Леся Оробець: “Щоб будувати в Україні заводи і накопичувати військовий потенціал, потрібне якісне ППО, мусить бути авіація”

Леся Оробець, співзасновниця і керівниця організації “Ціна свободи”, у розмові з головою правління Громадянської мережі ОПОРА Ольгою Айвазовською розповіла про проєкт “Sky Shield”, який пропонує захист тилової частини України від російських ракет та шахедів авіацією НАТО. Про те, чи готові партнери прикривати частину території України, що для цього потрібно та про важливість дотримання зобовʼязань, даних на шляху до євроінтеграції, читайте далі. 

Яку, на твою думку, ціну свободи сьогодні платить Україна?

Ціну нам виставили сусіди, і це — їхнє імперське майбутнє. Якщо Росія матиме ресурс продовжувати свої імперські впливи, то ціна свободи, на жаль, різко зростає. Вона може вимірюватися і кров'ю, і мільярдами, і літаками, всім, що потрібно для фронту та для захисту тилу.

Ми впираємося в те, що в нас є імперський сусід, здатний на будь-які методи. Ми пам'ятаємо, як вони “грали” проти нас політично, як впливали на нас до війни. Як тільки у них закінчиться ресурс і мотивація це робити, тоді ми зможемо сказати, що наша свобода — середньоєвропейської ціни, а доти ми платимо за свою свободу дуже дорого.

Чи розуміють європейські партнери, що безпека не може бути безкоштовною? І що за свободу потрібно платити зараз?

Ми постійно нагадуємо європейцям, що безпека не безкоштовна і що, як у часи ковіду, певна кількість зусиль для превенції рятує велику кількість зусиль, коли потрібно реагувати на результат. Ми говоримо, що в рази вигідніше допомогти Україні, поки вона ще стоїть економічно, соціально, демографічно, поки ми ще не склалися, ніж потім ловити мільйони, десятки мільйонів біженців і самим вигрібати Росію як безпековий фактор.

Найважче в цій адвокаційній роботі — знайти ту міру, коли їм достатньо страшно, щоб не відкладати це на потім, на наступний електоральний цикл, наступному урядові, і при цьому не настільки страшно, щоб затиснути ці ресурси з надією, що установка Patriot, яка в них є, врятує їх, коли Росія дійде до них. Ця “страхотерапія” — новий для мене предмет, який доводиться вивчати на практиці, спираючись на свої успішні дії та дії інших.

Ба більше, ми помітили, що на четвертий рік повномасштабки, активної адвокації українські голоси не є аж настільки ефективними. В рази ефективніше, коли британці говорять до британців, французи до французів, а нас використовують як експертів — приклад, на кого можна посилатися.

Наш акцент на тому, щоб максимально швидко вибудувати мережу друзів з самого початку, був найвдаліший. Ми, українці, зуміли обрости найбільшою кількістю друзів за рекордно короткий термін. Це те, що нас тримає на плаву, бо всі економічні, соціальні, безпекові фактори — це причина, якою вони потім виправдають своє рішення. Більшість рішень вони все одно приймають на рівні ідентифікації себе, емоційної підтримки. От ми і хочемо врятувати цю ситуацію, допомогти, бо вважаємо, що це неправильно. І потім уже додаються всі інші аргументи. Коли ти маєш друзів, це спрацьовує.

Як трансформувалися пріоритети проєкту Sky Shield до сьогодні? Хто є ключовими партнерами?

Ми їх змінили. Чому “закрите небо” не спрацювало? По-перше, були Байден і Салліван з їхніми особистими страхами того, що тут почнеться ескалація третьої світової. По-друге, термін “закрите небо” першочергово передбачає подавлення ППО противника. Іншими словами, прилітають літаки НАТО і знищують всі С-300, С-400 (російські зенітні ракетні комплекси — ред.) в певному радіусі й тільки тоді роблять патрулювання над територією. Я зрозуміла, що цього ніколи не трапиться. “Бан” на будь-яке бойове зіткнення російських і західних літаків дуже глибоко сидить у всіх тих генералів, які радять політикам, ще з часів холодної війни.

