Прочитав книгу Валерія Залужного і дещо зрозумів

Під час блекауту нарешті дочитав я книгу Валерія Залужного “Моя війна”.
Попри невеликий загальний обсяг тексту – може через незвичну структуру книги:  розкидані по часу шматки історій різних періодів життя автора – читання зайняло все ж більше часу, ніж очікувалося.
Деякі абзаци перечитував по кілька разів, щоб зрозуміти приховані натяки та вгадати імена згаданих, але не названих людей. Про деякі здогадався, а з деякими навіть зустрічався у ГШ.

Постійно ловив флешбеки з власного життя. Про дитинство у маленькому містечку. Про ненависть до музичної школи. Про прискорений вступ до військового училища та курсантське життя. Про гадалку, яка напророчила “будеш генералом” – хоча генералом я так і не став, зупинившись на полковнику. А в одному епізоді навіть співпав номер квартири, де я колись мешкав з батьками.

Здивував епізод, у якому пана Валерія, тоді вже генерала ЗСУ (2019), кинули на підлогу аеропорту Брюсселя та вдягли кайданки. Якось я цей момент пропустив, тому пішов гуглити.

Цю книгу важко назвати високохудожнім твором, відверто кажучи.
Але я її придбав зовсім не для звичного для себе задоволення від читання.
Моєю метою було зрозуміти цю людину – через його книгу. Спробувати зазирнути у його внутрішній світ крізь шпаринку у 247 сторінок. Здогадатися про хід його думок, та світосприйняття, про його цінності. Що для нього важливо і що на нього впливає. Від чого йому болить і за шо він готовий боротися.
Адже існує велика вірогідність того, що пану Валерію цілком може випасти місія очолити історичний поворот в історії України: від пост-совкової напів-автоократії - до людського вектору руху наших західних сусідів. Які пройшли цей болісний етап багато років тому і намагаються допомогти нам з тим самим. Але все шось ніяк: то янукович, то війна, то ковід, то ідіоти-популісти при владі, то ще більша війна.

Під час читання я робив навіть фото деяких фрагментів для себе і якийсь час думав. Намагався зрозуміти що вони означають. Щось зрозумів, щось так і залишилося без відповіді. Не усі свої висновки я готовий зараз озвучити публічно.

Але загалом більшість моїх здогадок про громадянина України Валерія Залужного - знайшли підтвердження.
Це людина, яка з дитинства фанатично мріяла стати військовим – і у книзі пояснено чому.
Свій шлях від курсанта до Головкома пройшов як “чесний служака” – попри дуже складне, майже злиденне та некомфротне життя військового, особливо у період з кінця 90-х – і аж до 2014. Знаю по собі.
Дізнався деякі цікаві моменти з його особистого життя, про родину та про близьких йому людей – яких я раніше не знав і не міг знати.

Відкриттям було, ще Залужний обожнює вчитися. Я б навіть сказав – він трохи навіть зациклений на цьому.
Більшість з нас це робило із суто прагматичних міркувань, але схоже, що Залужному подобається сам процес.

Але все ж не цю інформацію я відшуковуав поміж рядків його книги, а щось більш глибинне, підсвідоме.
Зрештою я підтвердив свої здогадки, що Валерію Залужному завжди були мега-важливі його внутрішні цінності. І він не готовий жертвувати ними заради кар’єри чи грошей.
Що йому дуже важлива душевна рівновага та людяність.
Завжди залишатися Людиною – ось це, мабуть, квінтесенція загального враження – яка дуже сильно мені імпонує та співпадає з моєю власною філософією життя: “роби що мусиш – і будь що буде”.

Мені не довелося служити безпосередньо із Залужним чи спілкуватися з ним особисто. 
Але я точно знаю, що його завжди дуже поважали у армії.
Пам’ятаю, яким фонтаном дифірамбів вибухнув мій знайомий, коли Залужного призначили Головкомом у 2021.
Я тоді ще здивувався, але довірився думці людини, яка була особисто знайома із Валерієм Федоровичем.
Пізніше, вже під час мого “призову за мобілізацією”, я сотні разів чув позитивні відгуки про Генерала від дуже різних військових: від солдатів до генералів. І негативні від покидьків, що також показово.

Зараз багато говорять піде чи не піде Залужний у політику після закінчення війни.
Я вважаю, що як людина честі та принципів – він просто мусить.
І я вважаю - він це зробить.
Підтвердження цьому розкопав у його ж книзі, у місці, де його дружина підтримує його перед призначенням на посаду Головнокомандувача ЗСУ: “Ти не тільки зможеш, ти повинен зробити саме так, як потрібно всім нам!”
І таких людей нам дійсно треба. Таких небагато – але вони є.
У керівництві країни як повітря потрібні висококваліфіковані освічені люди з цінностями та принципами. І зараз – а особливо потім.

Так що Ваша, Валерію Федоровичу, війна – ще ой як не закінчена.
Але найбільші Ваші, пане генерале, перемоги – ще попереду.