Дизайн нашої свободи

Наша країна має право називати себе демократією. Кожен український президент був в опозиції до попередника. Кожна політична партія пропонує перезаснувати країну. Але при цьому дизайн нашої демократії має одну рельєфну особливість.

Більшість тих країн, з яких ми звикли брати приклад, мають спільний політичний вододіл. Він пролягає між тими, хто хоче рятувати демократію, та тими, хто має намір рятувати націю.

Цей вододіл стає ключовим під час передвиборчих кампаній. Один табір лякає своїх виборців засиллям ЛГБТ та мігрантів, обіцяє захистити суверенітет і традиційні цінності, пропонує озброїти державу повноваженнями та шукати майбутнє в минулому. Інший табір відмовляється обговорювати культурні відмінності та проблеми інтеграції, не завжди знаходить спільну мову з глибинкою та не вміє швидко ухвалювати рішення.

Результати цього протистояння ми бачимо у новинах. Угорщина та Польща, Німеччина та Франція, США та Румунія – у всіх цих країнах виборцю пропонують вибирати між інклюзивністю та ексклюзивністю, користю та солідарністю. Правила минулого століття намагаються взяти реванш у правил нинішнього. І якщо друга половина ХХ століття була полем конкуренції традиційних "лівих" і "правих", які сперечаються про економіку та роль держави, то тепер основне поле протистояння змістилося до тем ідентичності, суверенітету та національного егоїзму.

І в цьому загальному правилі є один виняток. Україна.

Наше колоніальне минуле визначило дизайн нашої внутрішньої політики. Де з одного боку барикад були прихильники російської версії минулого та майбутнього, а з іншого – прихильники української. Обидва табори боролися за симпатії інертної більшості, зосередженої на цінностях виживання, оскільки тільки вона здатна була подарувати чисельну перевагу на виборах. І щоб не програти в цьому протистоянні, націоналісти та демократи були приречені на союз.

На сцені Майдану Олег Тягнибок стояв поруч із Арсенієм Яценюком та Віталієм Кличком. Протестувальники з "Правого сектору" стояли пліч-о-пліч зі столичними хіпстерами. Ті, хто хотів Європу, та ті, хто хотів суверенітету, разом тримали оборону проти "Беркута". Віктор Янукович однаково загрожував і нації, і демократії, а тому протест проти нього об'єднував прихильників обох таборів.

А відтак було російське вторгнення. Анексія Криму та вторгнення на Донбас. Москву не вважали ворогом лише носії проросійських поглядів, а прихильники нації та демократії разом йшли у військкомати. Тоді ж відбулася ціннісна дифузія – коли політична програма націоналістів прописалася в передвиборчих обіцянках їхніх союзників. У результаті декомунізація, зміна топоніміки, національна політика та політика пам'яті перестали бути вимогою одного лише правого табору, натомість змістившись у центр.

Всі наступні роки захист нації та демократії йшли пліч-о-пліч. У результаті навіть будь-яке антикорупційне розслідування отримувало національно-визвольний контекст. Коли суспільство обурював не лише сам факт крадіжки грошей, а ще й російська мова в листуванні корупціонерів.

Повномасштабна війна лише підтвердила статус-кво. Табір тих, хто готовий був рятувати демократію, і тих, хто хотів рятувати націю, став поповнюватися за рахунок представників того самого інертного табору, який був зосереджений на цінностях побутового виживання. Росія змусила визначатися зі своїми поглядами тих громадян України, які раніше про них не замислювалися. Ситуативний союз не тільки не розпався, а й обріс новими адептами.

В результаті Україна зберегла свою принципову відмінність від сусідів. Наявність зовнішнього ворога консолідувала табори, які в інших країнах нерідко розведені по різні боки барикад. Але було б помилкою вважати, що війна призвела до повної дифузії – і що цей союз не може якоїсь миті розпастись. Подібна криза можлива, як і неминуча катастрофа, яка за нею буде.

Якщо війна завершиться сценарієм, який суспільство сприйматиме як поразку, то відмінності почнуть проступати назовні. Ті, хто ставлять у пріоритет націю, звинувачуватимуть своїх вчорашніх союзників у тому, що їхня спроба берегти демократію під час війни призвела до поразки. Що через них не вдалося провести повноцінну мобілізацію. Перебудувати економіку на військові рейки. Перемогти корупцію та саботаж у тилу. Що сліпе дотримання правил і процедур стало фактором, який стриножив армію. Що спроба загравати з виборцем у тилу призвела до послаблення армії. Що демократія в битві з авторитарним противником стала фактором слабкості, а тому країні потрібна сильна рука та залізна воля.

Правий табір ризикує перетворитися в подібному сценарії на табір політичного ресентименту – приблизно так, як це сьогодні відбувається в будь-якій іншій країні континенту. Демократичний табір, що залишився без підтримки союзника, почне програвати тим, хто пропонуватиме країні "грузинську модель". До того ж "колективний Захід" сприйматиметься в країні не як причина української стійкості, а як фактор, що спричинив поразку через свою внутрішню нерішучість.

А тому, якщо Росія не зможе перемогти Україну на полі бою, вона зробить усе, щоб переконати нас у тому, що вона перемогла. І багато в цей момент залежатиме від того, чи ми погоджуватимемося з її версією фіналу війни. Приватний політичний егоїзм може призвести до того, що у російської версії подій з'являться союзники всередині нашої країни. Які повторюватимуть версію про українську поразку – навіть якщо за підсумками війни Україна зможе зберегти і свою незалежність, і свій суверенітет.

Український консенсус між адептами нації та демократії – головна наша відмінність на тлі решти європейських країн. Те, що дозволило вирватися країні із пострадянського лімбу. Те, що не дозволило перетворити Україну на ще одну Білорусь. Те, що накачувало демократію м'язами і давало майбутньому – політику "one voice". Всі наші внутрішні суперечки – лише податок на синергію цього союзу. Чим загрожує його розпад – ми можемо побачити на прикладі наших сусідів.

Темне майбутнє настане, якщо з прикметника "національно-демократичний" зникне дефіс.