Звіт Єврокомісії про захист персональних даних в Україні: прогрес відсутній взагалі

“Україна не досягла жодного прогресу у приведенні своєї законодавчої бази із захисту персональних даних до законодавства ЄС” – фіксує Єврокомісія у своєму Звіті щодо прогресу України у межах розширення Євросоюзу (сторінка 42)

У перекладі з дипломатичної мови на загальновживану це означає приблизно таке: “Захистом персональних даних в Україні ніхто всерйоз не займався, не займається – і займатися не збирається”.
Чи не хоче Божествений Міша саме цю тему обговорити на своїх пафосних win-win-конфереціях? Ні? А чому?

Схоже, що на відміну від питань кібербезпеки (див. мій попередній допис), питання ЗПД Єврокомісія все ж змушена зафіксувати – так, як воно є насправді. 
Одним абзацем – але змушена.
Тому що українська влада зробила у цьому напрямку приблизно Назар, Ірина, Харитон, Уляна, Ярослав.

І я знаю чому так відбувається.
Тому що захист персональних даних – це рівно протилежне тому, для чого в Україні створено міністерство цифрових трансформаторів.
Займатися реальним захистом персональних даних – це для жижиталізаторів як стріляти собі в ногу.
Бо у разі існування незалежної та професійної Національної комісії із захисту персональних даних (законопроект про яку десь валяється з 2022 року) – прожект “Дія” (та інші схожі ініціативи) був би закритий, а можливо навіть не допущений до запуску.

Коли Євросоюз каже “законодавство ЄС про захист персональних даних” – вони мають на увазі свій GDPR, згідно якого кожна країна-член ЄС повинна створити незалежну інституцію із ЗПД. Незалежну – це як НАБУ та САП у сфері боротьби з корупцією.
Це коли керівника такої установи не може за своїм бажанням зняти з посади ані Президент, ані навіть сам Божественний віце-прем’єр. 
Європейці вимагають заснування такої організації вже більше 10 років, але все якось “не на часі”. Виділити Дія-міністерству 4 мільярди гривень – на часі, а займатися захистом персональних даних людей – “давайте вже після війни”.

А без незалежної інституції неможливо перевірити чи бреше влада про “не бійтеся, все безпечно”, “Резер+ надійно захищений”, “Дію неможливо хакнути, це вороже іпсо”. 
Лише незалежна інституція могла б оцінити реальний рівень захисту реєстрів.
Лише незаангажований професіонал може сказати – чи не забагато уряд збирає інформації про громадян і чи не порушує цим їхні конституційні права.

Пам’ятайте про цей висновок Єврокомісії - “Україна не досягла жодного прогресу..” - кожного разу, коли почуєте про продаж баз даних українців чи про черговий злам реєстрів.
Або коли вам телефонуватимуть шахраї, які знають ваше повне ПІБ, місце й дату народження та дівоче прізвище матері.

Я завжди кажу, що “в Україні Сомалі із захистом персональних даних”. 
Єврокомісія не може собі дозволити так сказати, тому дипломатично пише “Ukraine made no progress…”.

Шо робити у ситуації, коли рідна держава відмовляється захищати громадян?
Можу порадити лише “навчиться захищатися самостійно”  – тому що ніхто не захистить вас краще, ніж ви самі.

Ще б допомогло видалити усі державні слідкувальні додатки зі свого смартфону. Зокрема, як видалити Дію та як це допоможе, я розказував тут https://cutt.ly/meM3Flbs

І ще слід усвідомлювати, що як тільки ви передали свої персональні дані “державі” – ви втратили над ними контроль і за поточних умов у сучасній Україні - ніяк не можете проконтролювати їх використання. Ніяк, крапка.
Для цього повинна існувати незалежна інституція, а її створення діджиталізатори надійно блокують. Тому можу порадити не передавати свої дані – за можливості.

Ну і  ще можна вимагати чогось від найманих чиновників, типу “ стати відповідальними та кваліфікованими” чи “припинити займатися Дія-популізмом” – але ж зрозуміло, що це утопія.
Та і навіщо чогось вимагати якщо “Дія” така зручна” (С)?

P.S.: Бачите на скріні нулики справа, на графіку? Це кількість визнаних урядом витоків даних. Тобто витоки були – але жоден з них не визнаний.
У 2024 році від постраждалих отримано 857 скарг, але санкцій накладено – дві. Тобто ефективність реагування десь на рівні 0,23% - і це офіційні дані від самої української влади. Яка більшість проблем просто приховала, а основна маса постраждалих просто не скаржилися – тому що не бачили у цьому сенсу.
І я їх розумію.