Костянтин  Уманський: «Шість днів у окопі, із яких чотири доби я був сам»

З вибитим оком та контузією військовослужбовець сам-один чотири доби утримував позиції на Покровському напрямку

#Герої_логісти_на_захисті_України 

До війська Костянтин прийшов у 42 роки, з початком широкомасштабки. «Чому прийшов? Ну так війна ж…» - відповідає він на запитання. До 2022 року чоловік працював інженером-конструктором на меблевій фабриці у рідних Черкасах. Але почалося широкомасштабне вторгнення рф – і він прийшов захищати свою країну. Спочатку його не брали, бо не служив строкову службу і не мав військово-облікової спеціальності, та потім все-таки взяли.

Подіями на сході до 2022 року не цікавився, але розумів, що велика війна рано чи пізно все одно почнеться.

24-го лютого зранку місто розбудили страшні новини. Костя розповідає: «У Черкасах було тихо, лише щось над головами літало і десь гупало. Потім довідався, що прильоти були у склади неподалік міста. Як завжди, встав, поїхав на роботу, повернувся з роботи. Меблеву фабрику закрили, місяць не працював. Зрештою 7 травня мене взяли на військову службу, у ремонтний підрозділ. Дружина не дуже заперечувала, вона все розуміла. Дітей троє, всі дорослі. Тобто, в принципі, нічого не сковувало. Та й служба у тиловій частині не дуже відрізнялася від звичайної роботи: вдень працюєш, на ніч додому».

На той час активні дії на Київському, Чернігівському та Сумському напрямках були закінчені, але на Харківщині, Херсонщині, Запоріжжі та Донбасі бої ще тривали. Тут, у бригаді, солдата Уманського призначили стрільцем. Навчання проходили при військовій частині: були призначені інструктори-волонтери, бригадні інструктори. Щосереди батальйон охорони, у якому служив Костянтин, виїздив на полігон тренуватися. В основному, займалися організацією охорони військової частини та протидією повітряним нападам, але часом виїжджали і на інші об’єкти. Наприклад, у Хмельницькій області мобільна вогнева група, у складі якої був солдат Уманський, збила шахеди, які летіли на атомну станцію. Тоді трохи поламало будинки, пошкодило дахи, але в цілому обійшлося без втрат. Слава Богу, ніхто не загинув. Іншим разом групі вдалося знищити ракету. Декількох військовослужбовців з підрозділу навіть нагородили за це. А у березні 2024 року група повернулася знову на Черкащину.

У 2024 році військовослужбовців із тилових частин відправляли на підсилення в район ведення бойових дій. Після проходження БЗВП, у лютому 2025-го,  Костянтин потрапив на Покровський напрямок. Він розповідає: «Ми були в районі Межової, збоку від Покровська, напрямок на Курахове. Я там дуже короткий проміжок часу перебував, саме у той момент, коли  дуже треба було. Противник активно наступав на ті позиції, щодня були якісь боєзіткнення. Там, де ми стояли, вони навіть змогли трохи віджати нашої землі. Москалі там і зараз поступово рухаються, сунуться потихеньку. І тоді сунулися, кожен день підбиралися. Там дуже сильно людей не вистачало».

Військовослужбовці – шестеро новачків – прийшли у підрозділ після двох тижнів навчань на полігоні. Їх зарахували у роту, в якій вони далі мали служити. Разом з новачками у роті стало 15 бійців із 120 необхідних. В процесі навчань на полігоні до них додалося ще кілька десятків військовослужбовців, переведених з інших військових частин. Ті, що прийшли з Костянтином, вже вважалися «старшими», «досвідченими», бо прийшли раніше. Але для них це теж перший вихід був. Для солдата Уманського, наприклад, – перший і єдиний.

Костя розповідає: «Виходили, ми у неділю, другого березня, здається. Повинен був йти один із «старих», тобто, хтось із військовослужбовців цієї бригади, і ми, четверо «молодих», включаючи мене. Але ті троє подалися у СЗЧ, я лишився один, тому вихід перенесли на наступний день. Дали нашій групі ще двох, потім ще одного, і вже старшим групи пішов я. Тому що ті хлопці були зовсім новачки, а я вже два тижні як на фронті. Але я теж йшов перший раз. Ну, і, у підсумку, з нашої маленької групи я повернувся лише один… Хлопці загинули буквально на другий день після того, як ми туди зайшли.