При цьому на території, на яку фізично не залітають російські літаки, тому що інакше їх збивають українські ППО, ми можемо організувати патрулювання західною авіацією. Західна Україна, Правобережжя, Одеса — це там, де російських літаків не бачили з квітня 2022-го.

Ці літаки можуть бути критичними для нас для збивання крилатих ракет і допомогти збивати особливо цінні дрони-навідники, які коригують бомбардування територій. Це вони можуть зробити, і ми на це цілимося.

Ключовими союзниками в цій історії є Велика Британія і Франція. За політичної волі хоча б в однієї з цих країн ми матимемо ймовірніше обох. При цьому активними прихильниками є балтійці, які розуміють, що наша стратегічна глибина є і їхньою, сподіваються, що таким чином вони відстрочують страшний наслідок для себе. На нашу користь усе частіше говорять представники нордичних країн. Ми завжди маємо велику прихильність у Данії. Останнім часом Нідерланди теж відіграють фантастичну рішучу роль у просуванні до цього. 

Чи швидкий це процес? Ні. Мало того, це кейс соціального лобіювання, просто в масштабах Європи чи масштабах планети. 

Поки ми штовхаємо це, активно пролобійовуємо “Дайте нам літачків, дайте нам ракет, дайте нам системи АВАКС” (англ. AWACS — Airborne Warning and Control System — авіаційна система попередження та управління), ця велика масштабна кампанія дає можливість сунути дискурс у тому вигляді, коли для них це стає реалістичним. Нагадаю, при Байдені не просто “закрите небо”, а будь-яке словосполучення з “авіація” не проходило.

Зараз ми маємо зовсім іншу ситуацію і розуміємо, що ключове завдання цієї адвокаційної кампанії — купити Україні час. Час, щоб вивчити власних пілотів, купити, дістати чи вкрасти літаки. Можливо, в Росії щось обвалиться і в нас буде краща ефективність наших діпстрайків. Ми купуємо собі час, поки маємо можливість стояти. 

На жаль, будь-яка адвокація діє не так швидко, як би хотілося. Коли ти думаєш, що в лютому все сказав, до них в серпні в адміністрації Байдена потихесеньку починає доходити: “Може дійсно, якщо ми їм прикриємо хоча б Західну Україну, вони самі собі набудують всі ті заводики і не будуть від нас вимагати наші дорогі прекрасні речі, які нам потрібні тут і зараз захищатися від потенційних загроз китайців?!" Маю на увазі, що це все одно тривалий процес, яким потрібно займатися.

Мені додає витримки в довготривалій перспективі мій досвід вилобійовувати закони. Це ненормальні закони швидко приймають і підписують. Нормальний законотворчий процес може тривати півтора, два, три роки від задуму до написання тексту і всіх зусиль. Та сама історія, на жаль, із західним лобіюванням. Тим паче в нас дуже обмежений ресурс. Ми половину поїздок спимо на диванах у друзів, які виїхали у Варшаву чи Брюссель, тому що на це ресурсу дуже мало. В тебе банально немає грошей на гарний готель у Нью-Йорку.

Для яких потреб України могла б використовуватися авіація партнерів?

Коли ми шукали експертів для цієї кампанії, мені вдалося через друзів друзів познайомитися з американськими пілотами, які навчали українців літати на F-16, французькими пілотами, які навчали літати на “Міражах”. Вони говорили одне й те саме: “Ваші хлопці вчаться неймовірно швидко. Ми ніколи раніше не бачили, щоб будь-хто здобував ці навички так швидко”. Працює і мотивація, і війна, і, чесно кажучи, загальний рівень підготовки наших пілотів до літання на інших бортах. При цьому кількість бортів, яка в нас зараз літає, безумно мала.

