Про хорошого командира

 Який, в моєму розумінні, хороший командир? Останнім часом, часто задаю собі це питання. Щоб розібратися взяла дві полярні ситуації для мого взводу. Поганий командир і хороший командир...

Почну з "поганого". І то швидко, "хорошому" приділю більше тексту.

Отже була у нас позиція на смузі, де ми були ефективні. Працювали одночасно і Стугною і фпв і мавіками. Місце було погане: бажаючих там працювати не було, але ми там адаптувалися. Мінуснули ворожого комбата, чекали на нагороду...І тут нас, по бр з корпусу переміщають в сусідню смугу, конкретно "Стугну", і нас всіх з нею, але без дозволу виконати задачу фпв чи мавіком замість Стугни, конкретно туди, де вона не може стріляти, бо дерева заважають(це було відомо ще до переміщення і я била в усі дзвони, але даремно, мене ніхто не чув).

Ми там нікого не могли вбити, зате вбили нас. У мене санітарні втрати: половина взводу -п'ятеро - триста, один з найкращих бійців загинув.

Це стало наслідком "роботи" цілого букету поганих командирів. Однак, вважаю головним "поганим" в тій ситуації тодішнього нашого комбрига на смузі, який не відстояв нас перед корпусом, не доніс, що ми йому потрібні та ефективні. В мене склалося відчуття, що йому було просто байдуже.

А тепер про хорошого командира...

Під час війни у мене було багато хороших командирів. Але без образ хочу згадати одного - Іван Рудницький. Ви здивуєтесь, це був цілий командир з ОТУ, полковник. Згадую саме його, бо він в моєму розумінні був дуже "хорошим" командиром, бо став командиром нашого бойового успіху...Пройшло багато часу тому можу називати його прізвище.

Познайомилася я з "хорошим" командиром за поганих обставин - його прислали з перевіркою до нас з ОТУ, щоб ліквідувати наш підрозділ.

Моя публічна відомість мені дуже заважає в армії часто вона є причиною поганого ставлення командування, яке мене не знає і в очі не бачило, вона є причиною створення нам маленьких і великих проблем, а головне причиноюі недовіри.

Отож в ОТУ вирішили, що я їм зі своїм підрозділом в смузі не потрібна і прислали високу перевірку, щоб засвідчити, що ми байдикуємо.

На наше щастя полковник Рудницький був бойовий полковник, для якого був важливий результат, а не "папірці", він знав нашу зброю, що таке ПТРК Стугна і, як вона працює...

Коли він зненацька прибув до нас обличчя у нього було суворе і непроникне і нічого хорошого не обіцяло.

Однак було помітно, що він здивувався, як вишукано у нас замаскована нахабна вогнева позиція "Стугни".

Справа, в тому, що він думав, що їде в наше розташування, де ми просто байдикуємо отримуючи бойові, і тут я йому включаю пульт "Стугни" і показую підбиту мною автомобільну техніку ворога і навіть один однісінький, але... танк.

Він звичайно посварив мене за стрільбу по ворожому пікапу, уралу і "таблетці", мовляв ракети, для броні, але іскру схвалення і здивування в його очах я помітила.

Проте позиція реально була легка і безпечна, тому від думки що я безтолкова, хитрожопа піарниця на війні, з якою він приїхав до нас, він ще не відмовився.

" Де друга Стугна?" - суворо запитав полковник і навіть відмовився від кави, щоб не показати слабинку.

"На позиції"- кажу.

"Вези"- він.

"Вона в поганому місці. Ви впевнені?", - питаю, і відчуваю,що він не вірить.

"Так", - він твердо.

Справа в тому, що друга Стугна у мене була в режимі вільного полювання за танком, а це означало ставити її там куди він навалює...

От і повезли ми його в пятиповерхівку на краю ЛБЗ роздовбану танком, артою, мінами і всім іншим.

Заскочив він в підвал...Це був перший рік повномаштабки, коли військові зазвичай вибирали страждання і не морочилися з облаштуванням позицій. А у мене на важкій позиції, хоч зима, було терпимо по температурі, затишно, килими і смачно пахло їжею, а не дохлими пацюками і уриною. Бо ми затягнули газовий балон, знайшли кімнатку- нору півтора метри висотою, яка швидко нагрівалася, і пили чаї і каву, гріли позицію...і не демаскували її буржуйкою.

