“Відблиски в золотому оці”. Кохання, перемоги, поразки та дрібниці

Наприкінці минулого року з подивом і радістю побачив у Книгарні “Є” роман Карсон Маккалерс “Відблиски в золотому оці”. Існує непогана, але недооцінена екранізація з Елізабет Тейлор та Марлоном Брандо у головних ролях. Саме завдяки цьому фільму я колись дізнався про американську письменницю, якусь до цього чомусь ігнорував, навіть попри неодноразові позитивні згадки в інтерв'ю Чарльза Буковські. На жаль, фільм “Відблиски у золотому оці” (1967 р.) української мовою мені знайти не вдалося, тож я його не передивився, а ось роман (1941 р.), точніше – один з його примірників, тепер живе у мене.

Невеликий за розміром, поетичний та похмурий, він радше викликає тихе задоволення майстерністю авторки, ніж занепокоєння сутністю людської природи. Отже, це історія одного вбивства, яка демонструє, що не обов'язково впадати в крайнощі та мізантропію, коли хочеш написати щось на цю тему. Інколи достатньо написати про любов. Бо це також історія пристрасти. А ще – зради. Можно продовжувати цей список.  

У нас є двоє офіцерів, їхні дружини, солдат та слуга-філіпінець. Ці фігури, попри зовнішньо зрозумілі та нібито очевидні стосунки одне з одним, насправді мають доволі складні зв'язки. У всіх них дуже різні бажання та погляди на життя. Ставлення та сексу та сексуальний потяг – теж абсолютно різні. Карсон Маккалерс змальовує без симпатії більшість героїв, втім вони виглядають скоріше заплутаними, наляканими дітьми у жорстокому світі, ніж справжнісінькими негідниками. 

Вражає легкість, з якою письменниця розкриває персонажів. Жодних довгих внутрішніх монологів. Нічого зайвого. Тільки легкі, але вневнені мазки, щоб змалювати найважливіше. 

“Відблиски у золотому оці” нагадує про те, що очевидне не завжди є таким. Те, що ми бачимо, не зобов'язане бути правдою, бо ми обмежені браком знань. Адже будь-якій події передує безліч маленьких, але важливих перемог, принизливих поразок та просто будених дрібниць.