Юрій Дронь: "Ці сто днів у норі мене тримали обіцянка дружині та бажання побачити дітей"

Народився я на Чернігівщині 8 грудня 1987 року. Все, як у людей: родився, хрестився, женився.... Чому вирішив піти у Збройні Сили? Час такий був, що потрібно було.

Ніколи не мріяв про військо. Після строкової служби взагалі не думав, що прийду сюди знову. Служив у Кировограді, 3-му окремому полку спеціального призначення. Я, в основному, займався  підготовкою автомобілів: у наші обов’язки входило під час війни протягом доби забезпечити пальним визначений напрямок. Служба текла спокійно: звичайні наряди, охорона території. За всю службу один раз дали постріляти 7 патронів, і два рази ми ходили кидати гранату. Це ми там, звісно, потужні воїни були! Ніякого бажання повернутися колись на військову службу не мав. Віддав борг Батьківщині, звільнився у 2007 році і пішов собі далі.

Повернувшись зі служби, поїхав до брата у Київ. Там же познайомився з дружиною. Вона з Житомирської області, але під час Чорнобильської трагедії її село потрапило в зону ураження і їх переселили на Полтавщину. Одружившись, ми жили у Києві, потім дружина завагітніла і ми повернулися до Лубен. Це вже був 2010 рік. Події Майдану пройшли повз мене, не зачепивши. Не те, щоб воно мене не цікавило, але… Мала дитина, молода дружина, - кинути усе і поїхати кудись не було ні можливості, ані бажання. Хоча події відслідковував. Найбільше зачепив розстріл Небесної Сотні 20 лютого 2014 року. Потім почалися якісь незрозумілі рухи в Криму, на сході та півдні країни. Не дуже у це заглиблювався. Вирішив: призовуть – піду, а так щоб сам – то ні.

Широкомасштабка

І тут 24 лютого 2022 року сталося це широкомасштабне вторгнення. Вранці я їхав на роботу. Ну, я чув, що гвинтокрили літають, але я не думав, що все так погано. Виїхав на Київську трасу, а тут… Машин тоді з Харкова багато було. Вся траса забита. Приїхав на роботу, а напарник каже: «Війна почалася».

Звісно, я не повірив. Кажу: «Та ну, не обманюй». А він ввімкнув телевізор і каже: «Дивися». Подзвонив дружині, вона теж спершу не повірила, а потім почала плакати… Неподалік нас була військова частина, і туди вже летіли ракети; було чутно вибухи, але ж ми думали, що то якісь навчання. Це була десь сьома година ранку.

На роботі нас було кілька людей, працювали позмінно. Кожний приїжджав у визначений час, в залежності від графіку маршруток. У той день ми з напарником допрацювали свою зміну і повернулися додому. А потім…

Тут у нас на Полтавській трасі колону розбили. Коло Пирятина бій був. Російський гвинтокрил залетів від кордону і розстріляв нашу колону. Це на початку березня було. Ми саме з дружиною поїхали до міста скупитися, і нам назустріч їхала та колона. Її розстріляли пізніше,  десь о першій чи другій годині дня. Ми довідалися про це з новин. Здається, всі залишилися живі, принаймні про втрати не повідомляли. А ми проїхали там на кілька хвилин раніше. Виходить, розминулися зі смертю.

В армію я попав у липні. До того весь час ходив на роботу. Воно знаєте, наші хлопці почали так гарно давити москалів, тож нам здавалося, що от-от дуже скоро все закінчиться. Така ейфорія була! Особливо коли у квітні вже їх вигнали з Київщини, Чернігівщини та Сум. Це був такий двіжняк! Ми співали пісні про Байрактар, рахували прильоти по Чорнобаївці, клеїли на машину наліпки про «рускій ваєнний корабль» і почувалися переможцями. Зараз ніхто вже не говорить про перемогу, а тоді вона була у кожного на вустах.

Моє село Лихачів на Чернігівщині, недалеко від Ніжина, окупація не зачепила. Тому що там заздалегідь підірвали мости і не пропустили ворога. Тобто, особистих причин мститися москалям у мене не було. Але ж вони напали на мою землю. З цим вже треба було щось робити – навіть якщо вони не встигли чи не змогли зачепити когось із моїх близьких. Тому я пішов до військкомату і попросився до війська.

У мене товариш тут, в цій частині, Сашко. Він електрик, час від часу приїжджав до нас на об'єкти. І якось ми з ним розговорилися. Я питаю: «Ти чим зараз займаєшся?» Він каже: «Та ось, у армії служу. А ти не хочеш?» Я так подумав… Кажу: «Не знаю. Треба з дружиною переговорити, бо це ж все господарство лишиться на її плечах». У нас тоді вже було двоє дітей: старша у школі, а меншенька вдома, з мамою.

