Будинок - це третя шкіра. Німкеня Адрієнн Ґелер пропонує екологічне відновлення, що лікує травму

Німецька екологіня, кураторка та авторка проєкту Hope Home / Nadia, Адрієнн Ґелер (Adrienne Goehler) впроваджує унікальний підхід до реконструкції міст після війни. Вона пропонує використовувати не бетон і швидкі рішення, а натуральні матеріали, жіночі ініціативи, залучення громади та відновлення через дію.

Адрієнн Ґелер — відома в Німеччині фігура. Її професійний шлях довго був пов’язаний з мистецтвом. Тринадцять років вона подорожувала з виставкою про сталий розвиток, екологію, ресурси та «великі питання життя». Але 2023 рік став точкою неповернення.

«Я відчувала: це більше не час для того, щоб показувати, що я можу зробити. Це час, коли я маю це робити. Мистецькі виставки — вже не про те, що сьогодні потрібно людям».

Поряд зі світом мистецтва існують війни, землетруси в Туреччині та Сирії, відчуття глобальної нестабільності. Адрієнн більше не могла лишатися у галереях. Потрібна була дія. Саме тоді вона й  дізналась про українську програму з відновлення.

Ґелер почала досліджувати можливості співпраці. Та реальність виявилась абсурдною:

«Вони казали: ми можемо знайти вам партнерів, але грошей у нас нема. Я відповідала: мені не потрібні партнери, у мене вже є команда. Мені потрібно фінансування».

Коли стало зрозуміло, що швидкої підтримки не буде, виникла нова ідея — почати з онлайн-воркшопів, об’єднавши німецьких і українських експертів, які форкусуються на виробгицтві із натуральних будівельних матеріалів (солома, глина, конопля, міцелій) та з травмотерапії та психології війни.

Адже, як наголошує Ґелер, психологія і практична діяльність нерозривні:

«Коли людина працює руками — це найкраща терапія травми. Втрата дому — це втрата “третьої шкіри”. Повернути цю шкіру власними руками — означає повернути собі силу».

Україна як простір, де «це справді має значення»

У команді виникло гасло: “going where it really matters” — їхати туди, де дійсно потрібно. Так Адрієнн опинилася в Миколаївській області, разом із українською архітекторкою та аспіранткою Софією Галац — тепер співкураторкою проєкту.

Там вони зустріли громаду Першомайського — виснажену війною, але спраглу до дії. І тут сталося те, що визначило весь подальший шлях.

«Ми запитали жінок, чи знають вони про будівництво з соломи, глини, дерева. І з втомлених, пригнічених людей вони раптом стали сяючими. “Так! Мій дід так будував! Мій сусід вміє! Я хочу вчитися!”»

Одним із найвражаючих досвідів стали воркшопи з місцевими підлітками — тими, кого перекладачка назвала б «хуліганами».

У перший день вони казали: «Бетон — це сучасно. Навіщо це старе лайно?». Після трьох днів воркшопу: «У моєї бабусі такий дім. Я можу допомогти його відремонтувати». А потім взагалі запропонували: «А давайте відкриємо маленьку майстерню з виготовлення солом’яних чи конопляних блоків».

Це — ключова частина місії:

«Наша мета — не просто відремонтувати стіни. Ми хочемо дати громаді професію, дохід, автономність. Приклад, який можна повторити в інших селах».

Чому бетон — це пастка, а Україна заслуговує на інше?

Ґелер різко виступає проти масового «бетонного відновлення», яке сьогодні просувають міжнародні проєкти:

Бетон відповідає за 40% викидів CO₂. Це абсурд: після руйнувань і страждань Україну хочуть відбудувати тим, що деструктивне для планети. Це несправедливо й неетично». Замість цього команда пропонує екологічні матеріали, Наприклад, Україна історично була одним із найбільших експортерів коноплі та соломи в Європі. Проєкт відкрив у КНУБА Fungi Lab — лабораторію дослідження грибних матеріалів. Міцелій, за словами Ґелер, може поглинати токсичні елементи, інкапсулювати уламки бетону та робити їх безпечними. Це революційний матеріал.

Хоча держструктури поки що бояться інновацій («не вистачає експертів, щоб оцінити»), приватні компанії вже стукають у двері.

Відновлення як травмотерапія і як жіноча справа

Ґелер не приховує свого феміністичного погляду:

«49,7% населення — жінки. Але де вони в ухваленні рішень? У переговорах? У відбудові? Це абсурд. Ми повинні сказати: досить».

Під час подорожей українські жінки розповідали їй про виснаження, зростання домашнього насильства, втрату дому і середовища підтримки. Тому Hope Home / Nadia — це не лише про стіни і відбудову, але і пор психологічну стійкість, роботу руками як терапію, жіноче лідерство. Проєкт міг би рухатись швидше, але німецький уряд заморозив фінансування після політичної кризи.

«Я почувалася, ніби ми — нові колонізатори: підписали меморандум, пообіцяли і зникли. Але я не готова залишити людей. Ми запустили краудфандинг і продовжили роботу  своїми силами».

Саме тому сьогодні Hope Home / Nadia шукає партнерів серед українських НУО, громад і міжнародних фондів.

«Те, як до вас ставиться світ, мене обурює. Але коли ми будуємо разом — це дає силу. Ми можемо не лише відбудувати Україну. Ми можемо побудувати інакшу Україну. Якщо вже довелося все відбудовувати — це шанс зробити це правильно. Не в стилі ХХ століття, а в стилі ХХІ. І не корпораціям вирішувати, а людям».