Ми використовуємо їх без передиху, не тільки як ППО для прикриття від ракет, а й для прикриття лінії фронту теж. Можемо десь ближче підлітати, десь менше, але двигун майже не гасимо. Пілоти сплять мало і працюють дуже-дуже багато.

Іншими словами, якби у нас була можливість збільшити цей ресурс хоча би вдвічі, ми б це одразу дуже суттєво відчули на безпеці тилу.

У нас ключовий фактор — моральна готовність тилу стояти, не здаватися, не йти на капітуляцію під тиском ворога. Кожне бомбардування намагається тиснути на це. Саме це потім зчитують наші європейські партнери, роблячи соцопитування після кожного суттєвого обстрілу: чи люди готові на територіальні поступки заради миру?

Другий фактор — чи є в Україні безпечні місця, де можна налагодити, масштабувати виробництво.

Ми прекрасно розуміємо, що будь-що, привезене з-за кордону, має колосальне логістичне плече, воно дорожчає і в часі, і в грошах, але найгірше — в технології. Може бути так, що дрони, замовлені умовно в Британії, в той момент, коли довезли, вже неактуальні на лінії фронту, бо технологія змінилася.

Можливість мати в Україні безпечні місця для виробництва дає нам дуже серйозну перевагу і з погляду нашої стійкості, здатності платити зарплати нашій армії, і з погляду можливості накопичувати військовий потенціал, будувати заводи й нарощувати виробництво.

Для цього потрібне якісне ППО, яке не може обмежуватися стаціонарними наземними засобами. Мусить бути авіація, бо так себе захищає будь-яка здорова країна.

Які країни працюють над реалізацією “Sky Shield”, готуються до можливого залучення їхньої авіації?

Мені відомо про планувальний штаб у Парижі, де об'єднані зусилля Британії і Франції над плануванням участі їхньої авіації у випадку припинення вогню. Вони були переконані, що війна скоро пригальмується і потрібно буде на короткий чи довгий період прикрити нас, щоб не було відновлення гарячих дій.

Там, де вони сказали “а”, більша ймовірність сказати “б”. Під нашим впливом, тиском наших офіційних і неофіційних адвокаційників вони почали робити це планування хоча би в такому масштабі.

Крім того, останній саміт у НАТО запустив певні процеси. З новин бачимо, що Нідерланди готові виділити пів мільярда доларів на постачання ракет і запасних частин до Patriot’ів. Це в принципі відповідь. 

Було вже три спроби замороження американської допомоги, коли ми розуміли, що якщо американці не постачають нам ракети і запасні частини до Patriot’ів, то вони стають грудою металу за місяць, два, три. Проти балістики немає іншої відповіді поки що в тій кількості і якості, яка потрібна, крім Patriot’ів.

Нідерланди попередили це, знайшовши бюджет під цю вузьку нішу, і готові контрактувати. Це величезне полегшення для України з погляду стійкості й захисту ключових об'єктів.

Чи США готові долучатися до захисту українського неба?

Чи вважаю я, що США мають відігравати одну з ключових ролей у цій історії? Так, якщо збираються залишатися суперсилою, якщо в них є амбіції зберігати статус, коли з Америкою рахуються. Якщо вони готові відійти і дати європейцям самим розв'язувати свої проблеми, це лише означає, що вони автоматично втрачають лояльність своїх європейських партнерів. З іншого боку, вони втрачають свої преференції як супердержава.

Чи розуміє це теперішня адміністрація? Я не належу до людей, які імітують, що знають, що відбувається у США. Я не розумію, справді. Я бачу суспільство, колосально поляризоване за допомогою технологій соцмереж, за допомогою штучного інтелекту, і розумію, що на цьому ґрунті будь-що реальне. Ми бачили декілька тижнів тому один із найбільших в американській історії протестів “No Kings” проти авторитарних тенденцій. Я до того, що США може хитнути в будь-який бік. Один з українських уроків — покладатися на себе і не сподіватися на когось як на єдине рішення.