Ми мали тримати лише свою ділянку, зліва і зправа були інші групи. Плюс "очі" зверху, вогневе прикриття дронами та артилерією. Адже територія вважається нашою, поки там є хоча б один піхотинець

Можливо, тому, що люди були необстріляні, нічого не знали. Вони прийшли на тиждень пізніше нас. Хоч і військові багато років, але у бойових діях раніше участі не брали, тільки три місяці полігону за плечима. Один був старший сержант, 22,5 роки в армії, учасник бойових дій, але він нічого не знав про окопи, дрони та «нулі». Другий – сержант, 18 років в армії, теж раніше тільки служив, не воював. І один був солдат, водій. Старшим групи був я – звичайний солдат, який прийшов після двох тижнів БЗВП та кількох тижнів тренувань вже тут, у підрозділі. Звичайно, там не одна моя група була, інші теж. Ми мали тримати лише свою ділянку, зправа та зліва були інші групи. Плюс «очі» зверху, вогневе прикриття дронами та артилерією.

Декілька днів ми виходили: то те не зросталося, то інше… Нарешті, якось вночі пішли. Був густий туман, тому пішки йти не довелося, нас машиною майже на позицію завезли. Там на позиції поранений був, його забрали, а ми замінили стару групу.

Засіли в посадку. Спочатку все було нормально, укриття там надійні. Не тільки бліндажі, СП-шки теж, інші фортифікаційні споруди. Тобі не треба підніматися наверх, слідкувати за противником, це все робили «очі» з неба. Ти сидиш всередині, тримаєш рубежі просто своєю присутністю. Адже територія вважається нашою, поки там є хоча б один піхотинець. Тобто, твоя задача – втриматися, поки тебе не змінять.

Дрони літають там 24/7, і наші, і їхні; всі все бачать. Якщо на тебе йде штурм, тобі повідомляють. Перший бліндаж нам спалили. Почався обстріл, і 120-ка влучила туди. Ми вискочили, забігли в інший бліндаж. А москалі почали на той перший навалювати. Крили просто нон-стоп: скиди, скиди, скиди, скиди; потім арта, і знов по колу. Вони побачили вночі, що ми заходили туди, і били просто по бліндажу. Коли трохи перерва у обстрілах була, ми знову бліндаж поміняли, забігли у інший, і противник наче заспокоївся. Ми бачили, як москалі цілий день закидують наш перший і другий бліндажі, але ми вже були у іншому. Всю ніч вони туди лупили, а вдень пішли на штурм.

Ми тоді ще всі разом були, відбили його успішно. Чотири людини на нас виходило. Йшли маленькими групами, більшими там не ходять. Вони під’їжджають на якихось велосипедах, самокатах, мотоциклах – що мають; швиденько вискакують і намагаються заскочити у посадку. Нам сказали по рації, що до нас йдуть непроханці, ми вийшли, зустріли їх. Вони не знали просто, що ми там є: мабуть, думали, що після доби обстрілів у посадці вже нікого живого не лишилося.

Ми спокійно вийшли, спокійно їх розстріляли і знову сховалися. Але москалі нас побачили, і знову почали нашу посадку довбати. Нам вже і йти не було куди, і не було як. В той же день нам її до обіду рознесли вщент. А нас не могли дістати, хоч і скиди робили: кажу ж, укріплення були побудовані хороші. Москалі спробували нас з грантометів закидати, витягли миномет. Все марно: зашкодити вони нам не могли. Але було важко.

Влане, ми теж там нічого не могли зробити, навіть викликати мінометний вогонь на підтримку. Міномет до москалів не міг дістати, він просто не дострілював. І не встигав. Ти викликаєш вогневу підтримку, даєш координати, хлопці стріляють – але ворожий розрахунок вже звідти втік. Тоді летять дронами, знаходять їх, скидають заряд, і там все замовкає, – але через якийсь час починається стрілянина з іншої сторони. Хлопці постійно намагалися щось зробити, не можна сказати, що ніхто нічого не робив. Але у москалів теж все налагоджено: перенесення вогню, спостереження, дрони, РЕБи і все інше. Мавіки, бомбери, FPV, оптоволокно… Там все поле і посадка білі-білі від волокна. Але ми і це витримали.

