Домовленості по ЗАЕС: чи не стане це «Троянським конем»?

Одним із найбільш складних і неврегульованих аспектів «базового документа» про завершення війни є домовленості навколо Запорізької АЕС.

Я не юрист-міжнародник, тому мої міркування є не стверджувальними, а скоріше переліком занепокоєнь, що виникають під час обговорення сценаріїв повоєнного функціонування станції.

Раніше мені вже доводилося зазначати: у період повоєнного відновлення України ключовим викликом стане дефіцит енергогенеруючих потужностей. У разі їхньої недостатності або за умови непомірних тарифів економічне відновлення буде вкрай складним і суттєво обмежуватиме можливості залучення інвестицій в українську економіку.

Саме тому Кремль, керуючись не лише тактичними, а й стратегічними цілями, цілеспрямовано нищить українську енергетичну інфраструктуру. Москва прагне перетворити майбутню потребу України в електроенергії на іструмент впливу на наш бізнес та політикум.

Очевидно, принаймні станом на цей час, нам не вдасться у силовий спосіб провести деокупацію міста Енергодар, на території якого розташована ЗАЕС. Україна законно вважає об’єкт своєю власністю, тоді як агресор уже встиг оголосити його «російським» і передати під управління «Росатому».

Перше зауваження стосується саме статусу об’єкта. Офіційний Київ за жодних обставин не повинен — прямо чи опосередковано — визнавати станцію російською чи створювати невизначеність щодо прав власності. Це не просто питання одного підприємства. Уникаючи чіткої визначеності, ми створимо небезпечний прецедент і закладемо міну під право власності на всі активи, захоплені РФ з 2014 року.

Право власності — це передусім можливість володіти, розпоряджатися та отримувати прибуток. Звідси випливають логічні запитання: куди спрямовуватимуться кошти від діяльності АЕС та до чийого бюджету підуть податки?

Водночас власність — це й тягар відповідальності за технічний стан та ядерну безпеку. Оскільки йдеться про атомні реактори, ціна помилки є критичною не лише для прилеглих регіонів, а й для всього континенту.

Варто пам’ятати, що енергоблоки ЗАЕС ввели в експлуатацію ще 40 років тому. У п’яти з них проектний термін роботи вже вичерпано, а шостий досягне цієї межі у 2026 році. Хоча експлуатацію і продовжили до 2026–2030 років (і, ймовірно, продовжать ще), невблаганно наближається час їхньої остаточної зупинки. Хто фінансуватиме виведення з експлуатації? Це мільярди доларів. Атомна енергетика має суттєвий нюанс: при низькій поточній собівартості виробництва електроенергії, капітальні витрати на початку та наприкінці життєвого циклу об’єкта є колосальними.

Тому нинішній інтерес американських бізнесменів, наближених до адміністрації Трампа, щодо управління ЗАЕС виглядає як бажання заробити «тут і зараз». Питання про те, чиїм коштом закриватимуть реактори в майбутньому, залишається відкритим. Очевидно, що не їхнім.

Президент Зеленський заявляв, що Україна «після всього» не бажає вести бізнес із росіянами напряму. Теза правильна, але потребує більшої конкретики.

Росія не зуміла (і за підсумками цієї війни вже не зуміє) ліквідувати українську державність, проте її керівництво не полишить спроб у майбутньому досягти цієї мети.

Кремль зацікавлений у тому, щоб «вставити ногу у двері» через постачання електроенергії із ЗАЕС. Це спроба створити лазівки для реанімації бізнес-зв’язків, які стануть інструментом корупційного підкупу еліт. Як це працює, ми бачимо на прикладі Грузії, яка після трагедії 2008 року сьогодні знову опинилася в орбіті Москви.

Саме тому критично важливо зафіксувати: до повної деокупації усієї суверенної території України в її міжнародно визнаних кордонах, визнання вини за збройну агресію та виплати компенсацій жодного бізнесу з агресором бути не може.

Ця заборона має поширюватися і на Білорусь, яка є фактичним співучасником війни. Зрозуміло, що вона має діяти щонайменше доки Білорусь знаходиться під окупаційним контролем з боку Росії і до припинення правління кримінально-авторитарного режима Лукашенка.

Не секрет, що навіть зараз «після всього» у нас є ті, хто бажає зберегти шпарини, через які відновлюватиметься бізнес з Росією напряму або опосередковано через Білорусь.

Виходячи із зазначених міркувань, спроби домовитись по ЗАЕС «десь посередині» можуть мати дуже негативні довгострокові наслідки для України.

Моє переконання: позиція України має бути непохитною — станція та прилегла територія повинні повернутися під повний державний контроль. Якщо Росія на це не погодиться, це питання варто винести за межі «базової угоди», незважаючи на всі енергетичні труднощі.

Паралельно Україна має вимагати компенсацій у міжнародних судах за захоплену власність. Окремої уваги заслуговує роль МАГАТЕ: Будь-яка її згода на експлуатацію ЗАЕС має оскаржуватися у міжнародних судах, як легітимізація розбійного захоплення української державної власності, а також порушуватися кримінальна справа відносно таких дій її керівництва.