Право на пам’ять проти цинізму МОК

Дуже боляче спостерігати за тим, що сьогодні відбувається навколо нашого скелетоніста Владислава Гераскевича.

Уже сам факт, що Україна представлена у скелетоні на міжнародному рівні, — це велике досягнення. У нас немає власної траси. Це один із найдорожчих зимових видів спорту, який потребує складної інфраструктури, постійних тренувань за кордоном, ресурсів, підтримки, команди і надлюдської наполегливості.

Кожен старт українського спортсмена в цій дисципліні — це роки роботи, пошуку можливостей, віри в те, що навіть без базових умов можна конкурувати на світовому рівні. І результати, які Владислав показував у попередні роки, — це вже перемога, здобута всупереч обставинам.

А тепер додаймо до цього реальність повномасштабної війни.

Чотири роки підготовка українських олімпійців відбувається в умовах, які складно пояснити тим, хто живе у мирі. Наші спортсмени тренуються і змагаються, часто перебуваючи в інших країнах, але їхні серця, їхні родини, їхні друзі — тут, у країні, яка щодня стікає кров’ю. Вони виходять на старт, знаючи, що в цей самий час хтось із їхніх знайомих може бути на фронті, під обстрілами, у шпиталі або вже серед тих, кого ми згадуємо під час хвилини мовчання.

Багато українських атлетів пішли захищати державу. Дехто з них загинув. Вони могли би будувати спортивну кар’єру, виступати на чемпіонатах, здобувати медалі. І коли український спортсмен хоче вшанувати їхню пам’ять, коли хоче нагадати світові, що за його формою стоїть країна, яка просто зараз втрачає своїх найкращих людей — це не політичний жест. Це людський жест. Це право на пам’ять. Право на скорботу. Право не відокремлювати спорт від реальності, в якій ти живеш.

Але МОК живе в іншій реальності і демонструє, як завжди, подвійні стандарти. Фігурист може демонструвати фотографії своїх батьків — радянських фігуристів, які загинули в авіатрощі, і це називають красивою сімейною історією. І водночас українському спортсмену забороняють тихо вшанувати загиблих. Через "правила". Через формальні інтерпретації. Але насправді через банальний страх і ще гірше — цинізм.

Але тоді виникає питання: для кого написані ці правила і які цінності вони захищають?

Світ так багато говорить про людські права, про свободу, про гідність, про підтримку тих, хто бореться за свою незалежність. Але коли доходить до конкретного жесту пам’яті, раптом усе розбивається об суху формулу регламенту. І виходить, що ти навіть не можеш відкрито сумувати, бо комусь не сподобалася фотографіі загиблих атлетів на твоєму шоломі.

Мені це болить тому, що це також про справедливість. Про те, чи мають вагу наші втрати. Про те, чи визнає світ, що українські спортсмени живуть і змагаються в іншій реальності. Про те, чи насправді людське життя це найбільша цінність для західної цивілізації. Чи все це гасла, якими так цинічно розкидаються у світі, де вже давно живуть за законами джунглів?

І найголовніше.

Я дуже пишаюся Владиславом Гераскевичем. Пишаюся його витримкою, його професійністю, його сміливістю залишатися собою в обставинах, які тиснуть і ззовні, і зсередини. Для мене він герой не лише тому, що виходить на старт у надскладному виді спорту без власної траси в країні, що воює, а тому, що не зрікається пам’яті й гідності.

І золота медаль від українців у нього вже є.І її ніхто не може відібрати.