Концесія порту Чорноморськ: чому вітчизняний бізнес не допущений до "конкурентного діалогу"

Схоже, чиновники планують передати порт Чорноморська у "правильні руки" під димовою завісою розмов про "конкурентний діалог" та "залучення міжнародних експертів". При цьому інтереси українського бізнесу, місцевих докерів та екологічні питання елегантним рухом ноги виносяться за дужки цього рівняння.

Отже, йдеться про запуск концесійного проєкту в морському порту Чорноморськ (Одеська область): у межах державно-приватного партнерства в концесію готують передати Перший і Контейнерний термінали. Так, лише два термінали з п’яти, але найприбутковіші. А три інші залишаються на периферії інтересів. І хто потім буде заходити на них? І це добре розуміє організатор процесу – Мінрозвитку разом із АМПУ. Тож, схоже, що ми спостерігаємо проект під вже відомого "замовника". Оголошений формат відбору інвестора – "конкурентний діалог". 30 вересня у Мінрозвитку відбулося третє засідання конкурсної комісії. Раніше повідомлялося про старт конкурсу й "понад 40" зацікавлених операторів, а також про орієнтовну тривалість відбору "близько шести місяців".

Ну а минулого тижня міністерство урочисто відрапортувало: до відбору інвестора для Чорноморська долучають "12 міжнародних експертів". Красиво звучить. Але для мене це дзвіночок. Коли забагато піару, значить, пахне схематозом. Навіщо цей блиск, якщо головне рішення – як саме обирати – ухвалили так, щоб ніхто не встиг поставити зайвих питань? Виявляється, що "конкурентний діалог" це формат, де правила і навіть драфт договору фактично ліпляться під час перемовин. Пластилін замість процедури. Якщо ви відчуваєте запах кулуарщини – вам не здалося. Якщо вам здається, що від цього тхне схемою – вам теж не здається.

Почнемо з того, кого і як допускають, і взагалі – щодо прозорості процедур. Вперше про концесію морського порту Чорноморськ було оголошено не в Україні, а чомусь у Варшаві, на спеціально скликаній для цього конференції для "правильних людей". Чому я використовую такі визначення? Ну тому, що, наприклад, одного з найвідоміших галузевих експертів – заступника генерального директора Асоціації міжнародних експедиторів України Олександра Захарова, як пишуть ЗМІ, виштовхали з цієї конференції російськомовні охоронці. А декого взагалі тоді не випустили з України. Може для того, щоб не заважали?

Уже цікаво, чи не так. Це про стиль управління: менше незручних очей – більше "зручних" рішень. Коли дискусію душать ще на вході, рішення автоматично приймаються без тих, по кому вони б’ють найбільше. Звідси – три наслідки, і всі болючі: людський, ринковий і процедурний. Почнемо з першого.

1. Докери (людський вимір). Урядові презентації солодко обіцяють "умови праці не гірші, ніж були". Але де гарантія чисельності? Де реальний соцпакет із профспілками та містом? Тих, хто тримав порт під ракетами, дуже зручно "оптимізувати" в Excel: урізати тарифні сітки "непрофільним" посадам, прискорити автоматизацію – і хай "звільняються самі". Попередження про ризик втрати роботи звучали ще навесні. Робочі місця – це родини і податки міста.
2. "Немає пророка у своїй вітчизні" (ринковий вимір). Чому відсікають тих, хто не тікав за кордон, а тримав логістику під обстрілами? Чому українські оператори апріорі "недостатньо міжнародні", хоча саме вони не дали системі зупинитись, коли "великі акули" навіть не наближалися? Це не конкуренція – це денаціоналізація здорового глузду.
3. Штучний фільтр "активи за кордоном" (процедурний вимір). Вимога мати досвід управління щонайменше двома терміналами у двох різних країнах – класика української тендерної "науки". Як казав покійний Чечетов, "ми розвели, їх як кошенят". Такі "умови" – це не про безпеку, а про бар’єр. Для національного бізнесу. Під час війни. Просто вдумайтесь у це. Ідеальна технічна дискримінація, що автоматично викидає з гри всіх українських претендентів – незалежно від їхніх інвестпланів чи репутації. Так "конкурс" перетворюється на клуб для обраних, а "діалог" – на декорацію під заздалегідь зручний фінал.

