Вікторія Зварич у постановці балету «Лебедине озеро» (2016 / 2021). Зрада чи перемога? Адже війна для України триває з 2014

Про послідовність позицій і подвійні стандарти. Кейс Вікторії Зварич

На фото — Вікторія Зварич, солістка Львівськогонаціонального оперного театру.

У 2016 році вона брала участь у постановці«Лебединого озера». Тоді цей балет не називали ні«імперією зла», ні «зрадою», хоча війна з Росієютривала вже з 2014 року.

У 2021 році Вікторія Зварич знову бере участь у виставі «Лебедине озеро» Львівської національноїопери — виконує партію Великого лебедя та класичне тріо. Жодних публічних заяв про «неприйнятність» чи «імперський характер» твору тоді також не було.

23 жовтня 2021 року, напередодніповномасштабного вторгнення, класичний репертуар, зокрема «Лебедине озеро», залишається частиною афіші театру.

9 травня 2023 року, вже після початку повномасштабної війни, балетна трупа Львівської національної опери показує «Лебедине озеро» жителям і гостям Івано-Франківська. В офіційнихповідомленнях ця вистава подається як «справжнянасолода для поціновувачів класичного танцю». Тобто на рівні інституції твір продовжує існувати в репертуарі навіть у нових умовах війни.

Водночас у 2026 році Вікторія Зварич у соцмережах публічно ідентифікує гастрольну версію «Лебединого озера» в ЄС як проблему й звертається до Міністерства культури із заявами. Саме тут і виникає ключове питання про послідовність позиції:

чому те, що було допустимим у 2016, 2019 і навітьу 2023 році, раптом стає «зрадою» лише в окремихвипадках і щодо конкретних людей? Буквально нещодавно Зварич закликала до покарання своєї колеги, прими Національної опери України Наталії Мацак і її чоловіка Сергія Кривоконя за... участь у «Лебеидному озері» в ЄС.

Окремий контекст —навчання Зварич у Білорусі, про яке вона сама згадує в інтерв’ю Львівськоїнаціональної опери. Це не є звинуваченням. Але варто чесно визнавати: Білорусь — держава збагаторічною владою Лукашенка та активноюроботою спецслужб КДБ. Українські спецслужбинеодноразово заявляли про спроби вербування івикористання «сплячих агентів» у культурному ймедійному середовищі.

Це не означає, що Вікторія Зварич є агентом чи дієнавмисно. Але в умовах війни питання іприпущення виникають не на порожньому місці, особливо коли публічна риторика різко змінюється, а репертуарні практики минулих років їйсуперечать.

Водночас важливо віддати належне: і Вікторія Зварич, і Наталія Мацак з перших днів повномасштабного вторгнення донатили на ЗСУ.

Наталія Мацак принципово залишалася в Києві, відкрито засуджувала агресію РФ, публічно писала про виявлення можливих диверсантів і не ховалася за нейтральними формулами.

Я не йду шляхом звинувачень чи зради щодо Вікторії Зварич. Дискусія має бути конструктивною. Вона частково правильно говорить до внутрішньої аудиторії про те, щоукраїнська культура має бути сильною.

Але водночас Наталія Мацак і її чоловік — реально титулована балетна пара, яка представляє класукраїнської школи балету на європейській і світовійарені. Так само діє Катерина Ханюкова, перша солістка Лондонського балету, яка нещодавновиступила на підземній сцені Харківськогооперного театру. Вона — громадянка України, алесаме так демонструє і просуває українську балетнушколу у світі.

Що ми отримали після хейту і заяв Вікторії Зварич?

Наталію Мацак і її чоловіка звільняють зНаціональної опери імені Шевченка. Йомузнімають бронювання.

Тут уже виникає пряме питання до Міністерства культури:

хто саме ухвалює такі рішення і хто “додумався” знищувати провідну балетну пару, тоді як інші українські артисти тільки починають займати культурний фронт у світі?

Чи усвідомлює цей посадовець, що такими діямивін об’єктивно працює на користь РФ, зменшуючи присутність українців на сценах ЄС?

Йдемо далі.

4 березня 2022 року Наталія Мацак зробила репост звернення Зеленського і прямо написала: «наш президент». У перші дні вторгнення, якби Зеленський упав або був захоплений, Україна могла програти війну. Це була чітка культурна істратегічна позиція, без двозначностей.

