Війна дронів на виснаження: Росія змінює тактику, Україна шукає відповіді

В Україні війна з використанням дронів набуває нового виміру: інновації, контрзаходи та обмеження перед обличчям російської тактики, яка змінює поле бою.

Нові виклики

Після трьох з половиною років повномасштабної війни Україна опинилася перед швидко еволюційною загрозою зі сторони російських безпілотних систем. У 2024 році Москва запустила Центр передових безпілотних технологій “Рубікон”, що дозволяє прискорено тестувати й масштабувати тактичні інновації. Як наслідок, противник дедалі частіше використовує моделі зі складною конструкцією — зокрема волоконно-оптичні канали керування — які знижують ефективність традиційних засобів радіоелектронної протидії та підривають усталені процедури ППО й логістичної охорони.

Практичні наслідки цієї адаптації помітні: волоконно-оптичні та інші більш “витривалі” платформи завдають відчутних втрат критичній інфраструктурі й ланцюгам постачання, змушуючи Україну переглядати пріоритети оборонних ресурсів. Українська відповідь — комбінація технологічних рішень і організаційних новацій — включає розгортання безпілотних наземних транспортних систем, побудову захисних мереж довкола важливих ділянок і створення спеціалізованих Сил безпілотних систем. За повідомленнями, підрозділи типу Darknode домоглися знищення великої кількості ворожих моделей Shahed і Герань, що свідчить про потенціал скоординованих контрзаходів. Водночас це поки що радше тактичні успіхи, ніж системна перевага.

Критичним вузьким місцем лишається економічна диспропорція. Імпортні або масово вироблені ударні дрони можуть коштувати відносно недорого, тоді як їх систематичне перехоплення часто вимагає дорогих засобів ППО або ракет, вартість яких інколи переважає ціну одного безпілотника у десятки або сотні разів. Така асиметрія ресурсів створює стійку економічну перевагу для сторони, яка здатна вести “масові” атаки, навіть якщо лише частина з них досягає цілі.

У підсумку — війна дронів перетворюється на постійне змагання інновацій, де кожен тактичний прорив супроводжується контрзаходом. Для збереження стійкої обороноздатності Україні потрібно поєднати оперативну адаптацію тактик і організаційні реформи, інвестиції в недорогі, масово-масштабовані засоби протидії,  розвиток власних виробничих і логістичних потужностей та стратегію, яка зменшує економічну перевагу агресора, переводячи конфлікт у площину витривалості та технологічної самостійності. 

Давайте розберемось у всьому більш детально.

Поле бою, переосмислене дронами

На початковому етапі повномасштабного вторгнення Україна здобула суттєву перевагу завдяки масовому використанню легких ударних безпілотників. Система, що поєднувала стаціонарні розвідувальні апарати з мобільними квадрокоптерами-камікадзе, фактично створила суцільну 20-кілометрову “зону ураження” за російськими лініями. Цей підхід зруйнував традиційну логіку застосування бронетехніки, змусивши противника відмовитися від масштабних механізованих наступів і перейти до тактики малих піхотних груп.

Однак технологічна асиметрія виявилася нетривкою. Уже в 2024 році російські сили змогли систематизувати український досвід, створивши спеціалізовані підрозділи, що відтворюють і масштабують аналогічну модель застосування безпілотників. У результаті оперативна ситуація змінилася дзеркально: нині українські підрозділи дедалі частіше опиняються під ударом у власній «смертельній зоні» — приблизно за 20 км від лінії фронту.

Особливо критичним є фактор втрати тактичної видимості. Російські підрозділи навчилися ефективно збивати українські розвідувальні дрони, створюючи так звані “чорні діри” — простори, де ворог може пересуватися і концентрувати сили без ризику виявлення. Це безпосередньо впливає на темпи реагування, планування вогневого ураження та стабільність логістичних маршрутів.

Ситуація демонструє закономірність сучасного технологічного протистояння: будь-яка інновація у військовій сфері має короткий цикл переваги. Рівновага сил дедалі менше залежить від обсягу техніки і дедалі більше — від швидкості адаптації, ефективності аналітики та здатності перетворювати тактичний досвід на системні рішення. Інакше кажучи, у війні дронів виграє не той, хто має більше апаратів, а той, хто швидше навчається.

Центр Рубікон та російська революція дронів

Головним активом росії в цій фазі конфлікту став центр “Рубікон”, сформований у серпні 2024 року в москві з помітною адміністративною автономією від традиційних військових структур. Заявлена місія центру — швидка розробка практичних тактичних рішень для обходу українських контрзаходів — перетворила його з експериментальної одиниці на дієвий інструмент оперативної переваги.

Найбільш тривожною інновацією є перехід до оптоволоконних каналів зв’язку між дронами та операторами. Така архітектура зв’язку усуває помітне радіовипромінювання і робить традиційні засоби радіоелектронної боротьби значно менш ефективними. Тепер українські розвідувальні мережі втрачають частину своєї ранньої детекції, а коридори постачання стають вразливими до прицільних ударів. Як наслідок, логістичні конвої регулярно піддаються руйнівним атакам, а бронетехніка змушена триматися більш ніж за 20 км від передової, щоб уникнути масованого вогневого ураження.