Першого разу, коли вони нам перебили допомогу, це було безумно чутливо. Нагадаю, ми тоді втратили половину нашої енергогенерації. Нам її просто вибомбили. На друге перебиття допомоги ми вже були більше готові, розуміючи, що це може впливати.

Європейці дивляться на нас і намагаються вчитися, розуміючи, що в критичних ситуаціях дуже важливо не бути залежними від того, хто може змінити свою думку від одного твіта.

Я не велика любителька літати через Атлантику, наліталася більше, ніж хотілося, за своє життя. Я розумію критичність США як постачальника того, без чого ніяк. Наприклад, від балістики нас може захистити тільки Patriot, тому ми будь-яким способом мусимо його дістати. Якщо змушені купувати — добре, будемо, в цьому випадку — за європейські гроші. Це те, що відбулося в кейсі з Нідерландами.

Проте таких факторів стає все менше. Розвідка — ключова. Всі говорять про Patriot’и, але глибинна розвідка, розуміння того, що відбувається на території Росії, що дає нам можливість робити результативні діпстрайки (далекобійні удари — ред.) — це теж те, від чого ми дуже сильно залежимо. Чи коштує це дорого? Ні, але воно є в американців, мусимо домовлятися, щоб воно було в нас.

При цьому треба враховувати, з якої ноги встане Трамп. Мені здається, що європейці перші кілька місяців лякалися, жили від твіта до твіта, а зараз уже адаптувалися до цього рівня стресу. Спершу їм було страшенно страшно, потім дуже-дуже страшно, після саміту НАТО майже не страшно, вони чомусь відчули полегшення.

Наші основні надії на Москву. Я думаю, що вона розв'яже цю проблему. Москва ніколи не пропускає можливість зробити помилку, щось настільки неадекватне, що змусить і Вашингтон, і Брюссель, й інші європейські столиці реагувати.

В адвокаційній роботі доводиться постійно протистояти російському впливу на європейських політиків?

Коментуючи сенси, ми все своє свідоме життя, займаючись громадською, політичною роботою, насправді боремося проти КГБ, яке має папочки не тільки на нас, а й на наших батьків і дідів.

І в нас ніколи в житті не було тих ресурсів, які є у них або які вони на це списують, коли ти бачиш, якою мірою вони грають на європейських політиків і європейську публіку, на їхніх страхах.

Однак їм як мінімум тричі не вдалося нас прорахувати, як мінімум тричі ми зуміли їх переграти, нав'язати свою гру і свій напрямок розвитку цієї держави. 

У Франції тобі співчувають, що в Україні біда через обстріли, але Росія з їхнім блиском, золотом, ікрою, імперськістю манить французьке око. І ти нічого з цим не можеш зробити, тому що не вкладав мільярди десятиліттями в балет, виставки, ікру, підкуп. Тобі доводиться за лічені дні й місяці змінювати те, в що інвестували століттями. Це неймовірно складна гра.

Ми мусимо платити за свою свободу так довго, поки не знайдемо спосіб знищити їхній імперський наратив.

Біда в тому, що є старі європейські імперії, як-от Угорщина. Я була там проїздом, вирішила подарувати друзям подарунок і зайшла у місцевий магазин канцтоварів. Там були набори для першачків: календарик, алфавіт, ще щось і карта. Дивлюсь уважно, а це карта “Великої Угорщини”, у Словаччини, України щедро покусано. Ми розуміємо, що це стара імперія, яка не перехворіла своїми вавками. Росіяни дуже добре знають, як грати на цих струнах їхньої душі.

На жаль, наші партнери досі не можуть повірити в те, що Росія рухне. Коли ми це говоримо, вони вважають нас міськими божевільними. Говорять, що цього не відбудеться, бо Росія надто велика для падіння.

Спиратися на кількісні показники — засада раціоналістичного мислення, але вони не відображають весь потенціал людського капіталу. Водночас, хоча Росія так тривало інвестувала в свою імперську пропаганду, сприйняття французами Путіна і дій Кремля сьогодні є негативним. Що допомагає змінювати ставлення зовнішніх партнерів?

