Чи можливе каяття агресора?

55 років тому, у грудні 1970 року, федеральний канцлер Німеччини Віллі Брандт під час візиту до Польщі встав на коліна перед памʼятником жертвам повстання у Варшавському гетто.
Це був шокуючий жест, до якого не був готовий буквально ніхто – ані гості, ані господарі. До цього часу жодний політик у світі такого відвертого каяття собі не дозволяв – принаймні у новітній історії. Німецьке суспільство по відношенню до жесту Брандта розкололося майже навпіл, і все ж таки більшість не підтримала цього вчинку федерального канцлера. Однак через два роки очолювані Брандтом соціал-демократи впевнено виграли парламентські вибори. Німецький народ, зрештою, визнав, що своїм несподіваним рішенням канцлер, який був переконаним антифашистом і після краху Гітлера повернувся до Німеччини у формі норвезької армії, врятував честь німців.
Менш відомою частиною того візиту було підписання Брандтом і польським премʼєром Юзефом Циранкевичем угоди, що визнавала нові кордони Польщі, встановлені після Другої світової війни. Так Брандт став першим повоєнним канцлером нової Німеччини, що відмовився від реваншизму і ностальгії за втраченими землями – хоча, на відміну від українських територій, на які сьогодні претендує Росія, на цих землях до Другої світової війни дійсно мешкали німці. Але Брандт вважав, що майбутнє добросусідство є важливішим за історичну ностальгію. І це при тому, що на момент його домовленостей з поляками у ФРН і Польщі не було спільного кордону: він зʼявився тільки після зникнення з політичної мапи світу Німецької Демократичної Республіки. Тож можна сказати, що угода Брандта була документом, важливим не тільки для поляків, а й для майбутньої німецької єдності, навіть якщо тоді ніхто про неї й мріяти не міг.
Для мене особисто цей вчинок Брандта став своєрідними "воротами у Німеччину" – як у країну і як у цивілізацію. Я належу до народу знищеного. І ще мої бабусі здригалися, коли чули звуки німецької мови – що й не дивно для людей, які під час Голокосту втратили батьків і родичів в ярах України. Але сміливе рішення Брандта переконало мене – коли, звісно, я про нього дізнався – що німці, яким було соромно і які були готові боротися зі злом, існували завжди. Ба більше, що каяття за зло є можливим в Німеччині на державному рівні, а не просто під час розмови з випадковим знайомим.
Але сьогодні я думаю насамперед про те, чи може вчинок Брандта повторитися в російсько-українській війні. Чи побачимо ми колись російського президента, здатного встати на коліна у Бучі?
В мене є серйозні сумніви. Російська суспільна і політична культура не визнає ані поразок, ані вибачень. Брандт прекрасно розумів, що його жест є наслідком не тільки політичної, а й моральної поразки Німеччини та злочинів, які були частиною цієї поразки. Росіяни своїх поразок не помічають. Не те, щоб їх не було – але держава, суспільство, освіта, історична наука їх впевнено ігнорують. А якщо немає відчуття поразки – немає й каяття: за що просити вибачення вічному переможцю?
Окрім того, культ "благого зла" – також частина цієї культури. Іван Грозний перетворив Московську державу на деградоване кубло репресій, але й досі сприймається як один із найвеличніших монархів. Туди ж – параноїк Петр І, який закопував сотні тисяч людей у болота Санкт-Петербурга, і, звичайно, Сталін. Ставлення до Сталіна – це взагалі якийсь дивовижний стокгольмський синдром. Людина, яка відправила на той світ десятки мільйонів росіян (ну й не росіян, звісно, також, але ми зараз про росіян), досі викликає захоплення. І не треба говорити, що це все пропаганда Путіна. Навіть у радянські часи, коли влада обмежувала це захоплення, "прості люди" у приватному порядку могли вам розповісти, як чудово було за вождя.
Люди, які толерують зло, спрямоване проти них самих, не можуть зрозуміти необхідності вибачення за зло, завдане іншим. Тому Голодомор – так всюди ж був голод! Тому захоплення Криму – так він російський, а кримські татари – зрадники. Тому велика війна – треба було виконувати Мінські угоди. Тому Буча – інсценування і вистава. Варто нагадати, що саме так у Росії десятиріччями говорили про Катинь, покладаючи відповідальність за сталінське рішення вбити польських офіцерів на німців – і тепер потихеньку повертаються до цієї версії.
Росіяни не просять вибачення. Бо вибачаються тільки слабаки і лузери. Вони не вибачилися за жодний зі знищених ними цивільних літаків – навіть тоді, коли потрібно було виходити з клінчу в стосунках з Азербайджаном. Попросити вибачення було радше в інтересах Путіна, але він і тут не піддався.
Так що ні, президента Росії, який зможе встати на коліна у Бучі, ми не дочекаємося. В авторитарній Росії такий президент просто не буде бачити за можливе "прогинатися", а в Росії демократичній такого президента просто ніколи не оберуть. Справа ж не у Путіні, а в суспільстві, яке його породило.
А далі вже вибір за українцями. Після війни – коли б не наступив фінал – ми можемо або співіснувати поруч із країною, яка вперто не буде бачити жахливих злочинів, скоєних проти українського народу, і навіть цими злочинами пишатися й романтизувати їх "як Афган". Або від цієї країни остаточно відгородитися й усвідомити, що будь-яке примирення можливе тільки після репарацій і каяття – і те не відразу.
