"Маруся Чурай" в Івано-Франківську: найтяжча кара звалася життям

"Як він міг від неї піти, якщо він її любив?" - "Та так. Потягнуло". – "Ну як потягнуло, якщо Марусю ж, каже, кохав?" - це обговорення і аналіз поведінки не якогось світського ловеласа чи знайомого парубка. Дівчата за сніданком у Івано-Франківському готелі наступного дня після прем’єри вистави палко обговорювали відносини Марусі Чурай і Грицька Бобренка – справу 17 сторіччя, яку збурив своєю постановкою Ростислав Держипільський і неймовірний акторський колектив Івано-Франківського драматичного театру. Але ж коли дівчина співає пісню про огірочки, так магнетично переступаючи ніжками на височенних підборах, то за нею не тільки Грицько піде. Зала не могла очей відвести.

Прем’єра вистави в першу чергу привернула до себе увагу зірковим складом тих, хто доклався до неї. Це, крім вже названого постановника Ростислава Держипільського, кінорежисер Олесь Санін, музикант Святослав Вакарчук та акторка та співачка Наталія Половинка. Звісно, що поєднання таких знаних Майстрів навколо твору, який пережив і заборону, і визнання, який містить безкінечну кількість вражаючих точних висловів на всі випадки нашого буремного життя, збурило в глядачах цікавість: що то буде… Але цих людей почуття смаку, міри, ритму, глибини і краси в черговий раз не підвело. Сміливо можна сказати, що народився шедевр, рівний самому тексту геніальної Ліни Костенко.

Якщо у Ліни Костенко це роман у віршах, то Святослав Вакарчук перетворив її на виставу у музиці. Вона підсилює кожне слово, висікаючи сльози у глядачів, вивільнюючи особисті реакції на те, що відбувається у залі. Бо вистава іде не лише на сцені. Вона поставлена в декількох площинах, іноді перетворюючись на кіно – на великому екрані. І неперевершена портретна робота Саніна додає розуміння, наскільки красиві актори у Франківському драмтеатрі. Кожне обличчя – витвір мистецтва. Так підібрати трупу, - це окремий талант Держипільського. Як і зібрати з загальних авторських фраз твору образ судді. Це ще й дуже перегукується з теперішнім часом, коли всі намагаються одне одного засудити – не важливо, де і в якій формі. Плітки, наговори, шепотіння за спиною, коментарі у соціальних мережах, - всюди одразу виноситься вирок. І він не завжди грунтується на правді. Або ніколи.

Але мало того, що постановник витворив суддю, він ще й цю роль віддав жінці – Народній артистці України Надії Левченко. Яка на крутезних підборах у брючному костюмі так справляється з цією роллю, починаючи і закінчуючи виставу, що аж.

Вона майстерно уособлює в цій ролі і людське засудження, і внутрішнє сумління Марусі, і справедливе вирішення долі народної співачки. Впевнена, що це я ще не все розгледіла. Зате я розгледіла костюми – всі чорні, крім Марусиного та її батька, які були у білому, і Грицькового реанімаційного. Жіночі – що сукні, що брючні чи шортові костюми – можна було б носити кожній жінці. Це окрема колекція одягу. А чоловічі – стилізовані під козацькі, з вишивкою чорним по чорному. Це жупани з кушаками, це черкески і папахи, і це чорні ж шаровари. Окремі оплески художниці по костюмах Олені Андрійчук.

У день прем’єри у Івано-Франківську можна було зустріти безліч селебріті – актори, музиканти, письменники, історики, журналісти з усієї країни примчали на виставу. Не завжди було зрозуміло, хто ж головна зірка вечора, бо всі хотіли сфотографуватися з генеральним директором-художнім керівником столичного Національного драматичного театру імені Івана Франка Євгеном Нищуком, а автографи брали у письменниці, хресної мами Франківського театру, Марії Матіос. Були і мери міст, депутати, колишні політики, міністри. Всіх не перелічиш. Єдине можна точно сказати: 4 та 5 квітня вся світська тусовка була у Франківську.