Коли європейські й американські оглядачі давали нам три дні, вони про нас багато чого не знали. Не знали про нашу стійкість, не знали про нашу винахідливість, нашу волю. Вони не могли прорахувати, це не математична формула, але правда полягає в тому, що ми самі про себе цього не знали.

Частково тому, що ми дуже довго були колонією Москви. І вона прекрасно знала, як воюють українські солдати й офіцери, якими ми є винахідливими, як нами можна закривати найважчі дірки Другої світової. Вони борються не лише за територію, а й за нас як за людський ресурс, який є фантастично винахідливий, з гарною освітою, здатний швидко вчитися.

Говорячи з європейським партнерам про складні речі, я звужую до простого: якщо, не дай Боже, Україна впаде, ви розумієте, що весь цей ресурс, починаючи від рідкоземельних металів і закінчуючи винахідливими, стійкими, мотивованими людьми, стає проти вас? Він стає китайським, російським, іранським. Він перестає бути вашим союзником, надійним джерелом безпеки і гарантом. Ми вам не потрібні як донори безпеки. Не чекайте, коли ми впадемо, куплячи вам ще п'ять чи сім років. Це величезна ілюзія.

Іншими словами, нема в європейців ще семи років, бо Путіну буде 80 і, може, йому буде не до завоювання. Єдине, що радує, що він може дожити до трибуналу. Йому треба дожити до нашого трибуналу. Все-таки я хочу побачити його на лаві підсудних, бо занадто багато негідників у цьому світі помирають в своєму ліжечку. Це неправильно.

Чи допоможе збільшення видатків країн ЄС на оборону до 5% ВВП підтримувати Україну?

Той факт, що вдалося добитися цих жаданих 5%, в яких закладається частка допомоги Україні, є дуже суттєвим козирем у наших подальших переговорах і тим, на що ми можемо розраховувати фінансово.

Також пожвавилися розмови про Ukrainian lessons learning (вивчення українських уроків — ред.). Українці можуть порадити з власного бойового досвіду, у яке виробництво варто вкладати, а що, навпаки, не має сенсу. Бо іноді, коли бачиш, на що тратять бюджет в країнах-партнерах, складається враження, що вони готуються до Другої світової.

Війна змінила абсолютно все, уже немає місця 7-10-річним безпековим контрактам. Першими це розуміють великі фірми, які надсилають сюди своїх представників вивчати досвід. Я дуже сподіваюся, що європейці витратять гроші не тільки на нас, а й на свою безпеку, мудро, а не під впливом лобістів, які їм радять застарілі рішення.

Як добитися того, щоб партнери купували Україні потрібну зброю?

Ми працюємо і на офіційному, і на неофіційному рівні посиленими темпами для того, щоб зав'язувати спільні виробництва, затягувати сюди їхні індустрії, робити їх частиною екосистеми і вплітати себе в їхні безпекові рішення.

Мене страшенно цікавило питання, чому Трамп у перші місяці своєї діяльності настільки шкодить власним оборонним виробникам. Вони виявилися не його донорами. Ті, розуміючи, що за демократів їм житиметься краще, активніше інвестували в демократичний виборчий фонд, і Трамп пройшовся по них дуже серйозно.

При цьому європейців налякала ідея того, що американська, будь-яка зброя може перестати стріляти, якщо ти перестав бути політичним партнером певної країни, в якої її купив. Приклад Patriot — система за мільярди, але коли не маєш до неї ракет, вона не працює — активно обговорювали.

Європейці зрозуміли, що їм потрібно нарощувати власне виробництво, в якому вони впевнені. Стало більше інтересу до співпраці з Україною, щоб вивчити, що справді було відтестовано на полі бою і працює.

При цьому вистачає шарлатанів. Виробники декілька разів ділилися зі мною історіями, коли умовні іноземці привезли свій виріб, один раз запустили на полігоні й тепер продають ніби battle tested (випробуване в бою — ред.). Таких історій вистачає.

