“Тиша” та метаіронія

Світ змінюється з надзвичайною швидкістю. Те, що у 2020 році могло виглядати як попередження, зараз схоже на високопарну та порожню рефлексію. Роман Дона Делілло “Тиша” не відгукнувся мені. Гадаю, що на це є певна кількість причин. Головна з них – різниця в досвіді між мною та автором. Цю різницю зробило можливим широкомасштабне вторгнення. Після нього читати щось про гіпотетичну Третю світову чи просто невідому катастрофу планетарного масштабу – не те щоб смішно, але якось ніяково. Важко знайти співчуття до будь-кого. 

А в романі “Тиша” мова якраз йде про певну невідому катастрофу. В США та ймовірно у всьому світі раптово вимикаються електронні прилади. Автор досліджує реакцію людей на цю подію в нестандартний спосіб. 

Делілло не цікавлять дії чи події. Він зосереджений на словах та образах. А також на спробах категоризувати відчуття або ж просто їх перерахувати. Його персонажі – пусті оболонки, які говорять на кшталт персонажів Беккета чи Пінтера, ось тільки їхня балаканина не викликає жодного інтересу. При всій любові до абсурдизму мені не вдалося знайти у собі те, що могло б зрезонувати з текстом.

Вийшла така собі затишна американська катастрофа, від якої віє театральщиною та смертельною нудьгою. В ній легко шукати глибокі сенси, і важко їх знайти. Мова не про те, що їх немає. Вони є, а більшість, скоріше за все, не такі вже й легкі для розуміння, проте важко перебороти відчуття штучності самої ситуації. Не сумніваюся, що Делілло і не ставив собі ціль створити щось реалістичне. Але “Тиша” – цей заплутаний та вигаданний роздум про те, що стає з людьми без гаджетів – розбивається на друзки, зустрівши реальність, де умовний або цілком конкретний я вимушений читати цей самий роман в умовах відключень світла. Ось де метаіронія, і вона сильніша за будь-які метафори роману