Далі – два наслідки, які визначають долю будь-якої угоди: правовий/фінансовий і екологічний. Саме тут "естетика процесу" перетворюється на реальні гроші, строки та ризики для міста й держави. Отже:

1. Процедурно-правовий вимір. "Конкурентний діалог" дає можливість підкручувати критерії, вимоги до учасників і матрицю розподілу ризиків уже після старту перемовин. Знов-таки, українська чиновницька "класика" а-ля "додаткові угоди". Для чиновника – зручно, для держави – бомба уповільненої дії: така гнучкість погано тримається в судах і не дуже подобається МФО. Відкритість – це не пресрелізи про "експертів", а публічні тексти: повний драфт договору, ризик-матриця, календар і стенограми слухань. Якщо всього цього немає – "діалог" лишається декорацією, а договір уразливим.
2. Екологічний вимір. Коли тупо ігноруються базові процедури СЕО/ОВД, маємо гарантований ланцюжок: позови-затримки-збитки-репутаційні втрати. І це не страшилка екологів. Порт – це баластні води, днопоглиблення, відходи, ризики розливів. Без прозорих оцінок і публічних запобіжників "екологія" миттєво стає "економікою" і "соціальним фактором": страховики, кредитори і суди рахують усе в грошах і часі. Якщо концесія справді "про Європу", то спочатку – СЕО/ОВД і відкритий екочек-лист для оператора, а вже потім – переможні міністерські реляції.

І так, останній штрих. Коли до купи складеться вибіркова публічність, фільтри проти "своїх", де-факто ручна процедура і нуль конкретних еко-гарантій — у мене є всі підстави підозрювати: інвестора вже визначили, а решта — імітація конкуренції. Питання не в тому, чи так це є, а в тому, чому ви боїтеся рівних правил і відкритого змагання.

І головне. Коли вимоги прописані так, що на фініші гарантовано опиняються кілька глобальних груп, а українських гравців знімають ще на старті, я маю право підозрювати: інвестора вже визначили. І схоже, що хтось з представників влади від цього отримає не лише моральне задоволення. А процедура – це лише декорація. Питання не чи так воно є, а чому вони так поспішають і бояться відкритого конкурсу з рівними правилами. Навіщо країні цей камуфляж? Може тому, що хтось хоче повторити схему з черговим лижним інструктором?

Хочете переконати суспільство, що не корупціонери з черговим лижним інструктором – поверніть реальну конкуренцію. Приберіть дискримінаційну вимогу "дві країни/два термінали", що технічно відсікає українців; опублікуйте драфт договору. Чітко пропишіть збереження зайнятості, механізми перенавчання. Проведіть відкриті слухання з прямою трансляцією, повні списки учасників, стенограми й протоколи. Без "чорних списків" на конференціях і "закритих" запрошень для "зручних" спікерів.

Ще раз. Я не проти інвестицій. Я проти імітації конкуренції. Проти того, щоб українських інвесторів – тих, хто працював під ракетами, виставляли зайвими у власній країні. Проти того, щоб докерів викидали за борт під аплодисменти презентацій. Проти того, щоб море й місто платили за чиюсь "кар’єрну швидкість". Проти того, щоб хтось з випадкових потраплянців у владу забезпечували своє майбутнє в Монако за рахунок цього проекту.

Шановні керівники, питання просте. Ви справді хочете контракт, який переживе суд, аудит і зміну уряду? Тоді відкрийте двері, викладіть правила, дозвольте всім увійти – і програти або виграти чесно. Інакше ця "концесія" – не про розвиток. А про корупцію. І про те, як у країні, що воює за свободу, ви чомусь боїтеся свободи конкуренції.