Відчуваєш тихе ніщо?

Прокинулися всі чомусь майже одночасно. Ще хвилину тому царювала тиша, а потім глухо загомоніли сусіди за стіною, загрюкали двері, хтось почав ходити коридором. Навіть проспект ніби відійшов від сну і перейшов на звичне гудіння, на характерний шепіт. Сну вже не буде; не сьогодні. 

Я лежав і ліниво думав про себе у третій особі: він втомлено лежить у напівтемряві, і ще не бачить кольору стін, але вже знає, що вони до середини брудно-блакитні, а в іншій половині – брудно-жовті, потім стане трохи світліше і це можна буде побачити на власні очі, прийдуть вимірювати температуру та перевіряти, чи всі випили пігулки, і він піде чистити зуби… Я перестав думати про себе у третій особі ...І я піду чистити зуби, а потім думати, що сьогодні на сніданок: гречка на воді без солі з тертим буряком та шматочок хліба з компотом, чи вівсянка на воді без солі з відварною сосискою та чаєм, можливо, з мелісою...

Розетка з брудно-блакитної частини стіни почала істерично, хрипко волати мені на вухо, ніби з неї пробивався сигнал радіо. Але я не з’їхав з глузду. Поки що ні. Адже це чоловік, що лежить за стінкою і постійно розмовляє, якщо це слово взагалі можна використати в цьому випадку, зірваним голосом, через що виходить постійний крик. Такий, якби Гітлера під час чергової промови душили б подушкою. Дивна аналогія, але хай буде. 

Найгірше – прислуховуватися до свого тіла. Робити перед самим собою вигляд, що ти мляво і зовсім без інтересу перевіряєш функції та відчуття, а насправді відчувати, як холодними голками поколює ногу, або це, може, тільки здається, це просто уява, звичайний страх, за яким є лише трошки раціо і дуже багато, по вінця забобонів. Бо навіть якщо ти певен, що все добре, може виявитися, що тобі це лише здається, а якщо тобі це здається, то, може, ти не правильно відчуваєш та тлумачиш свої відчуття. Ти глибоко не довіряєш своєму тілу, бо воно має таємниці, які неохоче відкриває тобі, і то – лише з чужою допомогою. Тому прислухатися до себе – це погана робота в поганий день, адже тепер ти більше ніколи не можеш бути впевненим ні в чому.

Ці думки краще відігнати, бо від них псується апетит, настрій та, здається, навіть погода, хоча куди вже гірше. Отже, сніданок, повезуть на процедури військового з ампутацією на службовому ліфті – він буде жартувати і бавитися, як дитина, – після принесуть крапельниці і можна буде подрімати. Якщо тільки...      

Десь за межами палати, але точно на нашому поверсі чоловік кричить голосно, пронизливо, жахливо, а потім, як поранений звір, стогне. Хтось біжить по коридору. Розетка затихає, а сусіди починають крутитися, чиєсь ліжко рипить. Разом всі принишкли та прислуховуються. Чоловік кричить та стогне. 

Нав’язлива та недоречна думка: “Де ти був, коли вбили Беназір Бхутто?”/ Який це був рік?/ Її підірвали/ Здається/ Мушарраф?/ Можливо, за наказом/ Де ти був?/ Де ти був, коли вбили Беназір Бхутто?/ Відео з мітингу у новинах/ Що ти хочеш мені сказати?/ Що шукаєш під серпанком пам’яті?/ Сам факт? (По коридору щось чи когось везуть; чоловік кричить.)  

Важливо не нервувати, але спробуй тут, коли знову вночі тривога і ще добре, що обійшлися без ракет, тільки “шахеди” кружляли. Перед очима будинок на Кудряшова, хоч вона вже інакше називається, ще не запам’ятав. І ще будинок поряд, що належить до “Династії”. І на Лобановського, і на Шалімова… Але не цієї ночі. 

(Поколює чи здається? Пальці згинаються. Щось німіє. Або ввижається.)

Скільки тут історій і всі вони можуть закінчитися разом. Хоча деякі і без того вже перейшли до фінальних титрів. Як казала медсестра? “Уходящие” – так вона російською назвала тих, кому вже немає можливості допомогти. 

(По коридору везуть чоловіка, що голосить. Розетка знову подає ознаки життя. Хтось мив руки у туалеті, тож кран знову почав гудіти, немов він і не кран зовсім, а справжнісінький пароплав.)

Повертається страх голки. Тоненький, різкий біль, якій майже миттєво проходить, викликає несподівано сильне занепокоєння, і я відчуваю, як серце починає швидше битися у грудях. Можливо, знову все вигадую. Я не можу більше бути впевненим у тому, що відчуваю і що я знаю. 

Гола людина в памперсі вночі у коридорі – це марення чи дійсність? А чи чув я тут по радіо Брайана Адамса та T.Rex? Це ж не могло наснитися? 

(О, заспівай мені, Палома Фейт, доки понуро я йду босоніж по снігу, як останній безхатько, а літаки злітають, а військові не сплять, а батьки стоять над руїнами їхнього будинку та чекають, а хтось…) 

Скільки зі спогадів взагалі не відбулися, а просто з’явилися в голові самі собою? Зелена книжка з п’єсами. Старі квитки на трамвай. Волосся у конверті. (За вікном виє вітер; я майже певен, що йде сніг, і вже всі дороги засипані. Скоро завітають діти, дружини та онуки. Вони прийдуть в бахілах та принесуть із собою надію. Хтось вмиється щастям, а хтось піде курити на ганок.)

Двері в плату відчиняються і входить сестра з пристроєм для вимірювання температури. З коридору чутно голоси, які кажуть, що чоловік, який кричав, впав та зламав собі ногу. Я більше не хочу відчувати тихе ніщо.