Стратегічні витрати цього підходу очевидні. Обмеження ближнього прикриття ускладнює постачання боєприпасів, пального та евакуацію поранених. Підрозділи втрачають мобільність і гнучкість, а командування — оперативну свободу прийняття рішень. Інцидент поблизу Добропілля в серпні 2025 року — хоча й не переломний сам по собі — наочно продемонстрував ризики поєднання технологічної інновації з масовим застосуванням сил. Коли росія синхронізує нові засоби зв’язку й масивні атаки, українська оборона опиняється під серйозним тиском.

Створення “Рубікону” має довгострокове значення не лише як окремий центр, а як сигнал змін у підходах до ведення бою. Дрони перестають бути лише інструментом розвідки чи одноразового удару і стають елементом інтегрованої бойової системи, в якій комунікація, виявлення та вогневе ураження працюють як злагоджений механізм. Це, у свою чергу, ставить перед ЗСУ завдання системної відповіді. Не стільки масове розгортання протидронної техніки, скільки побудова стійких каналів розвідки, диверсифікація сенсорних мереж і створення процедур, що мінімізують наслідки тимчасових “чорних дір”.

У підсумку “Рубікон” став своєрідним каталізатором. Він підкреслив одну з фундаментальних істин сучасної війни: технологічна інновація сама по собі не вирішує результату. Вирішує її здатність бути інтегрованою у ширшу систему й швидко масштабованою. Якщо протидія залишатиметься поодинокими поліпшеннями, а не системними трансформаціями, то короткочасна технологічна перевага може перетворитися на стратегічну кризу.

Адаптація України через автономні наземні транспортні засоби

У відповідь на масовані удари українська армія почала експериментувати з безпілотними наземними транспортними засобами (БНТ) для доставки боєприпасів і припасів на передову. Мета — мінімізувати ризик для людей, замінивши водіїв напівавтономними платформами, навіть ціною втрат техніки. Експерти оцінюють, що первинний перехід до оперативного застосування таких систем може зайняти менше ніж шість місяців, але це — умовна цифра, залежна від логістики, тестування й боєздатності.

Українські БНТ, в тому числі розробки локальних інженерних груп, мають базовий набір автономних функцій: слідування по заданій траєкторії, об’їзд перешкод і автоматична зупинка у разі технічної несправності. Вони знижують ризик для персоналу, проте економічні витрати залишаються значними: кожен втрачений апарат оцінюється десятками тисяч євро, що накладає додаткове навантаження на економіку, виснажену війною.

Паралельно формуються фізичні та тактичні контрзаходи: організація «коридорів» постачання, захищених протидронними сітками й дротяними заслонами. Ці імпровізовані фортифікації зменшують швидкість і інтенсивність втрат, але не ліквідують загрозу — противник часто долає перший рубіж одним дроном, а другий використовує розрив у захисті для проходу і прицільної атаки.

Отже, впровадження БНТ і бар’єрних систем показує дві важливі закономірності: по-перше, технологічні рішення здатні зменшити ризики для особового складу; по-друге, самі по собі вони не є панацеєю. Без системної інтеграції — комбінування сенсорики, кіберзахисту, оперативної тактики та економічної стійкості — реактивні заходи швидко вичерпують свій потенціал. Ця гонка адаптації підкреслює: перевагу здобуває той, хто не лише впроваджує нові платформи, а й будує довготривалу концепцію їх захисту та експлуатації.

Створення Сил безпілотних систем

У відповідь на ескалацію загроз у червні 2025 року Україна зробила помітний організаційний крок — створив Сили безпілотних систем, перший у світі окремий вид військ, орієнтований виключно на оперативне застосування безпілотних платформ. Цей крок не стільки символічний, скільки прагматичний: він уніфікує управління, скорочує час прийняття рішень і дозволяє системно поєднувати розвідку, кібер-елементи та вогневу координацію.

Архітектура Сил передбачає три чіткі рівні операцій: коротко дальнє застосування над лінією фронту, середня дальність — до 100 км — для оперативних завдань, а також великі дальності для стратегічних ударів та протидії ворожим роям. Остання категорія орієнтована насамперед на масові атаки недорогих крилатих і ударних дронів — насамперед іранського типу Shahed-136 та їхніх локальних аналогів Герань-2 — які, будучи дешевими у виробництві, системно насичують ППО і створюють економічний тиск на захисника.

Цифрова економіка війни проявляється тут у повній мірі. Якщо, за наведеними оцінками, одинична вартість таких наступальних апаратів може вимірюватися десятками тисяч євро, то відповідь України у вигляді підрозділів Darknode демонструє інший підхід: дешеві й ефективні перехоплювачі, підключені до Kolibri RF1, здатні збивати ворожі безпілотники за відносно невелику суму — близько 5 000 євро на перехоплення. Ці підрозділи до вересня 2025 року знищили понад 1 000 ворожих апаратів — показник, який ілюструє можливість зрушити співвідношення «витрати/ефективність» на користь оборонця.