Того ж вечора поговорив з дружиною, і ми погодилися, що треба йти. Грошей, правда, буде трохи менше, ніж тут, але ж хтось має захищати країну? Подзвонив Сашкові, питаю: «Може, ти знаєш десь місце у частині, щоб призватися?» Він передзвонив через місяць, сказав, що можна призиватися через військкомат, а звідти мене заберуть в частину у Лубни. Ось так я і попав у армію. Призвався 5 липня, прийшов у частину 6 липня. Став працювати, забезпечувати діяльність Збройних Сил. А через два роки з цієї частини, згідно розпорядження, я був переведений у бойову бригаду.

Це було 30-го травня 2024-го. На фронт ми поїхали вже 31-го, тобто на другий день. Досвід бойової роботи у мене був: тоді якраз створювалися мобільні вогневі групи, щоб збивати «шахеди», і після навчанні у Львові я став кулеметником МВГ. Перші кулемети у нас були ДШК, а потім нам привезли «Тайпи». По суті, та сама копія ДШК, тільки «китайська», як ми казали, бо легший аж вдвічі. Надійніший, і точність набагато краща, чим ДШК. На той час «шахеди» літали низько, тому їх можна було, в принципі, навіть із «калаша» збивати. Хоча з кулемета, звісно, ліпше.

На початку наші вогневі групи були стаціонарними, виїжджали тільки зенітки. Але вже наприкінці 2023-го волонтери нам дали автомобілі і ми стали дійсно мобільними. Виїжджали на напрямки, якими літають БПЛА, і збивали. На той час над нами мало що літало. Наше місто оминали. Не знаю, чому – але дай Бог, щоб оминали і далі.

Після переведення я потрапив у 54-ту бригаду, на Сіверський напрямок. Тут гаряча пора була на той час! На Лимані було жарко, на Макіївці та Нєвскому йшли сильні бої. Сусідами у нас були хлопці з 81 бригади. Вони стояли у самій Білогорівці, а ми правіше. І далі друга рота. Тобто виходило якось так, що наступали зазвичай на 81-шу, на Білогорівку, або на другу й третю роту нашої 54-ки. Нас оминали – можливо, тому, що якраз перед нами був кар'єр, природня перешкода. Нас це рятувало: техніка заїхати не могла, бо там крутизна схилів кар’єру дуже велика, і дрони не літали.

Сто днів у земляній норі

Ми там довго стояли: зайшли 22 грудня, остаточно вийшли 8 квітня. Ми потрапили в оточення, просиділи у тому кар’єрі рівно 100 днів. Я, Ваня і Сашко.

Що я можу сказати? Всі герої, хто там знаходився. Спочатку був у нас ще Васько на сусідній позиції. Бойовий хлопець! Загинув 16 січня. Москалі почали нас штурмувати, його зачепило шальною кулею і він помер. Врятувати не встигли, стік кров’ю дуже швидко: куля влучила у артерію. Хлопці намагалися врятувати, наклали турнікет, але все було марно. Так ми й лишилися втрьох, просиділи там всі 100 днів, більше трьох місяців. Всю зиму і трохи весни.

Боєприпасами ми були забезпечені, наносили їх ще за хороших часів. Кожен раз, як йдеш на позицію, береш 10 упаковок патронів, гранати, все що треба. Цього добра вистачало. Сиділи не лише ми, з 81 бригади п’ятеро хлопців теж залишалися у оточенні. Тоді москалі вже Білогорівку зайняли, їм теж не було, куди відходити. Не знаю, що з ними далі сталося: коли ми виходили, вони ще залишалися. Візуального контакту чи радіозв’язку у нас з ними останнім часом не було, але вони добряче прикривали нас, коли москалі пробували штурмувати. Вони розташовувалися вище за нас, на териконі, і їм зручно було поливати атакуючого ворога вогнем, залишаючись недоступними. Ще коли можна було там ходити, вони приходили до нас. Брали воду, ми ділилися цигарками. Хороші хлопці. Хотілося б знати, що з ними зараз.

Тобто нас усіх разом було до 10 людей, і ми фактично тримали оборону самотужки. А вже потім, коли нас під землю загнали, ми сиділи по норах, у чотири ряди закладених мішками. Були такі випадки, що москалі по кар'єру повз нас ходили. Йде на свої позиції – гранату кинув, та й далі пішов; назад йде – ще гранату кинув. А ми до них дострелити не могли, бо вони нагорі, а ми внизу, важко вести прицільний вогонь.

