Від Майдану - до Курська та Білгородщини

Сергій Шарапа захищає Україну з  2014-го. Воював у Маріуполі, рятував «добробатівців» з-під Іловайську, брав участь у бойових діях на Донеччині, Курщині та Білгородщині. Але все почалося з Майдану.

 Майдан

 Строкову службу Сергій служив у військовій частині А3030, Київ, внутрішні війська. Як відомо, тодішній президент Янукович залучав ці підрозділи до протистояння з учасникам «Революції Гідності». Сергію довелося побувати на Банковій 1 грудня 2013-го, коли воєнізовані молодики невідомого походження кидали по ним коктейлі і били залізними цепами; у січні  2014 разом із іншими стояв у шеренгах внутрішніх військ на Грушевського. Там же отримав вогнепальне поранення від одного із демонстрантів. Куля з ПМ пройшла біля серця, пробила легені і застрягла у лопатці.

Сергій розповідає: «Коли кажуть про «мирний Майдан», це не зовсім правда. На Грушевського стріляли і ми, і зі сторони демонстрантів. Перестрілка велася доволі інтенсивна. Був у мене побратим, з яким я тут познайомився, то він отримав з дробовика поранення в ноги, і з ПМа йому влучили у плече. Двох моїх співслужбовців у голову поранили. І ще когось поранили, я вже не бачив, кого саме, бо мене з важким пораненням забрали медики. Це було під час штурму коло стадіону, є багато відео про ці події.

 Ми десь місяць стояли на Грушевського. Барикади майданівців, барикади наші. На початку демонстранти нам попалили автобуси, попереламували хлопцям ноги. Я стояв біля автобусів, але коли почали нас палити, закидати «коктейлями Молотова», ми трошки відійшли. Може, бачили на відео, коли демонстранти затягнули до себе «беркутівця», почали дуже сильно його бити палицями? Я і ще пару хлопців кинулися в натовп, витягли його звідти. Врятували. Потім почали нас палити коктейлями, дуже сильно палили. Мабуть, двічі чи тричі я теж горів, хлопці гасили. Ну, а потім ото отримав поранення і потрапив у реанімацію. Хоч ми і в бронежилетах були, але куля пробила пластину. Вони ж слабенькі, ті бронежилети, «поліцейські». Рятують лише від кинутого каменю чи ножа.

Довго лікувався, три місяці. Не знаю, як вижив. Важке пробиття легені, і куля коло серця. Кулю дістали на десятий день, бо вона у дуже поганому місці була. Лікарі попросили мене вставати, ходити, щоб куля трохи змістилася вниз, і тоді вже її дістали, якимось спеціальним апаратом. Після лікування пройшов реабілітацію і повернувся в частину. Майдан на той час вже закінчився.

А мені саме підійшли терміни демобілізації. Старші побратими кажуть: роби групу інвалідності. Після такого поранення – треба. Та куди ж я, кажу, мені лише 20 років, яка група? Молодий ще був, мало що розумів. Але почалася війна, і нам відмінили «дембель». 

Поки я лікувався, мої побратими встигли з'їздити на Харків: тоді у великих містах саме починалися захоплення держадміністрацій, райвідділків міліції та інші всім відомі події. Хлопці не екіпіровані, бойового досвіду не мали, тож скоро їх вернули назад. Це вже було перед початком бойових дій у Слов’янську, десь березень 2014. До кримських подій нас не залучали.

І пропонують нам поїхати на навчання. 47 днів, спеціальне навчання, підготовка до подальших подій. Ну бо всі вже розуміли, до чого йдеться. Натівці приїхали, Франція, США. Інструктори зі всього світу. Навчання саме для внутрішніх військ, проводилися у Києві, але це не дуже афішувалося. Ну, я і погодився. Подумав, що зайвим не буде.

Пішли, ми обучилися. Важко, але потрібно. Досвід отримали. Вертаємось назад, і нас переводять в А3027 «Барс», формують першу оперативну бригаду на бронеавтомобілях.