Хлопці постійно намагалися щось зробити...

А десь ближче до обіду у наш бліндаж залетів FPV. Він вибухнув просто всередині. Хлопців накрило відразу… Мені повезло, я саме був коло виходу, за мішками. У мене в руках рація, тому ось тут я сидів, ближче до виходу, де краще ловило. Бліндаж крихітний, не розвернешся, тому розгрузку і каску я зняв. Повісив автомат на гачок, вони у нас висіли на протилежній стіні; а сам сидів, і у мене були отак збоку мішки. Хлопці лягли на підлогу, щоб захиститися, якщо поруч рвоне. Ніхто ж не думав, що він прямо у бліндаж залетить. Вибухова хвиля вдарила мені по дотичній, зліва. А хлопці всі там всередині залишилися: на них прийшовся основний удар. А я зверху був, тому вибух цей повз мене пройшов. Мене оглушило, викинуло наверх. Можливо, якби ми не сиділи всі разом, якби розосередилися по різним точкам і не створювали ворогу кучну ціль… Якби, якби…

Коли трохи отямився, спробував поворушитися. Бачу, застряла нога: черевик затисло балкою. Я витягнув ногу з черевика, виліз з-під завалу. Обмацав себе: наче цілий. Тільки голова гуде від контузії, і око вибите, висить із глазниці. Я його назад вклав, шапкою прикрив… Бо що робити? Нікого немає, ніхто не поможе. Побачив, що бліндаж засипано, хлопців нема. Крикнув – тихо. Ніхто не відповідає. Тобто, я залишився сам.

Оглянув кишені, щоб розібратися, що маю з собою. У мене була в руках рація, в кишені цілий повербанк, і два підсумки з магазинами. Озирнувся – перед мною лежить автомат. Його викинуло з іншої сторони. І граната лежить. Ціла. Я схопив автомат, кинув до кишені гранату і побіг. Знав, що поблизу мав бути ще один бліндаж, тож треба було до нього перебігти, поки не розвіявся дим від вибуху.

Але москалі мене помітили. Спробували добити скидами. Я якось так швиденько перебіг, сховався, – а вони, мабуть, теж спішили, погано цілилися. Не влучили. Хоча я буквально метрів за 30-40 був. Дякую, Господи: отже, сьогодні ще не мій день. Ще рано на небо, треба попрацювати на землі.

Там, куди я перебіг, теж був бліндаж. Доволі хороший, добре укріплений. Москалі спробували мене скидами викурити звідти, але передумали чогось. Мабуть, польотного часу у дронів мало залишалося, батареї скінчалися. Чи, може, до сірого часу хотіли повернутися, бо денні камери треба було міняти на нічні. Не знаю. Бог мене спас.  Отже, я там один залишився. Просто повезло.

Передивився своє добро. У мене був автомат з патронами. Одна граната в напашнику, чотири магазини набоїв. І павербанк. Не знаю, чого я його у кишеню засунув: чуйка, може... І ліхтарик, у іншій кишені. Теж заряджений. І це загалом вже було чудо! Якби не вистачало хоча б чогось одного, я не вижив би. А так у мене було практично все необхідне, щоб вижити протягом кількох діб. Знаєте, це як квест, де тобі дається якийсь набір ключів – але кожен з них відкриває тільки один-єдиний замок, проводить по єдиній стежці, що веде до порятунку. Граната, автомат, набої, повербанк, рація, ліхтарик – як наче хтось навмисне зібрав саме ці речі і підклав мені.

Отже, я зв’язався з базою, пояснив ситуацію. Хлопці сказали чекати до сірого, поки зможуть здійснити евакуацію. А тим часом сказали обережно вийти і подивитися, чи хтось із моїх, може, теж живий і зможе вийти. І потім відійти метрів на 300 по посадці: там є нормальний бліндаж, добре обладнаний, – там можна буде перечекати.