Тоді виникає ще одне питання:

чому Офіс Президента дозволяє окремимчиновникам руйнувати одну з провідних балетнихпар країни — саме в момент, коли Україна ведеборотьбу за свою присутність у світі?

Саме тому я вважаю необхідним публічнозвертатися з вимогою припинити звільнення, тиск ікампанії цькування проти майстрів, які реально представляють Україну на міжнародній сцені.

Бо часто ми не помічаємо колоди у власному оці,

зате безпомилково бачимо скалку в оці іншого.

Окреме й принципове питання — до керівництваНаціональної опери України.

Навіщо генеральний директор Петро Чуприна створює або допускає ситуацію, за якої можливезвільнення артистів за власним бажаннямкерівника, без прозорого пояснення і без публічноїстратегії?

Чому це виглядає не як управлінське рішення, а як адміністративний тиск у стилі радянських практик?

У професійному середовищі давно відомо: за часівКДБ артисти великих театрів часто могли працювати за кордоном лише після “підписки” та контролю спецслужб. Саме тому сьогоднівиникають запитання — не звинувачення, а запитання:

чи не тягнуться за окремими управлінськимипідходами інерційні методи минулої системи?

і чи не є це спробою керувати культурою через страх, залежність і покарання, а не через професіоналізм і результат?

Ще раз наголошую: я нікого не звинувачую уроботі на Москву.

Але в умовах війни суспільство має повне право питати:

кому вигідно, щоб українських артистів ставало менше на сценах Європи?

і чому рішення, які об’єктивно послаблюютькультурний фронт України, ухвалюються без пояснень і відповідальності?

Це вже не питання окремих імен.

Це питання принципів управління культурою підчас війни.

І якщо ці принципи нагадують радянські, — суспільство має право сказати: так не можна.

Щодо Вікторії Зварич, я не вважаю, що вона хочечогось поганого для України. Ми всі різні. Україна— велика і багатогранна: Львів і Донбас, Київ іХарків, Одеса і Дніпро. Так само різні й балетнішколи — львівська, харківська, одеська, київська. Між ними завжди була і буде конкуренція, але вона має бути здоровою, а не руйнівною.

Так само варто сказати і про її сестру — ТетянуЗварич, яка виховує маленьких балерин. Цеважлива і потрібна справа для країни, і цезаслуговує на повагу. Саме тому хочеться вірити, що вся ця дискусія зрештою вийде в русло здорового глузду, а не самознищення українськоїкультури.

Разом з тим не можна ігнорувати й інший контекст. У культурному середовищі, як і в будь-якій системі, існують амбіції, боротьба за вплив і керівні посади. Відомо, що під час майбутніх виборів керівництвабалетної ланки Національної опери Наталія Мацакможе бути однією з потенційних кандидаток. Цетеж частина реальності, яку не варто замовчувати.

Тому виникає логічне запитання:

чи не використовується ідеологічна риторика як інструмент внутрішньої боротьби, наслідком якоїстає знищення сильних артистів замість розвиткуінституції?

І ще один принциповий момент. Ми можемо іповинні сперечатися про спадщину Чайковського. Але сперечатися розумно.

Так само, як Україна сьогодні повертає собі Рєпінаяк художника з українським корінням, ми маємоправо говорити і про український контекст Чайковського, а не просто мовчки віддавати йогоКремлю.

Відмова від свого — це не деколонізація.

Це подарунок імперії.

Українська культура має бути сильною, видимою іконкурентною.

А сила — це не внутрішні чистки, а присутність, професіоналізм і взаємна відповідальність.

Хочеться вірити, що цей процес завершиться не розколом, а усвідомленням:

у час війни ми не маємо права їсти одне одного, ботоді за нас це із задоволенням зробить ворог.

Важливо також розуміти просту річ: Наталія Мацакі її чоловік не залишаться без роботи. Європейські театри, сцени й контракти для них відкриті — їхнійрівень і репутація це дозволяють. ЄС не втратить, якщо Україна від них відмовиться.

А от Україна втратить значно більше.

Втратить частину власної балетної школи, власної традиції, власного авторитету. Бо такі артисти — цене лише окремі імена. Це носії школи, досвіду, стандартів, які формують наступні покоління.

Втрачати таких високих талантів — не стратегія іне принциповість.

Це короткозорість.

Майстрів такого рівня не «карають» без наслідків. Їх або зберігають і розвивають усередині країни, або вони працюють на престиж інших держав. І тоді питання вже не до них, а до нас: чому ми добровільно віддаємо те, що будували роками?