Довідка: 27 березня 1994 року у складі внутрішніх військ МВС України було створено 7-й полк спеціального призначення (7 ПСпП, в/ч 3027), згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 1994 року № 158 «Про створення у складі ВВ та КО МВС України частин спеціального призначення». 16 грудня 2002 року наказом МВС України № 1314 полк був реорганізований в 14-ту бригаду спеціального призначення «Барс» ВВ МВС України. Наказом командувача Внутрішніх військ від 7 березня 2003 року № 83 у складі бригади був сформований антитерористичний загін спеціального призначення «Омега», який був укомплектований виключно офіцерами та призначений для виконання найскладніших завдань.

27 липня 2014 року 14-та бригада спеціального призначення ВВ «Барс» була переформована у 1-шу бригаду оперативного призначення НГУ, посиливши її оснащення. Вона стала першою бригадою Національної гвардії, яка отримала важку бронетехніку й гаубичну артилерію. Бригада брала участь у обороні Маріуполя та звільненні тимчасово захоплених ворогм українських міст та сіл в ході проведення АТО на сході України. Під час боїв за Іловайськ бійці бригади тримали позиції в районі міста Комсомольськ.

15 квітня 2025 року бригада увійшла до складу 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов».

АТО

Ми отримали наказ на убуття у сектор «М». Приїхали у Маріупільський аеропорт, де вже стояла 72 окрема механізована бригада та базувалися інші підрозділи Сил оборони. Ми постійно їздили на зачистки: лінії фронту як такої не було, противник постійно просочувався то тут, то там. Також ми брали участь у зачистці Маріуполя 13 липня, яку зараз пафосно називають «звільненням» міста. Але воно ніколи повністю окупованим не було, малися лише окремі осередки, зайняті противником – наприклад, барикада на вулиці Грецькій. Три доби тренувань – і вперед!

Потім був серпень 2014, іловайські події. На наше місце в Маріуполі поставили другу оперативну бригаду НГУ, а нас відправили під Іловайськ, рятувати підрозділи, що потрапили у оточення в результаті вторгнення військ рф. Перевдягаємося, екіпіруємося, їдемо у Комсомольськ. Задача – виводити тих, хто виходить з оточення, тобто, добробати та окремі підрозділи ЗСУ. Там багато хто виходив, ми їх зустрічали, допомагали.

Це було не так просто, як здається. По нам працювала російська авіація, часом долітали РСЗО. У перший же день, як заїхали, потрапили під обстріл. Побудували барикади, укріплення, укриття. Хлопці, які виходили, вже мали де сховатися. І далі ми виводили їх звідти до безпечної зони, на евакуацію. Двохсотих, трьохсотих, усіх забирали. Добровольців, а також хлопців із 72 омбр. Сьома, здається, рота, третій батальйон. Вони потрапили під обстріл, йдучи колоною, і сильно постраждали, мали багато загиблих і поранених. Ми забрали всіх.

Противник рухався дуже активно, значними силами, на бронетехніці. У нас не було чим його стримувати. Знімаємося з Комсомольська, переїжджаємо. Йдемо на південь. Нова Ласпа, Стара Ласпа, Гранітне – це наш напрямок був. Потрапляємо в оточення в районі Роздольного-Сонцевого, десь на три тижні. Не можемо вийти ні туди, ні сюди. Рухалися на техніці, БТР-4, тільки не «Буцефал», а ще перші моделі з «четвірок». Нас було небагато: екіпажі, десант, всі на бронеавтомобілях та БТР.