Ну, я пішов знову до нашої розбитої позиції. Думав, може ж, там хтось вцілів. Походив, позазирав, покричав.... Тихо… Нікого не видно, ніхто не відповідає. Тоді я пішов, знайшов той бліндаж, що за 300 метрів. Справді, він був краще укріплений і надійніше схований. Пересувався непомітно, по сірому, тож мене ніхто не «спалив», і наступні два дні я там просидів тихо й спокійно.

Але з’явилася проблема. У мене не було з собою ні їжи, ні води – адже ми планували бути в бліндажі, де все це було занесено нашими попередниками. Та той бліндаж розбило… І головне – закінчувалися засоби живлення на рацію. Бо ти ж один, не спиш, постійно тримаєш зв’язок. Два дні я там спокійно пробув, а на третій вже треба було щось вирішувати. Фактично вся лінія оборони з чотирьох бліндажів лишалася на мені одному.

Кажу своїм: «Пацани, у мене закінчується зарядка. Я не зможу виходити на зв’язок». Це був лютий, холодно, тому павербанк, ліхтарик і рація розряджалися швидше, ніж очікувалося. Потрібен був скид з «мавіка».

Власне, я там був не те щоб зовсім один: по рації чув, що справа і зліва теж наші пацани, тримаються, держать позиції. Десь за кілометр-півтора від мене. Троє зліва, один зправа. Один з них захворів, солдат Остапчук, а всі інші тримали оборону. Тому я якось і не кіпішував. Ото лише павер треба – і все.

І от вночі хлопці мені залишають скид. Взяв ліхтарика, пішов його шукати. Знайшов. Мішечок з їжею, вода, купа шкарпеток, пачка таблеток… Павербанка нема. Розумію, що сталася якась плутанина, мені чужу посилку скинули, і хтось там зараз чекає на ці ліки і воду. Виходжу на своїх, питаю, що це, чиє? І де мій павербанк? Рація вже «пікає», показує, що їй пару хвилин лишилося «жити». А мені ж треба на зв’язок виходити о четвертій ранку. Без павера – ніяк. Хлопці кажуть: «Вибач, переплутали. Вранці зробимо вам ще один скид». О четвертій скинули вже те, що треба: павер та інші потрібні дрібниці.

І це було дуже вчасно, бо москалі чомусь вирішили полізти на ці наші позиції. Десь близько п’ятої-шостої  ранку примчали, і щось дуже багато, бо приїхали двома машинами. Проскочили повз мене десь метрів на двісті вперед. Поки наші там розібралися, поки підняли дрони – ці висадилися, і машини зразу виїхали. А москалі рушили у напрямку до мене. Мені здалося, вони просто не знали, що тут хтось є. Або, можливо, помітили скид і вирішили захопити тих, хто прийде забирати «посилку».

«Очі» мене попередили: дивися, до тебе гості. Двоє, які йшли першими, вскочили до окопчика. Я їх підстрелив. Один вистрибнув, другий покотився у бік бліндажа. Я його заспокоїв кулею і затягнув до бліндажа, щоб згори видно не було. Мені пощастило, що у мене була ця одна граната – я її закинув нагору, і ті інші вже не стали до мене лізти. Кулі доводилося берегти, тому стріляв одиночними, лише прицільно. То вже потім я з тих москалів собі і набоїв набрав, і гранат – була вже купа боєприпасів, стало спокійніше.

Друга їхня група теж почала відходити. Наші дроноводи їх закидали скидами. Цих москалів більше було, десь штук 4-5. Я вже не став виходити, сам би я з ними не впорався. Стріляв з укриття. Дрони їх трохи покошмарили, і вони подалися геть. Неподалік у посадці лишився один поранений, якого вони тупо кинули – як вони завжди роблять. Він там цілий день і ніч помирав. Кричав, кликав своїх, щоб вони його врятували, але ніхто за ним не прийшов – хоча, як з’ясувалося потім, вони весь час були поруч. Я вже просив хлопців, щоб вони його з дрона добили, ну шкода ж людину. Я-то йому точно допомогти не міг, сам був поранений. А десь під ранок він затих.

І все, новий день прийшов. Все нормально. Знову тихо. Але забрати мене не можуть, бо ночі тоді були місячні, дуже ясні; ні туману, ні хмар – нічого. Доїхати машиною було нереально. Аж ввечері повідомили: виходить до мене група, на допомогу. Хлопці з мого підрозділу, всі нові, які після нас прийшли. Вони рухалися пішки. Мені сказали: «Виходь, йдуть троє».

