Я можу раптово опинитися у списку "зниклий безвісти"

Як говорив Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, Президент України Володимир Зеленський: "Про проблеми треба говорити, з проблемами треба боротися!" — я цю фразу підтримую всім серцем і всією душею!

Але, зазвичай все не так, все працює точнісінько навпаки! Зазвичай, боряться з тими, хто говорить про проблему.

Я викладаю цей допис у звʼязку з тим, що можу раптово зникнути, раптово опинитися у списку "зниклий безвісти" і тому подібне, і я зараз — серйозно.

1 грудня 2025 року, я відправляю повідомлення командиру 67 омбр Олександру Шапталі, у якому запитую дозволу про переміщення до іншої бригади, нащо отримую відповідь: "відношення".

*до цього отримав погодження від всіх необхідних командирів/начальників.

2 грудня 2025 року, мій командир батальйону приїздить особисто до тимчасового місця дислокації мого підрозділу та повідомляє наступне: "командир бригади погодить тобі переміщення якщо ТИ ЗНАЙДЕШ ВІДНОШЕННЯ ЗА ТРИ ДНІ, або він тебе переведе у піхоту" — раніше моя посада була "оператор" в підрозділі БпАК.

Відношення в мене було на руках. Рапорт подав через електронну систему "Армія+", яке за дивним збігом обставин не було погоджено.

І таких рапортів приблизно 8 (письмові та електронні) всі я подавав за ПОПЕРЕДНІМ ПОГОДЖЕННЯМ.

Я трохи не памʼятаю, та дуже швидко прилетіла БРка на штурм, ще через декілька днів, мене наказом командира бригади було переведено до піхоти, потім десь через тиждень взагалі у інший батальйон.

Логічне питання у будь-кого виникло б: "якого чорта відбувається?! Обіцяли одне, а тепер інше?!".

Після переведення, нова БРка від якої я відмовляюсь у звʼязку із станом здоров’я. Після чого був відправлений на ВЛК, яким був визнаний, що потребую лікування.

Пролікувався, повертаюсь на службу, знову ВЛК і всі ВЛК під чітким контролем двох офіцерів! Які ходять крок за кроком, з кабінету в кабінет. (Мабуть перенасичена бригада офіцерським складом, що нікуди притулити). Ок.

І тут нова БРка, я погодився. Разом зі мною на нуль йдуть двоє громадян які майже абсолютно не розуміють і не володіють українською та російською мовами, ідеальна композиція!

Чесно кажучи, я був не в шоці, я був вах₴&ї! Ок.

З горем пополам, ми дійшли до укриття, переночували. На ранок продовжили рух, за вказівкою зайшли по дорозі в укриття, де нас добре накрили, ймовірно з використанням хімічних речовин (тому що дихати та бачити було неможливо, все пекло), в результаті обстрілу один з військовослужбовців отримав поранення не сумісне з життям… а радіостанція була втрачена.

У звʼязку з цими обставинами, враховуючи відсутність комунікації, мною особисто було прийнято рішення відійти з зони ураження, з іншим військовим я хотів евакуювати і тіло загиблого, та він відмовлявся говорячи одну фразу: "нємозю". Броня, два види зброї, набоїв на дві зброї, медицина та продовольство все на мені, евакуювати з червоної зони не було фізичної можливості.

Ми виконали маневр відхід, за для уникнення додаткових невиправданих втрат. Після чого зайшли до сусіднього дружнього підрозділу, через їх командування доповіли своїм про стан справ.

В другу чергу я доповів про стан здоров’я нас обох: ураження дихальних шляхів та очей.

Спойлер: у іншого військовослужбовця, який залишився зі мною майже по всіх кінцівках вставлені пластини, тому він і вимовляв: "нємозю"…

Доби 4 ми чекали на хоч якісь ліки від ураження дихальних шляхів та очей, отримали якісь таблетки, очі промивав я звичайною "прозорою" яку витоплював, бо був суцільний лід. Так, нам пропонували витягнути тіло, та сам я не міг цього зробити, хай мене судять, та ніхто не знає, щоб робив сам… їх головна задача була не тіло, а я.

За НАКАЗОМ командира роти ми почали рух з зони бойових дій! Ввечері, цього ж дня, як ми вийшли, цілий вечір (не памʼятаю скільки годин), наді мною просто знущалися двоє офіцерів фільмуючи це на власні телефони, попри мою пряму заборону, пояснюючи це тим що "знімаємо для того, щоб і їм було що викласти у фейзбук, та для навчального матеріалу", дуже часто маніпулювали трагічною подією, що трапилась під час бойових дій.

Через декілька днів, не від свого керівництва, я дізнаюсь про доповідь свого командира роти про "самовільне залишення позиції зі зброєю" це був пі₴&ц! Бо звернувшись до командира, він умисно уникав пояснень, нібито він не знає і перший раз чує. Ок.