Дякувати Богові, ми звідти вибралися, зайшли у якийсь населений пункт, стали на тракторну бригаду, і там були пару днів. І от військова частина, яка попереду нас стояла, пропускає колону «таблеток» з написом «Діти». Їм зверху була дана вказівка їх пропустити: це, типу, мирні мешканці евакуюються. Але комбат нашого другого батальйону запідозрив, що там щось не те. Не схоже на цивільних. Дав команду РПГ-шнику. Той б'є по колоні, заряд лягає поруч з машинами, і з них починають вистрибувати дорослі озброєні мужики. Виявляється, «таблетки» були повністю набиті сєпарами. Чи, більш вірогідно, російськими військовими, бо діяли вони дуже грамотно і злагоджено. Отже, ми вступаємо у бій, розбиваємо ту колону повністю. Бій був важким, у нас було більше 20 поранених та загиблих. Отакі «діти»…

Зібрали ми своїх 200-300, викликали на евакуацію вертоліт із Дніпра. Всіх хлопців відправили. Під'їхала «Омега» - наш суміжний підрозділ, найкращий батальйон спецназу. Ми тут повоювали трохи і назад повертаємось в Маріупільський аеропорт. До закінчення ротації ми постійно зачищали місцевість довкола міста та розбиралися з дрг у самому Маріуполі. Лише через півроку повернулися у ППД частини.

У 2015 році нарешті вийшов Наказ про демобілізацію і я пішов додому. Влаштувався на роботу у поліцію міста Черкаси. Спеціальний підрозділ «Титан», група швидкого реагування. Після реорганізації міліції в поліцію з нас зробили просто групу затримання поліції охорони. Прослужив до 2019 року і звільнився. Пішов працювати охоронцем у великому агропідприємстві.

«Велика війна»

24 лютого 2022 року о сьомій ранку, як завжди, прийшов на роботу. Хлопці кажуть: війна почалася! Кажу їм: «Що ви мелете? Яка війна?». Тут по телевізору виступає Зеленський. З прямою мовою, що так, справді війна. І зразу ж я отримую дзвінок: «Сергію Івановичу, так і так, чекаємо вас у сільраді». Кажу: «Зрозумів, зараз буду». Ми ж перший оперативний резерв, так нас записали при демобілізації, і на збори так збирали. Чому викликали не до ТЦК, а у сільську раду – не скажу, не знаю. Позакривав усі термінові питання стосовно сім’ї, роботи, і на ранок вже був у сільраді.

Але нам сказали: сидіть тут поки. Ви будете потрібні на випадок оборони Черкасів. Приписали в ТРО. Там я познайомився з Женею Собчуком. Ми з першого дня будували блокпости, разом із іншими сільчанами організовували оборону населеного пункту. Потім Женя каже: «Я вже тут не можу, треба йти у ЗСУ». Ну, бо досвід маємо, і на фронті він корисніший буде, ніж у тиловому місті. А я саме розвівся з дружиною, син (один рік і два місяці) залишився зі мною. Треба було вирішити, на кого його лишити, поки я воюватиму. Тому Женя пішов раніше, а я десь через місяць до нього приєднався. Бабуся взялася доглядати малого, дай Бог їй здоров’я.

Пройшли ми навчання тут у Черкасах, потрапили у Хмельницький, там наш батальйон стояв, з підвозу БК. А ми, як взвод охорони, охороняли штаб. Під час масованої атаки «шахедів» сталося влучання у склад з боєприпасами, радіус вибуху 22 кілометри. І нас звідти, зрозуміло, забрали. Повернулися назад у Черкаську область. А у травні 2024 на військову частину прийшло розпорядження відрядити бажаючих у бойові частини. На три місяці. Ми з Женею попросилися вдвох.

Скоро прийшов наказ на виключення нас із спеціальних частин і переведення в бойову бригаду, 22 окрему механізовану. Напрямок Кліщіївка, Донецької області. Це там де Часів Яр, Соледар, Бахмут. 

Проходимо з Женею навчання, формується нова рота, яку зразу охрестили «рота спецназу». Усі молоді, до 35 років, десь 55 людей. Всі з тилових частин, плюс-мінус одного віку. Міцні хлопці, добре підготовлені, багато тих, хто з 2014 року прийшов. На нас покладали великі надії.