Але, я ж кажу, хтось із тих штурмовиків у посадці залишилися. І вони зустріли наших хлопців вогнем. Командира групи застрелили зразу, він першим йшов. Іншого поранили, другий його підхопив і вони втекли. Їх потім дронами всю ніч по посадці шукали, щоб вивести. Бо рація лишилася коло загиблого командира, у них навіть зв’язку не було.

А я знову залишився сам у тій посадці. Пішки йти вже не можу, розумію, що десь ті москалі ще сидять, заникалися. Хлопці згори дивляться – кажуть: «Не бачимо, знайти не можемо». Тобто, вони можуть бути де завгодно. А я вже шосту добу тут, поранений і без їжі, я від них не втечу і відсічі нормальної не дам.

Я не знаю, хто прийняв те рішення, дуже зухвале. Але воно врятувало нам життя

І перед світанком.. Я не знаю, хто прийняв це рішення, дуже зухвале… Мабуть, і противник такого не очікував, не лише я. Коротше, знову ж-таки, ясна ніч, десь 4-5 ранку. Мені кажуть: виходь, зустрічай. Я вийшов. Думаю, знову ворог. Тримаю автомат напоготові, вискакую обережно. Дивлюся – машина їде. Тільки вже з нашої сторони. Просто по видному. Броньована. Хлопці постріляли по посадці, притиснули противника, змусили зачаїтися. Підкотилися до мене. Я – до них. Підбіг, мене забрали. По дорозі підхопили ще тих двох, з пораненим. Це ті, що до мене йшли. Десь вночі їх знайшли, чи вони самі на зв’язок якось вийшли. І ми помчали.

Потім з’ясувалося, що ми виїхали на останній машині, яка змогла туди заїхати. Більше вже на ту ділянку не заїжджали… Та менше з тим: їдемо втрьох. А я вже за ті чотири дні, що сам був, навіть забув, що поранений. На адреналіні весь час, у мене вже все пройшло практично. Ще й радію, що виїхав, взагалі майже нічого не болить. Таке нормальне відчуття, прямо все чудово. Я себе цілком стабільно відчував. Доїжджаємо кудись. Відкриваються двері. Питають: «Поранені є?» Той хлопець каже: «Я поранений». Кажуть: «Виходь». Він вийшов. Його забрали; двері зачинилися, і ми далі помчали.

Приїжджаємо до бронегрупи, у складі якої ми знаходилися. Відкриваються двері. Хлопці дивляться на мене, кажуть: «А ти чого не пішов?» - « Куди?» - «На евакуацію». А я – хтозна, чого я не пішов? Спитали пораненого. Він поранений. А я ж нічого, я ж нормальний. Кажуть: «От телепень! Ти повинен був до медевака сісти»

Дивляться на мене: «Що тепер з тобою робити?». Кажу: «Давайте я додому поїду. Тобто, на базу. Перевдягнуся, скупаюся…».  Хлопці сміються: «Ти серйозно? Ти себе бачив?» Коротше, вернули медиків, ті приїхали за мною, відвезли на стабік.

Там мене оглянули, перевдягли. Один свій чобіт, лівий, я загубив ще під час того вибуху. Зняв потім інший, із вбитого москаля. Він був меншим за розміром, ну але що вже, хоч якась взувачка. Лютий місяц, куди босим? Ходити в ньому я, правда, не дуже міг, але все ж не так холодно. А на стабіку мені дали гумові капці.

Там така купа народу! Всі бігають, метушаться, чогось сваряться. Почали мені мити око. Промили. Забинтували. Аж легше стало! Один чоловік підбігає: «Щось треба?» Кажу: «Істи хочу, шість діб без їжі й води». Він побіг кудись. Прибігає: «Немає нічого з їжі. Ось води лише трошки». Ну, добре, давай хоч воду.

Якісь люди ходять, фоткають. Думаю, може так треба… Щось там питали. Хтось запитав, як справи. Та шо, кажу, все нормально, всі діла. «То ти весь цей час відбивався з одним оком?» - «Ну, так».