У нас нора була велика. Там саме бетонна дорога йшла для вантажних автомобілів, і наша позиція була під дорогою. Ми прорили собі десь метрів 20 тунелів: нора довга, надійна, з кількома поворотами для захисту від обстрілу. Навіть коли нас москалі намагалися гранатами закидувати, вони не могли нас дістати. Один ход засипали – ми в інший. Там перед нами були ще позиції, чисто нірки: хідник і маленький поворот. Можливо, вони думали, що тут у нас кілька позицій і нас дуже багато, - а ми просто по ходам сполучення перебігали із однієї нори в іншу. Я навіть не знаю, що вони думали. Останній раз нас штурмували 16 січня, саме коли Вася загинув. І після того затихло, наче про нас забули вже. Від 16 січня ми просиділи там практично в тишині, лиш іноді ото москалі гранати кидали.

Вночі ми вилазили на поверхню за продуктами. Їжу, воду, повербанки нам скидали з великого дрона, «Баба Яга» називається. Він піднімає до 7 кг вантажу, тож його вистачало, щоб раз на 2-3 дні скинути все необхідне. Командир питав: «Що вам передати? Чого не вистачає найбільше?». Найбільше не вистачало води… Але ж вона важка, дві «півторушки» то вже три кілограми із 7 можливих. До того ж, під час морозів батарея БПЛА сідає швидко, тобто, вага вантажу зменшувалася до мінімальних 3-5 кг. Бували дні, коли через погану погоду дрон взагалі не міг долетіти: «Баба Яга» літала до нас із Сіверська, це доволі далеко.

Коли випадав сніг, ми збирали і топили його, щоб пити. Цідили через вологу серветку: чомусь вважали, ніби так її знезаражуємо. Хоча, що цікаво, за цей час ніхто з нас не захворів – незважаючи на постійну холоднечу, харчування сухом’яткою та пиття води практично з калюжі.

З продуктів нам скидали суху мівіну та каші. Але їх треба запарювати, а як же ти запариш, коли гарячої води немає, і нагріти нема де? Маленька газова пічечка у нас була, така квадратна, що працює від газових балонів. Але ж того балона надовго не вистачало, а попросити скинути новий – знову ж-таки, вага. Для нас важливішим був зв’язок, тому якщо вибирати між газовим балоном і повербанком, ми, звісно, обирали повербанк. Мівіну та каші жували насухо, помалу запиваючи невеликими ковтками води. Грілися у спальниках: залазиш з головою, закриваєш застібки, і через якийсь час маєш затишний кокон, у якому тепло. Але ж цілий день так не пролежиш, та й пильнувати треба, що ті москалі ще вигадають, із чим прийдуть по наші душі.

Вихід до своїх

Виходили ми наприкінці березня. Чекали команди від ротного, щоб сказав, коли небо чисте від дронів і москалів поблизу немає. Колеги нам скинули посилку з картами, де було намальовано приблизно, куди можна йти, і позначені позиції кацапів. По тій карті ми і виходили.

Перший раз спробували вийти у мряку, щоб нічого не літало. Нам дали команду, що можна йти – але ж ми три місяці в норі просиділи, ходили напівзігнутими, бо ноги позаклякали, м'язи майже не працювали. Ми ледве рухалися, а попереду було ще два кілометри повз москальські позиції. Плюс самого кар’єру більше кілометра, по крутих схилах, які обсипаються під тобою. Вже почало світати, а ми все ніяк не могли вибратися. Командир сказав по рації: «Дивіться, хлопці, або ви виходите, або вертаєтеся. Але другого шансу у вас може не бути…». І ми пішли.

Вийшли з нори десь у половині п'ятої ранку, і прийшли до крайньої нашої позиції десь о сьомій. Тут ми пробули три тижні, трохи прийшли до тями, набралися сил. І першого квітня, коли впав густий туман, ми з іншими хлопцями почали другий етап виходу. Трохи заблукали в тумані, я не знаю скільки ми там кругів нарізали по тих посадках, але зрештою вийшли.

Через туман «пташки» не літали. Першу ми почули вже далеко від тої позиції, звідки вийшли. А тут, куди ми прийшли, була така хороша позиція! Хлопці добре нарили. Окопи повністю всі під землею – хоч метро пускай по них! Хлопці ціле літо там укріплялися, дуже добре все зробили.

І ото ми першого квітня дійшли туди. І десь через півгодини москалі почали штурмувати цю позицію. Там перед нею лісок був, то, я так розумію, ми з кацапами обоє вирішили прикритися туманом. Мабуть, ми по одній стороні лісу йшли, а вони по іншій. Практично одночасно. Те, що ми прийшли, дуже посилило цю позицію і допомогло хлопцям відбитися. Кацапи навряд чи очікували, що нас тут буде так багато. А ми – що? Магазини заряджені, бажання є. Восьмеро людей – це вже нормальний взвод.