Але ми не встигли навіть зайти на позиції на Кліщіївський напрямок. Надійшов наказ: швидко в ешелон, вантажимося, рухаємось на Сумський напрямок. Зайшли на позиції в районі Тьоткіного. Побули ми там щось із два тижні, трошки покошмарили москалоту. Бо вони з Тьоткіного начинали потихеньку заходити на нашу територію. Ми їх перекрили дронами, мінометним вогнем. І знову нас виводять раптово. Закидують у район Яблунівки, де зараз йдуть бої. Там по нас теж постійно працювала авіація. Вони хотіли нас вибити, але ми трималися.

6-го серпня з наших позицій, саме позаду мене, починається прямо жорстка артподготовка. 14 годин поспіль. І командир каже: «Швидко знімайтеся з позиції і на ППД». Знімаємося, нас усіх позабирали. Сидимо, чекаємо. Викликає мене командир роти. Мій позивний – «Шутнік», тож командир каже: «Все, «Шутнік», жарти скінчилися, заходимо в Курськ. Будеш командиром відділення».

Без питань, заходимо – то й заходимо. Плани були на 6 серпня. Заходити планувалося зі сторони Яблунівки. Обговорили етапи прориву кордону, розписали все. Але, нам сказали: «Відбій. Чекайте». До 8 серпня ми у повній бойовій готовності, чекаємо. О 4 ранку 8 серпня – наказ. Сідаємо на «бехи» і зі сторони Яблунівки рвемо кордон. Заїжджаємо.

Курськ

На кордоні вже були розсунуті «зуби дракона», і ми на повному ходу йдемо на прорив. Я про всяк випадок заздалегідь вивчив по Кропиві карту, плюс-мінус, бо у мене в екіпажі 10 чоловік, і я за них відповідаю. Доїхали аж до населеного пункту Зелений шлях. Згружаємося, займаємо оборону. Це ключова пряма траса в сторону Ольгівки, Новоіванівки. І нам потрібно забезпечити її прикриття.

Займаємо позиції. Добиваємо недобиті сили противника. Попереду нас штурмовики проїхали, пройшли напролом, а ми вже дочищали всі посадки та села. Там були недобитки з 810-тої бригади морської піхоти росіян, кримська частина. Ми їх зачистили. Через два дні командир каже: «Збирай хлопців, десять чоловік, і йдіть на штурм Новоіванівки».

Пішли ми на штурм. Женя Собчук за старшого, з ним «Лом», ще один наш побратим. Я з іншими залишився на прикритті у Зеленому шляху. Хлопці зайшли в Новоіванівку, перевірили всі будинки і повернулися назад. Просто розвідка така, трохи позаглядали, десь щось попідчищали, та й усе. Десять людей, що вони ще зроблять? І на наступний ранок отримуємо наказ: «На «бехи» - і на штурм Новоіванівки».

Ми заїхали. Ніякого супротиву там не було, до нас тут вже попрацювали наші штурмовики. Видно, що бій був серйозний: на вулицях всюди траплялася згоріла техніка. Ми зразу розосередилися по населеному пункту, зайняли оборону. Нас було п'ять екіпажів, з кожного екіпажу пішли по п’ять-шість хлопців, почали вже конкретно чистити. Багато росіян ми взяли в полон, щось кілька десятків. Цілий розрахунок міномету, кулеметників, розрахунок гаубиці. Артилеристів багато. Зачистили і стоїмо собі.

Москалі казали по телевізору, що там «вв-шники» були, внутрішні війська, але ми їх не бачили. Місцеві розповіли, що як тільки ми почали рвати кордон, вони всі виїхали: росгвардія, внутрішні війська, «Ахмат». Правда, «Ахмата» ми потім знайшли, вони у лісі ховалися між Ольгівкою та Новоіванівкою. Там вони всі і залишилися. Ми потім той ліс так і назвали: «Ахмат-ліс», бо бій з ними був сильний. Там потім позиції наші були.

Через тиждень – знову вказівка: рушаємо. Їдемо в напрямку Коренева. Через Любімовку і вниз. Доїхали. Заїжджаємо в посадку. Починаємо планувати, де виставляти позиції. Але розвідки, як такої, не було: штурмовики дійшли сюди, а ми рухалися позаду них. Кореневе - дуже великий населений пункт, і там було багато російських військ. У бою з ними наші штурмовики понесли значні втрати, тому у саме село вони тоді зайти не змогли.