Потім виявилося, що то якісь журналісти з Австралії. Фоткають все. І я потрапив у кадр. Пост опублікували на сторінці 37 бригади, я потім побачив. І вони теж питають: «Що би ви хотіли?» А я вже прямо аж серджуся: ну що я можу хотіти? Шість діб там без їжі, і тут цілий день. Вони пошукали по своїх сумках, знайшли лише трохи сушеного м’яса. Кенгурячого. Питають: «Будете?». Та я би зараз і щурячого їв! Дали мені того м’яса, і я поїхав далі до лікарні. Важкеньке трохи те м’ясо. Незвичне на смак. Але добре, що хоч це…

Привезли до лікарні. Шпиталь переповнений, тож нас приймали у звичайній поліклініці. Ви ж знаєте, як воно у цивільних медзакладах? Тебе висадили – і все, йди. «Куди?» – «Оно туди. На ось тобі картку». У коридорі питають: «Ти з карткою? Йди у такий-то кабінет» – «Куди?» – «Отуди. Йди зроби рентген. Там по коридору». Я взагалі тільки-но з посадки вийшов, у мене досі стрілкотня у вухах і шум в голові після контузії. Який рентген? Ну але що робити? Пішов.

Потім повезли в Дніпро, теж у лікарню. Знову: «Сиди тут. Чекай, чекай». «Скільки чекати?» – «До вечора. Зараз ми тебе ще кудись повеземо». Ні їжі, ні води попити, нічого. Увесь цей час. Тобто, ніхто про це не думає. Сам ходиш кудись, збираєш якісь аналізи, підписи. В той день мене в лікарні так і не погодували. Аж на ранок, коли прийшов продатестат, поставили на котлове забезпечення, і дали сніданок. Тож дай, Боже, здоров’я тим австралійцям за те м’ясо – і тому дядькові за пляшку води...

Мене потім часто питали, як я то все витримав. А я хіба знаю? Одне скажу: страху чомусь не було. Ми з хлопцями ще до війни часто їздили, тренувалися. Я 12 років страйкболом займався. Може, саме це і допомогло там ті чотири дні самому втриматися. Все одно якісь навички у людини залишаються. Принаймні не було паніки і ти чітко розумієш, що робиш. Найважче, коли просто сидиш сам собі, і тебе обстрілюють чим попало: скиди, FPV, міни, стволка. Розумієш, що у тебе все це зараз може влучити – але ти нічого зробити не можеш.

А от саме ближній бій сприймався спокійно. Абсолютно не переживав. Все у мене було продумано, підготовлено. Все під контролем. Жах нападає, коли воно летить, ти чуєш звук, але не знаєш, де воно впаде, і нічого з тим не можеш вдіяти. А от коли перестрілка – немає паніки, нічого, все нормально. Майже як страйкбол. Загалом якийсь такий спокій був! Молитися було добре. Як наче нікого на світі немає більше, тільки я і Бог. Говориш – і Він тебе чує.

…Отже, поранило мене вибухом. Права сторона, контузія. Око пошкодило та обличча пом’яло. Три місяці лікувався, потім повернувся до тієї військової частини, в якій отримав поранення. Пройшов обстеження і ВЛК. Сказали: непридатний. Служити можу, але штурмувати посадки вже не годен. Перевівся назад сюди, у Черкаси. Призначили у взвод охорони, мобільну вогневу групу. Відбиваємося від «шахедів». Правда, зараз на виїзди не їжджу: контузія дається взнаки, і з оком проблеми… Раніше старшим їздив. В принципі, я і зараз, з одним оком, нормально стріляю, – але звук пострілів дуже важко впливає на голову. Без наушників взагалі жахіття, голова болить страшенно. Перший раз спробував – і зрозумів, чому хлопці говорили, що їм стає погано від пострілів. Після контузії звуки сприймаються дуже болюче, аж до нудоти. Наче прямо по голові б’є. Але у військовій частині і без стрільби є багато роботи, хтось має то все робити.

Плани на майбутнє? Війну закінчити. Але самі ми не впораємося, треба, щоб всі ставали. Але якщо людина боїться, з неї толку не буде. Що робити, щоб не боятися? Тренуватися. Тоді й страху не буде.