Що мене підтримувало всі ці 100 днів? Обіцянка, яку дав дружині. Я сказав, що обов’язково повернуся, і мав виконати те, що сказав. Поки ми сиділи в оточенні, наші дружини наполягли на тому, щоб командир записував на телефон наші голосові по рації і скидав їм. Типу, щоб переконатися, що ми живі. І так само дружини нам записували голосові. По радіостанції було погано чути, і ми попросили командира скинути нам якийсь кнопочний телефон із їхніми голосами. Коли нам скинули цей телефон, то було таке щастя! Ми переслуховували ті голосові по кругу, сто разів на день, вже знали напам’ять кожне слово, кожну паузу, кожне уривчасте дихання. Коли весь час сидиш у темряві, під постійною загрозою, багато що сприймається інакше. Голоси наших дружин – то було найцінніше, що могло у світі бути.

Коли ми вже остаточно вибралися з тієї халепи і дісталися до своїх, нас відправили на медичну частину у Слов’янськ. Прокапали крапельницями, трошки підлікували. Я тоді схуд так, що ледве 65 кг в мені було. Ми з Іваном домовилися з медиками і зняли квартиру, щоб жити не у лікарні, а окремо. Лікуватися амбулаторно. До нас приїхали моя дружина з меншою донькою і його дівчина. Мала досі згадує: «Тато, поїхали у Сявік!». Це вона так Слов’янськ називає. Пробули наші гості у нас днів зо три, і поїхали. Ми пролікувалися сім днів і нас на два тижні відпустили додому. Іван за цей час одружився з тією дівчиною: вирішив не затягувати час, бо хтозна, що воно далі буде… А потім вже нас відправили на ВЛК.

У мене знайшли значні проблеми зі спиною: сирість, холод, бронежилет 24/7 дуже погано впливають на хребет та суглоби. Записали обмежено придатним і повернули сюди, у Лубни. А Ваня повернувся на службу у свою бригаду. 14 вересня 2025 року його він загинув… Дуже хороший хлопчина був...

У свою частину я прибув 29 червня. З тих пір знаходжуся тут. Зараз я командир відділення зенитно-кулеметного взводу. Звісно, досвід, набутий у бойовій бригаді дуже допомагає виконувати завдання: зараз БПЛА літають кругом, поняття тилу практично відсутнє. Ти просто виконуєш свою роботу, думаючи про дружину, дітей, маму, і тих невідомих людей у Києві чи Львові, яких зараз рятуєш. Головне, щоб ціль не долетіла туди, куди вона летить. Хай краще впаде десь у полі, ніж прилетить у якийсь житловий будинок.

У нас тут всі, як кажуть, «післябойові» та «післяпоранені». Практично кожен має бойовий досвід і розуміння того, що воювати доведеться всім. Війна вже 12 років тягнеться, і краю не видно.

Замість епілогу

Що я можу побажати? Стійкості. І головне, щоб берегли себе. Бо якщо ти сам себе не вбережеш, ніхто тебе не вбереже. Навчайтеся, тренуйтеся. Навички, доведені до автоматизму, - запорука виживання.

І ще: слухайтеся командирів. Якби ми не слухали командирів, ми б не вийшли б із того кар'єру. Довіра до командирів дуже важлива. Вони просто більше бачать, більше знають. Знають, коли «пташки» літають, а коли не можуть. Коли працює артилерія, а коли на наш напрямок кацапи притягнули кулемет. Вони бачать, коли в твою сторону висувається дрг противника, і треба бути насторожі. Часом можна було відправити до нас БПЛА тричі на день, а іноді і три дні не можна було прилітати, щоб не «спалити», де ми є. Від командира багато що залежить.

Чи були моменти, коли хотілося здатися? Ні, звісно. Якось ми над цим навіть не замислювалися. По-перше, кожен розумів, що полон – це катування і смерть. Знущання ворогів - це жахливіше, аніж посидіти ще трохи тут, у безпечній норі. По-друге, наш підрозділ нас ніколи не залишав без уваги. Ми постійно були на зв’язку, за бажання могли отримати любе-голубе, як кажуть. У межах розумного і з урахуванням вантажопідйомності БПЛА. Ми точно знали, що нас тут не залишать, обов’язково заберуть: два з половиною кілометри – не така вже й велика відстань. Якби щось сталося, хлопці обов’язково дісталися би до нас. Що таке два з половиною кілометри? Це ж навіть голосом докричатися можна. Як казав один мій друг, «дві пісні про смереку», тобто, зовсім поруч. Ми постійно відчували їхню підтримку, надійне плече побратимів.

Але, скажу, як є: мене тримала на світі обіцянка дружині та бажання побачити своїх дітей. Адже все, що ми робимо, – не для країни, не заради грошей чи нагород. Все, що ми робимо, – лише заради них. 

 Записала Олена Мокренчук