Нам сказали виставляти позиції по головній дорозі до самого Коренева. Чотири позиції ми виставили, завели людей, поміняли штурмовиків. Стоїмо.

Приходить вказівка  про підрив всіх трьох мостів у Курській області. Командир каже: «Поїдете всі разом». Женя каже: «Та як, ми без підготовки, без нічого». Потім вже ми довідалися, що підрозділи ДШВ відмовилася від цієї задачі через нестачу людей. Тому командування скинуло цю задачу на нашу роту. Ми добре все обміркували і взялися за справу.

Попереду йшла машина, повністю забита вибухівкою. Женя та група прикриття їхали у машині евака. План був такий: перша машина заїжджає на дамбу поблизу Коренева, хлопці тікають, дистанційно роблять підрив, щоб затопити половину населеного пункту Кореневе і обрізати російські войска. А Женя чекає підривників на безпечній відстані у машині евакуації. Еваком взяли «Бредлі-113», без башти, звичайна капсула.

Все йшло за планом: хлопці десантуються, успішно підривають дамбу, рухаються до евака. Женя висовується з кулеметом, щоб прикрити їх вогнем, і тут FPV летить йому просто у голову. Важкий 300, дуже важкий. Осколок у шию. Як він себе замотав, я не знаю. А ми перед тим у «Ахмата» машину забрали, цивільну: 14-й «Жигуль», Ладу-Калину. Малюємо позначки, Женю в машину, і на кордон в лікарню. Час йшов буквально на хвилини! Слава Богу, ми його довезли, він вижив.

А я – захожу назад, у ту ж саму посадку під Кореневе. Хлопці свою задачу виконали, все зробили: дамбу підірвали, позиції стоять. Женя вже скинув фотки, що дістали осколок, сказав, що він лікується, все нормально.

Захожу, значить. Стоїмо. Їхали хлопці мої ще одну позицію робити, і в них потрапляє FPV-шка. Двоє 200, інші – трьохсоті, по дорозі повтікали. Давай ми з літунами дивитися, шукати наших трьохсотих, щоб забрати. Знайшли. Забрали. Але як повертали дрони на базу, нас, видно, засікли. Прилітають на нас два КАБи. Падають неподалік від мене, і я – «триста». Мені дуже пощастило, що воно в горбок лягло, пройшло поверх тієї ямки, у якій я лежав. Але вибухова хвиля така, що не дай Бог. Отримав дуже важку контузію. По важкості як закрита черепно-мозкова травма, хоч і називається «контузія». Голова болить, я не розумію, що де. Дуже сильно напухло праве вухо, кров з нього потекла і запеклася на шиї.

Мені дуже пощастило, що воно в горбок лягло, пройшло поверх тієї ямки, у якій я лежав.... Це вже двдруге я пропетляв на міліметр від смерті

Вивозять мене на евак, у Суми. Капають контузію – і знаходять уламок у вусі. Малесенький, але ще б трохи, до мозку – і мене б не було. Це вже вдруге я пропетляв на міліметр від смерті. Дістали уламок, і перевозять мене на Чернігів, де продовжують капати від контузії. Днів 12 пролежав там, поки повернувся у частину.

Посадка

А 3 вересня я знову захожу на позицію. Женя лікується, я вже сам. Починаються штурмові дії москалоти. Атакують по всій лінії фронту, наші позиції одна за одною розбиваються, гинуть. Рузня вже доходить до моєї посадки. Командири виїхали; побратим «Лом», мій друг, у той же день під час евакуації наїхав на ТМ і загинув. Зі мною залишається дев'ять чоловік моїх і трохи тих, що прибігли із розбитих позицій. І ми так 19 днів билися, билися, билися, билися.... Майже три тижні воювали у повному оточенні. Звісно, не геть самі: нам допомогала бригада, підтримувала арта, БПЛА і все таке. Продукти, боєприпаси – у нас все було: хлопці ще до атаки на цій позиції зробили гарні запаси. Штурмові дії почалися десь 5-6 вересня, тривали аж до 24-го, і нам всього вистачило.

