СИСТЕМА, ЯКА ГНИЄ ЗСЕРЕДИНИ: як українська держава залишає своїх громадян напризволяще навіть у День Незалежності

країна вже четвертий рік живе у стані війни. Під звуки сирен українці працюють, виховують дітей, рятують одне одного, тримають економіку, волонтерять і продовжують боротися — не лише з російським агресором, але і з внутрішнім ворогом: корупцією, байдужістю та повною деградацією державних інституцій.

Сьогоднішня влада, яка мала б служити громадянам, фактично самоусунулася від обов’язку їх захищати. Міністерства, які повинні реагувати, — не реагують. Консульства — не відповідають. Посли — мовчать. Міністри юстиції, внутрішніх справ, енергетики, дипломати — демонструють повну непрофесійність і нездатність виконувати базові функції. У той час як українці платять податки, військовий збір і ризикують життям щодня, держава не здатна захистити їх навіть за кордоном.

Це — історія Аліни Логозяк із Харкова, міста, яке не знає тиші від першого дня повномасштабного вторгнення. Вона пережила сотні обстрілів, втратила друзів, працювала, волонтерила, допомагала фронту. Але найбільш парадоксально — її найбільша трагедія сталася не в Україні, а в Європейському Союзі. І не від росіян — а від байдужості українських чиновників.

24 серпня 2022 року, у День Незалежності України, коли вся країна згадувала свою боротьбу та право бути вільною, Аліна прямувала додому через польський кордон. Її автомобіль — Range Rover Evoque, куплений у 2016 році в офіційного дилера в Харкові, з ідеальними документами, сервісною історією, усіма податками — раптово «впізнали» у базі SIS як авто, що нібито перебуває в розшуку.

Не за Інтерполом.

Не за офіційною заявою.

А лише за якимось внутрішнім записом.

Спершу це виглядало як звичайна перевірка. Проте через кілька хвилин ситуація перетворилася на абсурд: її затримали, утримували до п’ятої ранку під прожекторами, в холоді, без жодного офіційного документа, натякаючи, що питання «можна вирішити». Аліна показувала ключі, сервісні книги, договір купівлі — жодного значення. Коли вона відмовилася платити, автомобіль забрали, а її саму посадили в камеру. Наступного дня вона опинилася одна на узбіччі дороги в чужій країні — без машини, без захисту, без допомоги.

Україна декларує, що кожне консульство має «гарячу лінію», яка працює цілодобово для громадян у біді. Це повинно бути гарантією. Порятунком. Останньою опорою. Але коли Аліна телефонувала на ці номери, вони не працювали. Ніхто не відповідав. Ніхто не передзвонив. Ніхто не став на захист.

Саме в цей момент вона вперше відчула: держава далеко. І не тому, що кордон — а тому, що система мертва.

Але історія не закінчилася наступного дня. Вона тривала три роки і два місяці. Аліна шукала адвокатів у Польщі та Україні. Написала понад п’ятдесят звернень — Президенту, МЗС, консульству, Інтерполу, виробнику автомобіля у Великій Британії, прокуратурі, митницям. Автомобіль тим часом стояв на штрафмайданчику, руйнувався, знецінювався.

Українські чиновники відповідали шаблонними листами — «Ми не можемо втручатися».

Польські — мовчали.

Лише через три місяці польська поліція провела експертизу. Результат:

— авто не у розшуку;

— VIN-коди оригінальні;

— жодних ознак підробки;

— запис у SIS — «можлива помилка».

Здавалося б — питання вирішене. Але ні. Авто не повертали ще роками: дедалі нові дозволи, слідчі, прокурори, процедури.

Здавалося, система існує лише для того, щоб тягнути час і ламати людей.

Тоді Аліна дізналася: вона не одна. Щонайменше семеро українців стали жертвами аналогічних дій. Схема однакова: конфіскація дорогих авто, роки «перевірок», вимотування власників. Більшість не витримує та просто залишає свою власність.

Найстрашніше — держава не захистила жодного з них.

За ці роки у Польщі змінилося кілька українських консулів, посол, чиновники МЗС. Але кожного разу все починалося спочатку: нові звернення, нові відписки, нуль реальних дій. Жоден посадовець не приїхав на кордон, не підняв тему публічно, не вимагав повернення майна. Українці потрібні владі лише поки вони платять податки або виглядають красиво в статистиці. А коли вони реально потребують захисту — вони залишаються самі.

Аліна не здалася. Судилася, писала, боролася кожного дня. І врешті **перемогла**. Але якою ціною?

Вартість авто впала з 35 до 20 тисяч доларів.

Понад 15 тисяч — витрати на адвокатів, перекладачів і поїздки.

Жодних вибачень від Польщі.

Жодної допомоги від України.

Сьогодні, коли українці щодня платять найвищу ціну за свободу, ми маємо чесно сказати:

**Система не працює. Вона прогнила від і до.**

Ми маємо вимагати негайної зміни підходів влади — не косметичної, а тотальної.

Відставки мають відбутися не лише у Мін’юсті чи Мінекономіки, а й у МВС, МЗС, дипломатичному корпусі. На посадах мають працювати професіонали, а не випадкові люди, які ховаються за фразами «немає повноважень».

Історія Аліни — не про автомобіль. Це історія про гідність, про боротьбу українця з байдужістю та корумпованою бюрократією.

Про державу, яка повинна захищати своїх — але поки що цього не робить.

Скільки ще українців мають пройти через таке, щоб влада нарешті почала виконувати свій прямий обов’язок?