Коли «зелена угода» стає дорогою: енергетичний перехід, ціна електроенергії та глобальна асиметрія вигод

Зростання цін на електроенергію в розвинених економіках дедалі чіткіше проявляється не як тимчасове коливання, а як структурний наслідок того, як саме було реалізовано політику енергетичного переходу. «Зелена угода» замислювалася як довгострокова стратегія зниження викидів і модернізації економіки, однак у практичному вимірі вона супроводжується різким збільшенням капітальних витрат, потребою в постійних державних субсидіях і зростанням тарифного навантаження на бізнес та населення. За умов, коли електроенергія є базовим ресурсом для промисловості, логістики та цифрової економіки, її подорожчання безпосередньо трансформується у втрату конкурентоспроможності та сповільнення економічного зростання.

На цьому тлі показовими є заяви Дональд Трамп, зроблені в Давос, де традиційно формуються глобальні економічні наративи. Вони пролунали як пряма критика одностороннього та економічно непрорахованого підходу до відновлюваної енергетики:

Трамп: Я помітив одну річ, чим більше вітряків у країні, тим більше грошей ця країна втрачає і тим гірше в неї справи

Китай виробляє майже всі вітряки, але я не зміг знайти жодної вітрової електростанції в Китаї. Ви коли-небудь замислювалися про це? Це гарний погляд на ситуацію.

Вони розумні, Китай дуже розумний. Вони виробляють їх, продають за цілі статки.

Китайці продають їх дурним людям, які їх купують, але самі їх не використовують. Вони встановили кілька великих вітрових електростанцій, але не використовують їх.

Вони просто поставили їх, щоб показати людям, як вони могли б виглядати. Вони не крутяться, нічого не роблять. Вони використовують те, що називається вугіллям, здебільшого.

Незважаючи на жорстку й емоційну форму, ця позиція виводить на поверхню ключову проблему — асиметрію вигод і витрат у глобальному енергетичному переході. Основні виробничі ланцюги для вітрових турбін, сонячних панелей та енергетичного обладнання зосереджені в Азії, передусім у Китаї, тоді як фінансові, соціальні та інфраструктурні витрати несуть країни, які активно впроваджують «зелені» стандарти. Додаткові витрати на балансування нестабільної генерації, резервні потужності, розбудову мереж і зберігання енергії безпосередньо закладаються в тариф, який сплачує кінцевий споживач.

У глобальному вимірі це створює парадоксальну ситуацію: декарбонізація окремих економік не призводить до пропорційного зниження світових викидів, а лише змінює їхню географію, водночас стимулюючи деіндустріалізацію регіонів із високими цінами на енергію. Бізнес мігрує туди, де електроенергія дешевша і стабільніша, а соціальний тиск у країнах із дорогими тарифами зростає, підживлюючи політичну поляризацію та недовіру до кліматичної політики.

У цьому сенсі дискусія, розпочата в Давосі, виходить далеко за межі персоналій і політичних уподобань. Вона стосується фундаментального питання: чи може «зелена угода» бути стійкою без економічного реалізму, технологічної нейтральності та глобальної координації. Поки ці умови не виконані, твердження про те, що висока ціна електроенергії є результатом не надто успішно реалізованої «зеленої угоди», дедалі більше сприймається не як провокація, а як прагматичний діагноз сучасної енергетичної політики.