Більшість моїх бійців мали поранення. Противник накопичувався коло наших позицій. Дійшло до того, що москалі вже рапортували про завершення захоплення нашої посадки.  Одного дня рузняві навіть стояли у мене на даху бліндажа – добре, що я швидко зреагував і вогнем із автомата знищив їх. Почали ми з хлопцями гуртуватися і трохи витісняти їх, хоча б на 200 метрів, щоб у нас була хоч якась відстань, бо москалі підійшли майже впритул.

Команда виходити надійшла рано-вранці. Хлопці, які проривалися до нас, потрапили у засідку, зразу двоє 200, кілька поранених. З лівої сторони від нас посадка сходилася у ямку в центр по боках гори. Я відправив дві групи різними маршрутами, одна з них потрапила на кулеметників противника і двоє хлопців загинули. А ті, що пішли лівою стороною, побачили москалів першими, розстріляли їх і повернулися живими.

Але далі вже йти нам не було як. Москалі в посадку зайшли повністю, зайняли її. Ще днів чотири ми з ними билися, лоб в лоб. Вони вночі маленькими групами, по 2-3 чоловіка заходять, заходять, заходять. Ми їх кладемо, кладемо, кладемо, кладемо. І це все постійно, щодоби. Війна на виснаження у плані БК та людських сил. Підвозу немає, бо ми вже у повному оточенні. Дрони літають, але вже не наші. Ні скид зробити, ні під’їхати немає можливості. Розвідка ще літає, рація працює, але більше нічим нам ніхто допомогти не може.

Хлопці кажуть: «Давай проривати це все і виходити, бо ні БК, ні провізії, немає нічого». Хоча командир весь час казав по рації: «Ні, не виходьте, ви їх дожмете!». Але у нас лише 8 чоловік лишилось. Зовсім знесилених. Ми вже не витримували цілодобові бої.

Ми вирішили прориватися. Хлопці, що були з інших позицій, відійшли раніше в коридор, що лишався за нами; а ми, хто лишився, прийняли рішення вийти в сусідню посадку, десь метрів 600 через рівне поле. Йшли – і якось навіть вже не страшно було. Після того, як пережили прямі контакти, коли між тобою і ворогом по метру, два, – що там ті 500-600 метрів? Вийшли, стали у посадку, зайняли позиції. Ми вже мали перевагу, бо були трохи на підвищенні. А ту посадку, у якій ми стояли раніше і яка тепер аж кишіла від російських тварюк, комбат наказав скосити артилерією. Думаю, навряд чи хтось із москалів звідти вийшов.

Мабуть, добу ми не виходили на зв’язок – не було як. «Радєйки» у нас працювали, просто через рельєф місцевості нас ніхто не чув. Але ми таки знайшли зв'язок: піднялися по посадці трохи вище і зловили сигнал. Доповіли, скільки нас, що живі-здорові. Нам сказали сидіти, чекати команди.

Днів через два-три виходить на зв’язок командир, каже: «Йдіть». Куди? Як? Каже: «Беріть «Кропиву», вивчайте маршрут і виходьте». Поставив мені крапку на карті, куди ми маємо дійти. Коротше, «хлопці, у ми у вас віримо». Ну, супер. Кажу: «А чи можна машину? Хоч «трьохсотих» вивезти, ми їх не донесемо, людей мало».  Машина приїхала по сірячку, поранених забрала. А ми пішки пішли.

Мабуть, добу не було можливості вийти через велику активність москальських дронів. Ми би не пройшли ту відстань ні вдень, ні вночі. Дочекалися «сірого», поки ворожі дрони йдуть на заміну оптики та перезарядку, розділилися на групи і по два-три чоловіка швиденько перебігли. Одне поле пройшли, там кілометр-два. Заховалися в посадку, перечекали, і знову ривок, ще пару кілометрів. Вже останні 3-5 км йшли вночі, через коноплі.