Немає нічого складнішого, ніж ринок зброї. Війна нарощує ціни в десятки разів, бо тобі потрібно, і тобі продадуть тільки те, що готові продати і за ту ціну, яку з тебе можна витиснути. Нам на майбутнє урок — не попадатися в цю історію, а самим стати суттєвим гравцем на цьому ринку, не торгуючи тим, що нам дісталося важкою кров'ю, а знаходячи спосіб дорого продати власний досвід. Зайти на ринок зброї, продаючи готові безпекові рішення, а ще краще — будучи самому гарантом безпеки з тим, щоб європейські партнери, які прагнуть цієї безпеки, вкладали в нашу армію, в нашу зброю, в нашу компетентність.

Якою ти бачиш свою роль як громадської діячки? Чи можуть бути вибори під час війни? Чи віриш у демократію в Україні навіть за відсутності повноцінного політичного циклу?

Я не політик. Так, мене цікавить безпека моєї держави. Тут живуть мої діти. Я планую тут жити і хочу, щоб у цієї країни все було добре. Виходячи з цього плану, роблю все, що можу. Мій чоловік служить, відповідно, моя задача була тримати тил. Тримаю як можу. 

Друге щодо мотивації — я ненавиджу обстріли. Ніщо так не мотивує, як кожна ніч, коли сидиш під обстрілами. Розумієш, що якщо виживеш, то знайдеш спосіб хоча би купити час своїй армії, своїм найкращим людям, які знайдуть розв'язання величезної проблеми.

Відсутність виборів дозволяє політикам забути, що таке відповідальність перед виборцями, і це паршиво. Але вибори під час війни не можуть бути. В Конституції, за яку, зокрема, голосував мій батько, чорним по білому написано, що це неправильно, і я погоджуюся з логікою творців Конституції, що це недопустимо.

При цьому, якби не молоді люди, які зуміли захистити честь і гідність нашої демократії картонками, в нас був би зараз зовсім інший, дуже паршивий дискурс, який нам нав'язує Росія, — про те, чи може маленька авторитарна держава перемогти велику авторитарну державу. Парадокс у тому, що захист твоєї держави іноді може бути товщиною з картонний аркуш. Ми — демократія, і принаймні наше суспільство демонструє величезну громадянську відповідальність і зрілість, чого, на жаль, не демонструє поки що наш політикум.

Якою була мета наступу на САП і НАБУ і чи повторяться такі спроби? Це помилка яка сталася випадково чи мала певну мету?

Я бачу колосальний масштаб цієї помилки з погляду спілкування з нашими друзями через кордон. Наші прихильники відчули колосальний біль, тому що в партії Мерца, інших партіях прихильники того, щоб не пускати Україну в ЄС, нарешті отримали аргументи, і це погано. До цього вони вигадували аргументи, тепер у них є приклад. Той факт, що народ вийшов на протест, зміняв наратив із того, що вони творять, що хочуть, на наратив: ні, у них все-таки є громадянське суспільство, яке навіть під час війни може підкоригувати це як помилку. Парламент визнає цю помилку і виправляє її.

Інше питання, що ми не знаємо, чи дійсно парламент і Офіс Президента зрозуміли, що це помилка, чи подумали, що вкотре соросята вирішили організувати хайп. Чи вони усвідомили, що це помилка, яка може дуже дорого коштувати безпеці цієї держави? Я не впевнена.

Ми не розуміємо, яку насправді проблему вони намагалися вирішити цим законом. До кінця не розуміємо, що може бути на плівках, записах. Чому так швидко, попри дзвінок Макрона, дзвінок фон дер Ляєн, прямі прохання не підписувати, цей закон був таки підписаний. Ми не розуміємо, чим тиснули на депутатів, щоб вони прийняли цей закон. Що було такого, від чого треба було захищатися навіть ціною швидких перспектив української євроінтеграції? Я не знаю.

