Шлях незалежної Ічкерії: як Дудаєв та вільний чеченський народ випередили час

Сьогодні ми як ніхто інші розуміємо, наскільки важливо встановлювати свою ідентичність.

Ідентичність – це пам’ятник Степану Бандері у Львові, проспект Шухевича в Києві, перейменування Будьоннівський районний суд на Богодухівський районний суд (в окупованому Донецьку). Тут би хотілося додати про знесення пам’ятника Пушкіну в Одесі, але поки що чекаємо. Можливо, на тлі останніх подій у місті процес прискориться.

Наша ідентичність сформована давно і суть її в свободі та боротьбі за неї. Однак саме початок війни в 2014 та широкомасштабне продовження в 2022 дали цьому поштовх. Ми по-справжньому згадали, хто ми є тоді, коли Росія спробувала насадити нам чужу ідентичність.

Але в історії є досить свіжий приклад боротьби за свою ідентичність іще до початку бойових дій. Хоча і війна постукала російським чоботом у двері. Бо імперія не терпить відмінних ідентичностей.

Відновлення ідентичності

1 листопада 1991 року в Грозному відбулася історична подія. Джохар Дудаєв видав указ "Про оголошення суверенітету Чеченської Республіки". Президентом було обрано самого генерал-майора ВПС СРСР Джохара Дудаєва – людину, яка мала військову освіту, моральний авторитет свого народу та сміливість гнути власну лінію проти Москви.

З перших днів Дудаєв і його команда почали відновлювати національну державність. До кінця 1991 року Верховний Головнокомандувач Збройних Сил ЧР Джохар Дудаєв підписав указ про націоналізацію озброєння та техніки військових частин Збройних Сил СРСР, розквартированих на території республіки.

Символи імперії зникали один за одним: із площ і вулиць прибирали радянські назви, демонтовували пам’ятники комуністичним лідерам, встановлювали чеченські прапори. Ухвалили рішення про очищення органів влади від представників союзного КДБ і радянської армії. Здавалося би, таке очевидне і правильне рішення, але ми ще в 2014 році виганяли росіян з міністерських посад.

Російські гарнізони залишали республіку – мирно, під тиском місцевого населення. У вересні 1991 чеченські загони роззброїли частини МВС СРСР, узяли під контроль аеропорт, телецентр, держустанови. Коли в Москві почався путч, Грозний уже не слухав наказів із центру: на площах стояли озброєні добровольці з зеленими, чорними і білими прапорами – кольорами, які символізували землю, волю й віру.

У міжвоєнний період 1996-1999 років чеченці продовжували відновлювати свою ідентичність. Новий глава держави Зелімхан Яндарбієв підписав указ про ліквідацію світських судів і заміну їх шаріатськими судами. Іншим указом було затверджено Верховний Шаріатський Суд (ВШС), який став головним судовим органом країни.

Грозний став адміністративним центром вільної держави, а після загибелі Дудаєва місто перейменували на Джохар – як символ вдячності лідеру, що відродив ідею незалежної чеченської республіки.

Ічкерія була не просто політичним проектом. Це була фантастична спроба віднайти себе після років поневолення та знищення культури з боку Кремля. Для мене Джохар Дудаєв, Шаміль Басаєв, ічкерійці та навіть українці, що вже тоді билися проти росіян – це супергерої 90-х.

Народ, який пережив геноцид 1944 року, знову зводив державу – на уламках імперії, без жодної підтримки світу. Ічкерійці хотіли бути собою, без московського гніту. І в період між війнами їм це прекрасно вдавалося.

Держава знизу

Дудаєв розумів, що Москва не визнає Ічкерію, не дасть їй так просто стати вільною. Але він також своїм прикладом показав, що справжня незалежність починається не з міжнародних декларацій, а з того, що люди самі створюють владу, якій довіряють.

Було сформовано парламент – Верховну Раду Ічкерії, ухвалено конституцію, яка поєднувала сучасні принципи республіканського правління та традиційний кавказький устрій. Судову систему будували на поєднанні шаріатського права і норм адату – народних звичаїв, старших за будь-які державні кодифікації.

Ічкерія створила власний банк, випустила національну валюту – нахар, сформувала армію з добровольців. Почала будувати незалежну систему освіти: у школах запровадили вивчення чеченської мови, історії, літератури. Університет у Грозному (згодом – Джохарі) перетворився на осередок нової еліти.

Економіку відновлювали за рахунок місцевих ресурсів: нафтопереробні заводи, фермерські господарства, дрібний бізнес. Російські підприємства на території Ічкерії переходили під національний контроль. Головне — чеченці більше не сприймали себе як "регіон" чи "автономію". Вони були народом, який керує власною долею.

Саме в ці роки, ще до війни, Ічкерія стала повноцінною державою, яка до останнього не хотів визнавати світ. І зараз можна зрозуміти, наскільки це помилково: Росія просто асимілює народи, які захопила, знищує їхню ідентичність.

У країні діяла власна поліція, працювали суди, виходили газети, проводилися вибори. Москва не відразу до цього поставилася серйозно, але пізніше зрозуміла: коли народ починає жити без імперії, повернути його назад неможливо.

Культура як зброя

Після десятиліть русифікації Ічкерія почала відроджувати не лише державність, а й культуру. У містах і селах знову звучала чеченська мова. Виходили газети "Ічкерія", "Маршо", "Даймокх", знімалися документальні фільми, відкривалися музеї депортації. Національні свята – не День победы чи річниця Жовтневої революції, а День відновлення незалежності, День пам’яті депортованих. Це справжні дні єдності народу.

Пісня, поезія, молитва – усе це стало формою спротиву. Під час війни чеченські співаки виступали на передовій, журналісти фіксували свідчення злочинів, вчителі продовжували викладати навіть у підвалах. Коли Москва бомбила столицю Чеченської республіки, люди вивішували прапори на руїнах шкіл і мечетей.

Культура Ічкерії не була ізольованою. Вона стала частиною ширшого антиколоніального руху. Її прапори майоріли поруч із українськими під час наших мітингів після 2022 року.

І саме Україна першою у світі офіційно визнала незалежність Чеченської Республіки Ічкерія. Це був один із важливих кроків тимчасової спеціальної комісії по роботі з поневоленими Росією народами. Ми проголосували за це 18 жовтня 2022 року, також засудивши геноцид чеченського народу. Це спільний сигнал від українців та ічкерійців світу про те, що всередині імперії є цілі народи, які мають здобути свободу.

Ми побачили в них не "терористів", як казала Москва, а народ, який випередив свій час – народ, що зрозумів: без власної культури, без власної мови, без власних інституцій і топонімів не буде держави.

Формально першою могла стати й Грузія. У 1992 році президент Грузії Звіад Гамсахурдія визнав Ічкерію. Проте це відбулося після перевороту в Грузії, де його усунули, а наступник Едуард Шеварднадзе це визнання не підтвердив.

1 листопада – день проголошення суверенітету Ічкерії. 34 роки потому цей день звучить інакше: не як спогад, а як попередження. Імперія завжди повертається туди, де люди забувають, хто вони. Але чеченці не забули. І зараз в складі цілих батальйонів б’ються на боці України.

За нашу і вашу свободу!