24 січня 2026 року, я звернувся за допомогою до бригадного психолога, який надав мені висновок 25 січня, в якому дав певні рекомендації.

Цього ж дня, я проінформував свого командира, його заступника та старшого медика роти про свій стан здоров’я, та попросив направити мене далі. Результату не було.

27 січня, мною був написаний рапорт та поданий командиру роти, але вже вночі мені тиКали новою БРкою, від якої я відмовився за станом здоров’я, і лише ПІСЛЯ відмови вони мене направили далі, де я потрапив на лікування! Я прямо запитував: "ви ігноруєте мій стан здоровʼя?" а ВСІ просто тримали опущені голови! Опцію стада, ніхто не відміняв! Бо якщо вони зараз скажуть як є, то їх завтра вже будуть "сношать" як і мене. Страх, ось чим керують зараз! Страх і посади! Все!

Я пролікувався, та результату це не дало (що і записано у виписці), мене було виписано, я сів в авто і поїхав, по дорозі мені стало зле (буває зависокий тис, запаморочення та біль в голові), настільки зле було, що почало нудити та темніти в очах, через що я зупинив авто — це я добре памʼятаю. В машині я встиг відкрити двері, та після цього ніби шматок життя зник, виявилось, що я втратив свідомість, дякую небайдужим громадянам, які не стоять осторонь. Прийшовши до тями, молодий чоловік з дівчиною запитали: "може вам швидку?".

Викликав швидку, приїхали та госпіталізували до найближчого військового госпіталю, стан був не з найкращих… в госпіталі повернули до життя, прийшовши до тями, сповістив старшого медика про госпіталізацію, госпіталь в свою чергу надіслав по засобах СЕДО повідомлення про мою госпіталізацію моїй військовій частині. (Це було 23 лютого).

24 лютого 2026 року, знову ж таки, не від свого керівництва дізнаюсь, що мене частина подала в СЗЧ, а в доповіді написали: "на телефонні дзвінки не відповідає". Я почав телефонувати своїм командирам та медику роти, всі як по КОМАНДІ не відповідали, лише медик роти взяла слухавку з мого іншого номера телефону, якого у них не було, розмовляли на гучномовці, вся палата чула, як медик роти не могла прямо відповісти на одне і просте питання: "я ж Вас вчора сповістив про свою госпіталізацію?", вона всіляко ухилялася від прямої відповіді "так" або "ні".

4 березня, дорогою до військової частини після виписки мене зупиняє поліція, та інформує мене що я в СЗЧ! Мене доставляють до ВСП, та там утримують. Я у ВСП все пояснив, документи у мене були, до уваги вони це не взяли, бо у них є "доповідь" про СЗЧ.

У ввечері цього ж дня, мені говорять представники ВСП що моя частина від мене відмовилась! Якщо чесно, то я видихнув з полегшенням. До ранку знайшов рекомендаційний лист до однієї з бойових частин ДШВ, та не тут то було! Не добили! Не кончили!

"Сказали вас везти у вашу частину" — сказав представник ВСП.

6 березня, вночі, я прибуваю в свою частину.

Маючи на руках висновок лікаря спеціаліста в якому чітко прописано, що я потребую лікування.

Про що я інформую все своє керівництво з медиком роти, та пишу через систему "Армія+" відповідний рапорт. Цей рапорт погоджений командиром роти, але наступним командиром він не був погоджений та прийшов з відповіддю: "відхилено через бездіяльність командира"

З такою відповіддю надійшло щонайменше 8 рапортів.

Вже ввечері, в цей же день нова БРка, я від неї відмовився за станом здоровʼя. Про що я і раніше повідомив ВСІХ. Ну а там як завжди, обличчя в підлогу, я не я, і хата не моя.

З того часу, я прошу мене направити на лікування, письмовий рапорт був погоджений командиром роти 7 березня! Та досі відповіді немає, та і швидше за все не буде, знову напишуть: "рапорт не подавався, не реєструвався і тому подібне!"

Звертався до всіх своїх командирів та повідомляв про свій стан здоров’я, ходив до мед пункту батальйону, записи відповідні є, необхідних ліків у них немає, стан грубо кажучи ігнорувався.

Дійшли до того, що я просто вимушений писати рапорт власноруч і подавати його через Укрпошта! Інакше ніяк.

В кінці кінців, був вимушений звернутися до начальника медичної служби бригади, та був одразу заблокований.

І це не все я виклав, старався максимально коротко, але як вийшло. Максимально перешкоджають подачі рапортів і тд.

Я боюсь тут знаходитись, моє життя під загрозою не через противника, а через своїх співгромадян. Я серйозно переживаю, що не сьогодні, то завтра, мене тут в вʼють. Мені дуже важко, я в не дуже хорошому стані, мене рятує лише медикаментозний сон (седація) яка може закінчитися комою. Я дуже переживаю.

Прошу допомоги.