Про пошуки житла в прифронтових населених пунктах

Якщо вже несеться - напишу і я.

Пошуки житла в прифронтових населених пунктах - це реально задача з трьома зірочками.

Вчора ми обʼїхали шість сел та селищ. Відповіді - всюди однакові.

"Нічого немає".

"У нас вже навіть у напівзруйновані будинки селяться".

"Вчора квартира звільнилася, але туди вже хлопці заїхали".

"Є будинок, але власник не здасть військовим, бо минулі все потрощили".

Не буду брехати: я не стикався з жадібністю або упередженістю потенційних орендодавців. Причина - проста: ми за весь день не змогли знайти жодного реального варіанту. Я б, може, і радий був би почути "15 тисяч + комуналка" - але ні. Нуль. Зеро.

Так, дозвіл на законодавчому рівні заходити в покинуті хати значно спростив би ситуацію. Але більшість таких будинків і так вже зайняті. Коли їдеш повз садибу з фільму жахів і бачиш на подвірʼї накритий корч - то розумієш, що тіпи туди заселилися не через надвеликий вибір.

Єдиний вихід із ситуації, який я бачу, - це створення зрозумілого "банку" нерухомості прифронтових населених пунктів. Він має включати як перелік покинутих хат, куди можна буде розквартировувати військових, так і базу комерційної оренди для тих, хто готовий платити. Впевнений, що старости чи голови громад можуть зібрати необхідну інформацію за лічені дні. Було б бажання.

Я не прихильник ринкових обмежень, але також ввів би адміністративну відповідальність для любителів здавати військовим житло за ікси. Бо коли котиків обкрадають ті, кого вони захищають, - це якась хуйня виходить.

Будьте взаємно красивими, кароч.

І давайте вже вирішувати проблеми військових, а не колекціонувати їх.

Інакше не переможемо.

.

Текст автора в соцмережі Facebook