Однак сама по собі економічна перевага не вирішує всіх завдань. Створення і масштабування Darknode вимагає не лише технічних рішень, а й стабільних ланцюгів постачання, навчання операторів, інтеграції з ППО та розвідувальними мережами. Критичною залишається здатність до швидкого ремонту і ротації підрозділів, а також захист цих систем від контрзаходів — від кібератак до перехоплення каналів управління.

У підсумку формування Сил безпілотних систем і успіхи Darknode демонструють дві ключові тези сучасного конфлікту. По-перше, структурна інтеграція безпілотних платформ посилює оперативну гнучкість і скорочує час реакції. По-друге, війна на виснаження вимагає дисбалансу у співвідношенні витрат: дешеві, технічно прості, але масово застосовувані засоби оборони можуть нейтралізувати економічну перевагу супротивника. Перемога в цій сфері — це не тільки про техніку, а про здатність швидко систематизувати, навчити й утримати виробничо-логістичну екосистему навколо нових рішень.

Роль акустичних датчиків та цивільні інновації

Український приклад показує, як цивільна екосистема може дати армії значимий тактичний ресурс. Мережа Sky Fortress, розгорнута з 2022 року і що налічує близько 14 000 акустичних сенсорів, демонструє принцип — масове, дешеве і розподілене виявлення. В основі системи лежить проста технологія — перероблені мобільні пристрої або недорогі мікрофонні модулі, які фіксують акустичні сигнатури дронів і крилатих ракет; сигнали централізуються й використовуються для локального попередження та автоматичної передачі даних у розвідувальні мережі.

Ключова перевага такої моделі — співвідношення ціна/ефективність. На відміну від дорогих перехоплювачів і комплексів, що вимірюються мільйонами євро за одиницю, розподілена акустична мережа забезпечує широке покриття за відносно невеликі кошти й одночасно дає операційну глибину: швидке виявлення та орієнтування ресурсів ППО. Оновлення процесорів і алгоритмів обробки сигналу підвищує точність і знижує число хибних спрацьовувань, що робить систему придатною для інтеграції зі штатними засобами ППО.

Практичний висновок: масова, проста сенсорика може бути ефективним інструментом проти атак насичення й водночас служить модульною основою для інших країн, які зіштовхуються з подібними загрозами.

Стратегічні виклики бою на середній дистанції

Проміжний сегмент — середня дальність до ~100 км — залишається технологічно й організаційно найбільш вразливим. Російські безпілотники, здатні уражати об’єкти за цією глибиною, цілеспрямовано атакують базові логістичні вузли: склади, дороги, вузлові пункти підкріплення. І саме тут виявляється брак відповідних можливостей у Києва: наявні короткодальнійні системи і стратегічні засоби покривають крайності, але проміжна ніша лишається недостатньо адресованою.

Розробка боєприпасів і ударних платформ середньої дальності могла б змінити логіку — дозволити завдавати ураження ще в місцях концентрації противника, до підходу до лінії фронту. Проте реалізація такого підходу має дві критичні умови. Насамперед, це збереження економічної доступності рішень, щоб не перетворити операцію на фактор економічного виснаження. Також важлива інтеграція з розвідкою та захистом, щоби ефективно цілитися і швидко оновлювати бази цілей. Без цих елементів середньо дальня відповідь ризикує стати або занадто дорогою, або технічно маргінальною.

Війна постійних інновацій

Динаміка конфлікту в Україні ілюструє фундаментальний цикл: нова тактика породжує контрзаходи, які у свою чергу стимулюють наступну інновацію. Київ вводить FPV-дрони — Москва відповідає Rubikon і змінами в архітектурі зв’язку; Україна винаходить Darknode — противник шукає нові обхідні шляхи. Цей «інноваційний цикл» вимагає від обох сторін не просто одиничних технічних рішень, а скоординованих інвестицій у виробництво, дослідження, підготовку операційного персоналу й оперативну аналітику.

Для захисту від атак насичення критично важлива здатність масштабувати недорогі рішення (масові сенсори, дешеві перехоплювачі), інтегрувати їх у єдину сенсорну архітектуру і підтримувати логістичну стійкість виробництва й ремонту. Тільки поєднання інновацій у техніці, алгоритмах обробки даних і промисловій базі здатне перетворити тимчасову тактичну перевагу на стійку операційну стратегію.

Український досвід показує: перемога у війні дронів — це не суто технологічне змагання, а комплексна задача системної інтеграції. Масові, дешеві рішення (акустичні мережі, прості перехоплювачі) можуть змінити співвідношення сили, якщо їх супроводжують оперативна аналітика, забезпечення матеріально-технічних ланцюгів і стратегічна здатність до масштабування. Інакше інновація залишиться короткочасним ефектом, який супротивник зрештою нівелює.