Я майже не маю сумнівів, що більшість українців пристане на перший варіант. Але я б все ж таки рекомендував би другий.
Чи це просто роздуми ні про що?
не у післявоєнній країні, а в зруйнованій державі з перспективами на майбутнє.
Что он есть всегда
Это не так
Вот сейчас у нас нет выбора
Мы все должны выбрать ВТОРОЙ ВАРИАНТ ПОРТНИКОВА!!!
нема сумнівів, що після припинення вогню, через певний час зрозуміло, але країни Заходу (вже не кажучи про країни "Півдня") поновлять економічну співпрацю з росією, і якщо Україна її уникатиме, то поставить себе у вразливу позицію (Бєларусь зароблятиме на транзиті, а Україна ні)
саме усвідомлення своєї "економічної незамінності" і є основою ідеології ліберальних русскіх
а русскіє анти-ліберали традиційно ставлять на агресію - тут нема про що навіть розмовляти
до речі, і в Німеччині так було під час Першої Світової війни, нобелівський лауреат Фріц Габер (єврей) який винайшов штучні добрива і газ іприт, теж вважав що Німеччина настільки передова країна в економіці, що її несправедливо обмежують у всім очевидному лідерстві всякими тарифами ("маніфест 93-ох" підписав і Макс Планк, і інші нобелівці, і цей маніфест називав кацапів "монголами")
я думаю, якби прем'єром чи президентом росії був би Андрєй Іларіонов, то можливо якесь покаяння і відбулося б, але ми живемо в такій галактиці, що цього ніколи не станеться, на жаль
Економічну силу Німеччина не втратила після розділу. А от "морально-політичну" мабуть суттєво.
Крім того, вплинув процес міграції до Германії, мабуть. Розбавили, так би мовити, німецької крові.
Якщо відгородитися від москаляндії, вона від того існувати не перестане, і якесь "спів" неминуче (яке саме - то вже інша розмова).
Ідеальним для України (й не лише для України) було б неіснування москаляндії в її теперішньому вигляді. Чи до того дійде? Божі млини мелють поволі…
В цьому тексті дуже багато слов зло - це релігійна категорія, яку зазвичай спускають з небес пророки чи релігійні реформатори, наближені до бога. З політикую немає нічого спільного, яка є дискусійною активністю певних прошарків громадян.
Зараз фашистський російський режим вбиває наших громадян, проводить денацифікацію і інфільтрацію, системно катує у в'язницях, а Ізраіль не те що не визнав усе це злом, тобто частиною власних релігійних переконань чи хоча б злочином, навпаки прем'єр Бібі пишається зв'язками і аферами з ПуйломПоганим.
Щодо нацистського міфу, то він був 100% калькою старозаповітного пророцького ядра, яке в ті часи насильницькими засобами формувало єдину націю іудеїв з поміж інших язичних народів гнівними речами пророків. Німці теж відчували потребу в формуванні єдиної панівної нації і на противагу до французів і італійців, які вже відбулися як нація за античним зразком, обрали старозаповітну формулу з розгніваним пророком - фюрером, у якого містичний зв'язок з народом. Тому оці огидні нацистські злочини були по старозаповітним канонам добром заради творення єдиної мононації.
Навіть зло - релятивістська категорія. "Ніколи знов" означає, що треба скасувати старозаповітне пророцьке ядро з монобогом, яке повторилося у нацистів.
Якщо так, то і Росія теж в певний момент може усвідомити, що ці події заслуговують виправлення і це навіть може бути вигідно, приємно і легко. В психології це називається рефреймінг - якась подія переноситься в іншу рамку. Ейнштейн про це казав «Ми не можемо вирішити проблеми, використовуючи той самий тип мислення, який ми використовували, коли створювали їх».
Росія перебуває у власній історії з запізненням до Заходу і як великий культурний феномен теж перетвориться на цивілізацію, усвідомить свої межі, свій кінець, це буде нова рамка і тоді вибачиться за варварські часи і події, це неминуче, але потребує часу - можна нічого не робити, увійти в нірвану і вийти, а все вже так і є, магія)
Прискорити цей процес можна створенням множинної Росії - зараз вона перебуває в тій самій пастці монобога, моноцаря - тотальності. Щоб створити множинну Росію, достатньо пробудити усіх тих, кого цей кгб-істський режим вбив або скасував і надати їм голос через ШІ, щоб вони давали інші стратегії порятунку і виходу з такої пастки, щоб люди могли знайти кожен індивідуально свій ризоматичний шлях втечі від тотального контролю і долі)
З розвитком новітніх ШІ-технологій такий проект коштує копійки, порівняно з вартістю грантожерів, яких Захід годує на Росії, я про це писав у провідні аналітичні центри, але на Заході все ще вважать, що ми маємо силою змусити Росію покаятися, а оцей Портніков просто відпрацьовує свої 5 копійок)
Такого типу публіки по всьому совку не бракувало.
Діаспори приблизно рівні. В Європі десь 6,5 мільйона, і в Росії. Ось тут Верещук казала про 6 мільйонів на тимчасово окупованих територіях. Це все відбувається прямо зараз, а не колись там потім.
Якщо можливість є, треба вибирати другий варіант. Роботу в Європі, літературу, інформпростір десь ближче до Брюселя ніж Москви. Але якщо нема, то нема, от і вся філософія.