Чи етично питати метеликів про їхнє завтра?

Коли сходжу з корабля на малі електричні острівці, йду вщерть надивуватися новим часам, намацатися нових речей. Після стількох років плавання, вулиці повні дивних автомобілів, котрі й на автівки не схожі, радше на електрочайники — я вже навіть не знаю, як їх заводити і як ними керувати, та й чи треба ними керувати, чи не їдуть вони самі в своїх справах.

З вітрин кав’ярень стирчать якісь пристрої й страви з незнаними назвами; одяг у відвідувачів довгий і великий — так, ніби на планеті стало занадто багато тканин усіх видів. Собаки невідомих порід, слова, де лише окремі звуки лишилися знайомими; соцмережі, котрі потребують тих органів чуттів, котрих у мене немає, музика — тих тембрів, яких раніше не було.

Ці острови не мають жодного коріння з моєю землею, зате вони мають крила, і їх несе вітром.

Знайомі часи лишилися тільки усередині сірих панельних будинків. Там мені зненацька зрозуміле все: меблі, сантехніка, лампи, там зберігається мій час, поміж засахарілим варенням. І тільки шахеди пробивають ці стіни, витрушують ці давні артефакти на вулиці; але на ранок знову все прибрано, порожні вікна негайно закривають дошками кольору людської плоті.

До вітрин хочеться підійти, хочеться звернутися до цих людей, котрі не розуміють сенсу вибухів — навчитися нашвидкуруч їх мови, та й розпитати, звідки вони взялися і куди, на їх думку, вони щезнуть. Хочеться взяти в руки волосся цих дівчат, провести легко пальцем по їх дивовижних бровах — десь там має бути серце їх краси. Десь на поверхні їх зіниць відливаються спалахи над ворожою нафтопереробкою; вістря зенітних засобів вказують в темні небеса, постійно нагадуючи про головне.

Але чи етично мені, зшитому вічними швами, питати цих метеликів про їх завтра?