По чистим полям виходити дуже важко, ти як на долоні. Оте конопляне поле наприкінці маршруту, я скажу, прямо дуже сильно нас врятувало: рослини вищі за тебе, йти важко, але тебе ніхто не бачить, а як і побачить – дрони заплутуються у листі. І так ми, слава Богу, вийшли.  Там ще була пригода з дистанційним мінуванням, ми ледь не попідривалися, але добре, що вчасно побачили, що під ногами «пелюстки». Москалі касетою розкидали, саме по нашому маршруту. Але ми вийшли всі, слава Богу, живі; я і всі мої вісім людей, що залишилися.

Дійшли ми до точки збору. Ну, думаю, зараз дадуть нам перепочити днів три – та й назад, відбивати ту посадку. Тут приїжджає командир, каже, що ні, давайте додому. Це були найкращі слова, які я чув у своєму житті! Але я все ще не вірив. Думав, що все ж-таки нас повернуть відбивати втрачені позиції. Але – ні. Приїхали «три пе», «замполіти» по-старому, відкрили на нас розслідування за дезертирство та за втрату тих позицій. Розслідували довго, десь, мабуть, місяців три. Зрештою виправдали. Дії визнали героїчними, нагородили відзнакою Головнокомандувача і ще хлопцям пару бригадних медалів дали.

Повернення

Далі вже ми сиділи у Сумській області, потім на Білогородщину зайшли. Наш підрозділ 30 днів був на кордоні, потім просунулися недалеко. Зайшли ми туди, там посиділи на позиціях 30 днів. І вивели нас з Білогородщини. Я поїхав у відпустку, взяв направлення на ВЛК. Військово-лікарська комісія дала мені обмеження по чотирьох статтях, ще за поранення 2014 року. З’ясувалося, що у мене легені вже після того поранення не працюють у повному обсязі. Виявили легеневу хворобу, ушкодження серця. Спина, звичайно: у всіх військових через бронежилети дуже страждає хребет, особливо коли ти по кілька тижнів не знімаєш обладунки, бігаєш, стріляєш та падаєш у них. Лікарі сказали: вже давно потрібно було операцію робити. Може, колись зроблю.

Отже, визнали мене обмежено придатним. Повертаюся назад на Сумщину, через «Армію+» подаю рапорт на переведення назад, у цю свою логістичну частину. А Женя саме вийшов з лікування, також приїхав на Сумщину і теж подав рапорт. Бо після такого поранення, коли у нього були посічені повністю ноги, руки, вирваний шматок м’язів на плечі, пошкоджена шия, відсутній фрагмент челюсті – я взагалі не знаю, як він ще живий. Так ми сюди й повернулися.

Зараз я кулеметник. Мисливець на «шахедів», мобільна вогнева група. Волонтери допомогли нам зробити обвіси на кулемет, купили FPV-камеру, окуляри і монітор для кращого прицілювання. Але через те, що «шахеди» тепер змінили модифікацію і стали літати вище, у кулеметників поки що роботи не так багато. Зараз з’явилася нова система, хочуть переобладнати FPV на перехоплювачі Ми з Женею пішли вчитися на FPV-пілотів. Бригада потихеньку скупляється на обвіси, адже сертифіковані пілоти в наявності. Тепер думають, як запустити програму перехоплення, щоб FPV-шками ловити шахедів. Зони для роботи є, ми можемо їх пачками у Дніпро класти.

Побажання або перспективи на майбутнє? Хочеться, щоб війна швидше закінчилася, бо з 2014 року вона мене вже втомила. Миру хочеться, щоб діти навчалися у школі, а ми спокійно жили. Але, на жаль, поки наші збочені сусіди не вгамуються, у нас ще буде багато героїчних історій, яких насправді ніколи не мало би бути».

Записала Олена Мокренчук, пресофіцер ЗСУ