Зізнаюся, що навіщось я намагалася відшукати подібність деяких режисерських ходів, деякі сцени мені нагадували інші вистави, але під час перегляду "Марусі Чурай" у другий прем’єрний день – мала таку змогу – зрозуміла, що мене захоплює дія так, і кожна сцена перетікає настільки логічно у іншу, що зовсім не важливо, подібне це на щось інше, робив хтось так, використовував такий хід… Не важливо. Є цільне полотно, багатошарове, багатовимірне, яке по-різному сприймається з різних місць у залі. Цю виставу треба пережити – разом з її творцями.

Щоб все це працювало, щоб з камер, які знімають всю виставу, на екрани передавалося зображення, щоб музика звучала, не заглушуючи голосів акторів, або підкреслити саме співучі голоси, а співають тут всі, між Саніним і Вакарчуком за комп’ютерами і звукорежисерськими пультами я нарахувала шість чоловік. Величезний оркестр. Притому, що музичний колектив з диригентом знаходиться і на сцені. Але в залі всім цим ще керують Санін і Вакарчук. Санін спокійно, майже непомітно. А Вакарчук – в прямому сенсі слова – всім тілом. Це ще одна вистава у виставі.

Осучаснити твір 17 сторіччя, писаний у 20-му сторіччі про події наших днів вдалося навіть реквізитом. Реанімаційне обладнання, стіл для реабілітації, який рухається… Ви не уявляєте, як це можливо. А воно все не лише підкреслює сучасність твору, а й допомагає наситити дійство глибиною. Неймовірна Народна артистка України, яка грає маму Гриця, Ольга Комановська, розповідає своє бачення любові сина і Марусі, одночасно виконуючи… реабілітаційні дії: розробляє руки і ноги сина, піднімає його вертикально, ставить його на милиці, в якийсь момент замінюючи одну тою самою Галею з огірочками. І дивним чином народна пісня про "посіяла огірочки" несподівано набуває еротичного підтексту і дуже манкого звучання.

Але найнесподіваніше – це фактично реп чи техно чи як назвати те клубне звучання, яким Маруся – вона і Чурай, і Стопник – читає досить великий уривок тексту. Ти не одразу розумієш, що це – слова Ліни Костенко, які прийнято вважати класичними. Чесно кажучи, я не одразу це сприйняла. Але тепер хочу переслуховувати цю сцену.

Зумисне на називаю чоловічі ролі і акторів, які їх грають. Бо когось не назву, і сама буду себе картати. Бо кожен з них – суцільна любов і захват. І ті, у кого великі ролі, і ті, хто промовляє пару реплік. Відмічу лише Гриця – заслуженого артиста України Олега Панаса, який добрих дві години лежить в реанімаційному ліжку. І до вистави, і під час антракту… Але потім все це своє лежання ой як надолужує…

Звісно, що мені, впевнена, як і авторам вистави, хотілося б почути думку щодо результату самої Ліни Василівни. Вона і її донька Оксана Пахловська, наскільки мені відомо, дуже хвилювалися перед прем’єрою, не менше задіяних у процесі. Ліна Василівна передала вітальне слово, яке зачитала після першого показу Марія Матіос. Здається, глядачі аплодували кожному слову авторки "Марусі Чурай". Це був момент її присутності в залі. Автори вистави обіцяють восени привезти постановку в Київ. Не уявляю, як цю махіну можна перевезти і змонтувати десь ще.

А я зрозуміла, що хочу мати альбом – аудіо запис всієї вистави. Всі тексти, звуки моніторів, які тривожно вплітаються в музику, нагадуючи про присутність Гриця, якого насправді всю першу дію і немає серед діючих осіб, всі пісні, аби переслуховувати виставу. Хоча, звісно, голос Олексія Гнатковського, який у виставі є лише у відео, - це не те саме, що його очі під час проголошення вердикту Марусі.

Пробирає до мурах. Тому я і хочу повторення цього твору знову і знову. Бо ж:

Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Земля цвіте, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.