Апеляції немає і не буде: як прокуратура та Верховний Суд знищують гарантії права на апеляційне оскарження

В українському правосудді трапляються ситуації, які не просто викликають подив, а демонструють системну кризу судової влади. Історія з кримінальним провадженням щодо Ігоря Коломойського є саме такою.

25 серпня 2025 року Печерський районний суд міста Києва продовжив строк тримання під вартою Ігоря Коломойського до 18 жовтня 2025 року. Наступного дня, 26 серпня, його захист подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду, сподіваючись на справедливий перегляд цього рішення. Але далі почалася абсурдна історія, яка яскраво показує, як формальні процедури можуть фактично знищити конституційне право людини на захист.

Суд без суддів

Усі колегії Київського апеляційного суду, які мають право розглядати питання щодо запобіжних заходів, одна за одною були відведені від справи. Причина – їхня неодноразова участь у попередніх апеляційних переглядах рішень у цьому ж кримінальному провадженні. Ухвалами від 28 серпня, 10 вересня та 24 вересня 2025 року ці судді з огляду на упередженість були відведені.

У результаті Київський апеляційний суд фактично опинився без суддів, які могли б розглянути скаргу. У звітах автоматизованого розподілу справ від 3 і 17 жовтня прямо зазначалося про неможливість утворення складу суду для розгляду цієї справи.

Право на апеляцію заблоковане

Ігор Коломойський подав клопотання до Верховного Суду з проханням передати справу до іншого апеляційного суду. Здавалося б, це єдине логічне рішення. Але 20 жовтня 2025 року Верховний Суд відмовив, заявивши, що Київський апеляційний суд нібито не вжив усіх заходів для формування складу суду.

Проте згодом сам Київський апеляційний суд визнав, що склад суду створити неможливо, і звернувся до Верховного Суду з відповідним поданням. І навіть тоді, 28 жовтня 2025 року, Верховний Суд знову відмовив, зазначивши, що Київським апеляційним судом не було вжито всіх заходів для формування складу суду, "натякаючи" на можливість залучення суддів іншої спеціалізації. Тобто суддів, які не уповноважені здійснювати апеляційний перегляд запобіжних заходів.

Таким чином, особа, яка перебуває під вартою, фактично позбавлена можливості оскаржити рішення про своє тримання під вартою – хоча це є прямим правом, гарантованим статтею 5 Європейської конвенції з прав людини.

Прокуратура проти права на захист

Ще більш цинічною виглядає позиція прокуратури. Представники обвинувачення послідовно виступали проти направлення справи до іншого апеляційного суду. Тобто прокуратура свідомо підтримує ситуацію, за якої особа не може реалізувати своє законне право на апеляційний перегляд.

Більше того, прокуратура навіть наполягала, щоб апеляцію розглядали судді Київського апеляційного суду, які не мають відповідної спеціалізації для розгляду запобіжних заходів.

Виходить, що держава через свої органи не просто утримує людину під вартою, а й блокує будь- яку можливість перевірки законності такого утримання. Це пряме порушення принципу верховенства права, права на справедливий суд і на ефективний засіб юридичного захисту.

Тим часом строк спливає, і все починається спочатку

Поки прокуратура блокувала передачу справи, а Верховний Суд відмовляв у поданні, ухвала Печерського районного суду від 25 серпня 2025 року вичерпала свою дію.

І коли 18 жовтня строк тримання під вартою закінчився, жоден апеляційний суд так і не зміг перевірити законність попереднього рішення.

Проте 16 жовтня 2025 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва знову продовжив строк тримання під вартою Ігоря Коломойського вже до 14 грудня 2025 року.

Тобто, замість забезпечення права на апеляційний перегляд попередньої ухвали, відбулося ухвалення нової, чим фактично і було знівельовано право на її апеляційний перегляд.

Апеляційна скарга на цю ухвалу від 16 жовтня також подана – і знову опинилася у тій самій пастці, що й попередня. Ті самі судді, ті самі відводи, та сама позиція прокуратури, ті самі формальні відмови Верховного Суду.

Це класичний приклад, коли бюрократична замкнутість і бездіяльність Верховного Суду створює правовий вакуум, у якому порушення базових прав людини виглядає "легальним".