Що насправді сталося з опаленням Києва взимку 2025–2026 років і чому ця катастрофа була закладена ще десятиліття тому

Київ цієї зими замерз не раптово і не випадково. Те, що відбулося у грудні 2025 — січні 2026 року, стало логічним завершенням інженерної моделі, створеної ще в радянські часи і практично не зміненої за десятиліття незалежності. Система централізованого теплопостачання столиці проєктувалася як одна з найбільших і найефективніших у світі, але саме масштаб і концентрація зробили її вразливою до сучасної війни.

Фактично Київ опалюється з двох основних точок — ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6. Перша розташована в урочищі Теличка неподалік Видубичів і відповідає за південно-західну частину міста та центр. Перший енергоблок ТЕЦ-5 ввели в експлуатацію ще в грудні 1971 року, а до 1978 року станція вийшла на проєктну потужність. Навіть у 1990-х її продовжували добудовувати — останній водогрійний котел для пікових зимових навантажень з’явився у 1998 році. Це найбільша й найпотужніша ТЕЦ в Україні.

ТЕЦ-6 — північно-східна — почала працювати пізніше. Перший енергоблок запустили у 1981 році, другий — у 1982-му. Третій блок почали будувати ще за СРСР, але після розпаду Союзу він роками стояв недобудованим через брак фінансування. Його добудову та модернізацію здійснювали вже у 2000-х роках. Саме ТЕЦ-6 гріє величезні масиви Лівого берега — Троєщину, Лісовий масив, значну частину Дніпровського та Деснянського районів, а також частково Оболонь і Поділ. 
Величезні машинні зали, відкриті розподільчі пристрої, кілометри магістральних труб діаметром понад метр будувалися з однією метою — максимальною ефективністю. Захисту від ударів по них фактично не закладали. Радянські інженери виходили з того, що 2–3 гігантські станції економніші за 50 дрібних котелень, а у випадку війни їх прикриє ППО і масовість. Ніхто не проєктував ці об’єкти під сценарій багаторічного енергетичного терору високоточною зброєю.

Проблеми почали накопичуватися задовго до повномасштабної війни. Ще у 2016 році публічно говорили про те, що ТЕЦ-5 працює на понадпроєктних навантаженнях через масове підключення новобудов. Київ стрімко ріс, а концепція опалення не змінювалася. Запас міцності поступово з’їдали роки експлуатації, аварійні ремонти і тимчасові рішення.

У грудні 2025 — січні 2026 року ворог перейшов до системної роботи. Було три масовані серії ударів — 25–27 грудня, 9 січня та 13 січня. Уперше за всю війну удари були зосереджені не на трансформаторах і відкритих розподільчих пристроях, які відносно швидко замінюються, а на машинних залах, котельному обладнанні та інфраструктурі, що живить станції паливом. Паралельно били по об’єктах «Нафтогазу», створюючи дефіцит палива саме в моменти пікових холодів.

Під головний удар потрапили ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6. Після атак 9 січня близько шести тисяч багатоквартирних будинків одночасно залишилися без тепла. Найскладніша ситуація виникла на Лівому березі — у Деснянському, Дніпровському та Дарницькому районах. Через удари по локальних ТЕЦ і особливості мережі ці райони почали отримувати електроенергію лише на кілька годин на добу, а в періоди екстрених відключень — залишатися без світла по 10–14 годин поспіль.

Морози до –20 °C зробили ситуацію критичною. У таких умовах навіть зупинка ТЕЦ на 6–12 годин стає небезпечною. Якщо воду з системи не злити вчасно, вона замерзає, труби лопаються, і відбувається те, що енергетики добре пам’ятають як «ефект Алчевська». Саме тому оператори були змушені масово зливати теплоносій із систем опалення тисяч будинків. Це дозволило зберегти магістралі, але означало, що повернення тепла — це складний і тривалий процес: систему потрібно знову заповнювати, витравлювати повітря, лагодити розриви, що виникли через перепади тиску.

Додатковою проблемою стало те, що багато вузлів на ТЕЦ-6 працювали на тимчасових схемах ще з 2023–2024 років — різноманітні перемички, обхідні врізки, аварійні рішення. Кожне попереднє влучання послаблювало конструкції, а січневі удари просто добили елементи, які тримали систему. Як тільки починалися відновлювальні роботи, через кілька днів туди знову прилітали дрони або балістика, що змушувало зупиняти ремонт, евакуювати персонал і знову оцінювати нові пошкодження.

Станом на тепер ТЕЦ-6 працює приблизно на 30% потужності. Цього достатньо, щоб підтримувати життєздатність системи і не допустити масового розриву труб, але цього катастрофічно мало для повноцінного опалення квартир. Більшість споживачів Деснянського та Дніпровського районів переведені на резервні схеми від менших котелень, які ніколи не розраховувалися на такі навантаження.

Ключова причина нинішнього колапсу — екстремальна концентрація потужностей. Влучання в один машзал ТЕЦ-6 миттєво вимикає тепло для сотень тисяч людей. Щоб розподілити тепло від двох «циклопів» ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, місто пронизане павутиною з багатьох кілометрів труб. Будь-яке пошкодження на цьому шляху через стрибок тиску валить цілий сегмент, а можливості «відрізати» один мікрорайон і перекинути тепло з іншого просто не закладені в топологію мережі.

Якби замість двох гігантських станцій ці райони обслуговували, умовно, 50 окремих котелень або десятки дрібних когенераційних установок, ворогу довелося б витратити сотні ракет і дронів, щоб досягти такого ж ефекту. Маленьку котельню можна запустити за кілька годин після ремонту. ТЕЦ — це складний паросиловий цикл, який розігрівається й синхронізується з енергосистемою днями.

Ця логіка була типовою для СРСР. За таким самим принципом працювали Харківська ТЕЦ-5, що гріла 25–30% Харкова, та Придніпровська ТЕС, від якої залежить весь лівий берег Дніпра. Усі ці міста стали заручниками інженерної величі минулого.

Сьогодні Київ, Харків і Дніпро змушені в авральному режимі робити те, що треба було починати ще 20 років тому: дробити систему, встановлювати сотні дрібних котелень, газопоршневих і турбінних установок, створювати децентралізовану генерацію. Показовим контрастом є Житомир, який після 2014 року системно пішов шляхом відмови від газу й гігантських вузлів, розбудовуючи мережу невеликих котелень на біопаливі та локальної генерації.

Київ замерзає не через одну помилку і не лише через удари. Він замерзає тому, що тепло для тримільйонного міста десятиліттями виробляли з двох точок, відомих усім ще з радянських часів. Це інженерний урок, оплачений холодом у квартирах. Питання тепер лише в тому, чи будуть зроблені висновки, щоб ця історія не повторювалася знову.