминуче стає стрес-тестом для країни. Вона перевіряє державу на стійкість. Інституції – на ефективність. А громадян країни – на рівень солідарності. Наші союзники на заході та наші вороги на сході були переконані, що ми не складемо жодного з трьох іспитів. Вони помилились.

Росія могла вважати, що ми не витягнемо війну – тому що трьома роками раніше, з її погляду, наша країна голосувала за мир. Результати 2019 року в Москві могли сприймати як електоральну капітуляцію – і в Кремлі, напевно, зріла впевненість у тому, що населення сусідньої країни втомилося як від війни, так і від "партії війни". А те, що президент України за передвоєнні три роки пройшов дистанцію від "домовимося посередині" до заборони проросійських медіахолдингів, могли сприймати як зраду політиком своїх виборців.

Цей розрив між передвиборчими гаслами та реальною політикою міг створювати у Москві ілюзію, що українські еліти нерелевантні населенню країни. Що політики тримають виборців у заручниках. Що підсумки голосування 2019 року можуть дозволити російській армії йти колонами до української столиці – навіть не розгортаючись до бойових порядків. Російський президент був у полоні власних ілюзій настільки, що у перші дні війни навіть записував звернення до українських військових – пропонуючи брати владу до своїх рук.

В результаті російська армія, яка готувалася до спецоперації, виявила, що їй випало вести повномасштабну війну. У перші місяці вторгнення ми побачили мітинги проти окупантів у Херсоні. Відеоролики з цивільними, які зупиняли російські танки на Чернігівщині. Стихійну партизанщину в тилу ворога. Ми бачили все те, чого так і не трапилося на Курщині, коли туди зайшла українська армія. І якщо у Владіміра Путіна до початку війни ще були ілюзії про те, що є якась "інша Україна", яка готова носити шаровари та танцювати для "старшого брата" гопак, то, ймовірно, вони залишилися в 2022 році.

Колективний Захід міг вважати, що ми не витягнемо вторгнення – бо теж перебував у полоні власних ілюзій. Європа десятиліттями звикала вважати Росію – у її "радянському" та "пострадянському" варіантах – втіленням безжальної сили, стримувати яку здатний хіба що Вашингтон. Кремль довгий час успішно торгував фантомом власної могутності – і той успішно продавався у країнах Євросоюзу.

Коли Європа дивилася на схід, вона дивилася крізь Київ – відразу на Москву. Наша країна тривалий час вважалася ще одним прикордонням, яке ніяк не може визначитись із власною ідентичністю. Ми були предметом переговорів, а не суб'єктом переговорів, і довгий час наша країна була постачальником новин про те, як активна меншість на вулицях протистоїть результатам загальнонаціональних виборів.

Захід десятиліттями вважав Росію "too big to fail". У її розпорядженні був танковий кулак, здатний дійти до Ла-Маншу. Стратегічна авіація та ракетні крейсери. Гіперзвукові ракети та професійна армія, на якій не заощаджували останні двадцять років. Все те, що потім навчаться знищувати Збройні сили України.

Ми були класичним андердогом, на якого ніхто не готовий був робити ставки. У наше майбутнє ніхто не вірив, а нашого минулого ніхто не знав. Ми були країною, яка вміла в революції, в бокс і Євробачення. Ті, хто розучилися у війну, вважали, що ми теж не впораємось. Нам довелося їх здивувати. А заразом і самих себе.

Є три реакції на загрозу – "бий", "замри", "біжи". Три з половиною роки тому перший варіант в Україні обрало стільки людей, що армія миттєво зросла втричі. Тридцять років незалежності не пройшли даремно – і ті, для кого Україна стала цінністю, а не даністю, були готові давати хабарі за право вдягнути форму.

Життєздатність країни визначається кількістю людей, які готові за неї боротися. Мільйони атомізованих громадян не здатні до колективної дії. Націю з'єднує воєдино клей внутрішньої солідарності. Вона проходить референдум у той момент, коли її учасники готові ставити загальний інтерес вище за персональний. Ми почали проходити його 3,5 роки тому – і не припиняємо досі.

Несподіванка нашого опору була така велика, що нас досі регулярно намагаються знецінити. Ставлять нам у провину корупцію – наче її не було в інших країнах воєнного часу. Закидають примусову мобілізацію – ніби феномен "Фореста Гампа" не був реакцією влади США на дефіцит солдатів під час війни у В'єтнамі (міністр оборони країни знизив інтелектуальний ценз для призовників, коли їх не вистачало). Говорять про неефективність наших інституцій – ніби до війни на їхній рахунок були надхмарні очікування.

Ми перетворилися на живе нагадування про те, що суб'єктність країни вимірюється не рівнем національного доходу. Що держави, які звикли вважати себе передовими, можуть не скласти іспит в аналогічних умовах. Що колишній поділ на суб'єктів та об'єктів геополітики дав тріщину – і що головною країною планети раптово стала наша.

Виявилося, що від завершення нашої війни залежатимуть правила найближчих десятиліть. Наш успіх чи поразка визначать для світу рамку доступного та допустимого. Підручники військових академій переписуватимуть з урахуванням нашого досвіду, а армії провідних країн переозброюватимуться на основі наших винаходів. Ми нагадали світові про цінності, а ставлення до нашої країни перетворилося на етичний вододіл, що безпомилково виявляє циніків. Наша непоступливість злу не дозволяє їм вважати себе порядними людьми.

За всіма розрахунками ми мали програти три з половиною роки тому. Нам не повинно було вистачити волі, людей та ресурсів. Ми повинні були стати черговим доказом, що перси сильніші за спартанців, Давид слабший за Голіафа, а республіки приречені програвати імперіям. Ми мали "знати своє місце", "чекати своєї черги" та "не провокувати сильних". Цей стіл ми перевернули.

Війна навчила нас, що культура – це колективна пам'ять нації. Що злопам'ятність – це її колективний імунітет. На четвертий рік війни ми звикли лаяти себе за те, що погано справляємось із викликами вторгнення. Але щоб винести нам вердикт, потрібно знайти тих, хто з аналогічним викликом впорався краще за нас. За останні 70 років таких країн не було.

Цьому світу випало жити за правилами, які пише наша країна.

Сьогодні їй 34.