Полковнику сподобалося - зовні війна, щось прилітає, а у нас безпечно, тепло, "Стугна" бачить максимум того, що може в тій місцевості, чекає на танк...Виду він не подав, що йому сподобалося, коли він відбув. І ми мучилися, що це було, що буде з нами, але через два дні він подзвонив і сказав, що нам передадуть три ракети "Стугни".

"Але вони лише для броні", - суворо сказав він.

Проте це було визнання!!!

Потім він додав: "Я доповів наверх, що ви боєздатний підрозділ і нам потрібні". Я розумію, що це йому коштувало, він пішов наперекір прийнятому рішенню, нас викинути кудись під Бахмут.

А через півроку на смузі ворог пішов на прорив. Рудницький подзвонив мені. Оперативно я знайшла позицію для Стугни, виставилася і стріляла... За тиждень ми відпрацювали по 8 одиницях броні, щось було знищено з першої ракети, щось пошкоджено і підбитки донищували інші...Фактично Стугна тоді зупинила три атаки ворога. Через грамотну позицію і маскування ми не втратили Стугну. І це все було під щільним артобстрілом ворога. Мої хлопці заряджаючі міняли ракети, коли все навколо свистіло від уламків, ракети підвозилися по одній знов таки під обстрілом... У нас не було достатньо ракет, а так би результати по кількості були, ще кращі... Ми не могли собі дозволити другою ракетою підбивати пошкоджену нами броню, а також давали втекти броні, що відступала хоча її якраз легко було підстрелити, били ту, що йшла вперед на нашу піхоту...

Хоча через тиждень інтенсивного наступу, коли вже стало зрозуміло, що "прорив" обломався виїхав танк, він став на дальності 5.300 від мене і відкрив вогонь. Стугна б'є до 5 км. Я дзвоню Рудницькому доповідаю і прошу: "Дозвольте спробувати". Він довіряє: "Давай". Ракета долетіла. Це була по дальності унікальна стрільба...

До речі, коли Стугна знищила першу беху в командуванні спочатку не повірили Рудницькому , що це стріляла я, його переконували, що беха підірвалася на міні...

Проте я роботу підтвердила відео зі Стугни.

Я так розумію Рудницький тоді своїм командирам сказав: "Ну, що недаремно, я захистив - відстояв Тетяну і її підрозділ!?".

Зроблю підсумок: чому Рудницький "хороший" командир.

Перше: захист. Ми довіряли йому своє своє життя, бо знали він на нашій стороні. Він захистив нас від несправедливості зверху. Головне завдання командира на кожному рівні - захистити своїх підлеглих від різних варіантів "знищення", зокрема від непрофесійних, неефективних бойових розпоряджень, які з'являються від браку інформації про можливості підрозділу його зброю її застосування, місце застосування тощо... Для командира будь-якого рівня важливо мати яйця, чи то українською - хребет: не виконувати сліпо все, що йому накажуть згори, а відстояти своє бачення, як краще здійснити задачу його підлеглими, щоб вони вбили ворога, а не загинули без жодного пострілу.

Друге професіоналізм, знання нашої зброї. Він володів інформацією про нас: він був на наших позиціях він вивчив нас, наші можливості, тому в потрібний час він нас ефективно міг застосувати. Ми були переконані, що його накази, це шлях нашого бойового успіху, ми викладалися по-повній. Саме тому, він оперативно підтягнув нас в те місце на фронті, де ми і наша Стугна спрацювали на всі сто!!!! Це якраз той випадок, коли вищого командира, мали нагородити разом з розрахунком. (Нікого не нагородили).

Третє -контакт, діалог. Мої хлопці до сих пір його згадують, бо вони його бачили на позиціях. Це дуже важливо для військових бачити віч-на-віч командирів. Хлопці також знають, що у мене завжди був з ним діалог. Я доповідала що я можу, що не можу, як краще і він дослухався...І БР вже виписував після розмови зі мною...

І не думайте, що ми були запанібрата. Ні це було суто армійське статутне спілкування. Я пам'ятаю, що відчувала себе школяркою перед авторитетом директора. Зараз вже два роки я навіть не знаю де він...і вперше назвала його імя.

Отже ви почули два приклади хорошого і поганого командира з мого бойового досвіду.

В наступному блозі продовжу свої міркування на тему, яким я бачу хорошого командира ЗАРАЗ. В нинішніх умовах війни, адже приклад хорошого командира, який я навела стосувався 22-23 року..., а ті часи зараз сприймаються, як перша світова....

Поставлю тут також відео тодішньої нашої роботи. Ще раз зазначу командиром цієї роботи був Іван Рудницький.