Я знаю, що нам доведеться всі наші адвокаційні зусилля відігравати не з нуля, а з мінуса. Нам доведеться пояснювати, розказувати, що, попри відсутність виборів, демократичних виборчих процесів, у нас все ще є громадянське суспільство, яке дуже уважно стежить за владою і намагається не допускати фатальних помилок, які можуть нам коштувати життя.

Чи відчули ви вплив скандалу із САП та НАБУ на адвокацію інтересів України перед партнерами?

Так, на жаль. Ми мали декілька зідзвонів із людьми, які роблять для нас значно більше, ніж зобов'язані, четвертий рік підряд знаходять сили адвокатувати за нас, ходити на ефіри, тиснути на своїх депутатів, змінювати позицію їхньої громадськості й так далі. Ми відчуваємо їхній “як же ж так, ви нас підводите”.

Я дуже сподіваюся, що і Офіс Президента, і парламент, і уряд зроблять оцінку цим подіям. Ми все ж таки маємо гілки влади навіть під час правового режиму воєнного стану.

Чи партнери розділяють підтримку Зеленського і України?

До цього підтримка України і Зеленського в європейських очах були одним цілим. Зеленський був символом опору. Він може нам подобатись, не подобатись як політик, за якого ми голосували чи не голосували, але назовні критично важливою була ця єдність.

Без західної підтримки нам буде безумно складно, і це розщеплення підтримки України й підтримки Зеленського — не найкраща історія. Я не знаю, хто стояв за тим, що НАБУ почав збирати компромат на перших осіб у державі. Не знаю, хто надихнув їх політично на цей крок.

Громадськість відреагувала і мала рацію в тому, щоб відреагувати, але сам факт появи цього на нашому політичному горизонті є дуже шкідливою історією, якою Росія скористається по повній. До того їм доводилося вигадувати, зараз у них є підстави. Добре, що швидко відкотили назад. 

Чому європейці не поспішають давати Україні гроші на зброю?

Кожен європейський політик мусить назбирати величезну електоральну підтримку для того, щоб стати прем'єром, президентом. Він промацує, чим йому обійдеться кожне рішення, бо обмінює на це свою електоральну підтримку.

Добитися від європейських політиків адекватних безпекових рішень неймовірно складно. Тому що їхній виборець не відчуває загрозу безпеці. Відтак, коли умовний Кір Стармер (колишній прем’єр-міністр Великої Британії — ред.) приходить зі збільшенням бюджету, збільшенням витрат і на власну оборонку, і на підтримку України, це не завжди знаходить розуміння в середньозваженого пенсіонера, в якого своїх проблем вистачає.

Останнє, що їм потрібно, — це в їхній каденції зі своїми ситуаціями вляпатися в наш український корупційний скандал. Вони цього страшенно бояться, і це одна з ключових перешкод, яка зупиняє від переймання данської моделі у фінансуванні, коли вони свої гроші вкладають в нашу індустрію й інші типи підтримки. Вони бояться, що це може закінчитись скандалом. Що більшу адекватність ми демонструємо як суспільство і як політикум, то вищі в нас шанси вижити у всьому цьому замісі.

Це питання не просто чергового скандалу. Питання в тому, що ми підриваємо чи не підриваємо довіру наших партнерів. Це наш ключовий актив.

Що потрібно робити, щоб повернути довіру європейців?

У таких ситуаціях ти не можеш просто відкочувати до нуля і сподіватися, що все розсмокчеться. Це як зрада в будь-яких стосунках: ти можеш пробачити, але не забудеш.

Тому мусить відбутися так звана суперкорекція, коли правила стають у рази жорсткішими, корупція стає ще менш імовірною, а прозорість оборонних закупівель і надання необхідної допомоги — ще більш зрозумілими й контрольованими для їхніх політиків та суспільства. Нам доведеться грати на випередження, пропонуючи такі правила гри й даючи більше розуміння того, що ми надійний партнер.