Порятунок американського пілота: висновки

А все-таки мені подобається операція американців по порятунку їхнього пілота. Щось у ній є таке хороше і добре, котрого нам так не вистачає серед суцільного зла війни.

Нагадаю, що минулої п'ятниці над Іраном був збитий F-15E. Обидва члени екіпажу катапультувалися на ворожій території. Першого витягли того ж дня. Ради порятунку другого пілота було розгорнуто прямо в іранському тилу (!) наземну базу – десятки літаків та вертольотів, закинуто спецназ, піднято агентурну мережу. В результаті – успіх, пілота витягли.

Американцями було свідомо знищено при відході 2 свої літаки, бо їх колеса застрягли у багнюці. І 4 гелікоптери. Але воїни США показали, як вони вміють не кидати своїх, іти ради цього на ризик і платити високу ціну за життя свого солдата. Є чим пишатися.

І це не піар. Точніше, не тільки піар. Свого часу у США хтось сів і порахував, що вигідніше своїх бійців рятувати, аніж кидати напризволяще. Вигідніше і у економічному вимірі (виплати за загибель/поранення, затрати на підготовку), і морально-психологічному. Якщо рятувати, а не кидати, то солдати – о диво! – воюють краще, дисципліна і мотивація у них вище.

Тому принаймні ради порятунку пілотів – а саме їх дорого і довго готувати – США не шкода ризикнути ескадрильями і ротою спецназу.

Традиція ця міфологізована Голівудом ("Спасіння рядового Райана" та півдесятка інших фільмів), але це – дуже доречна і правильна міфологізація. З таких міфів і виростають найблискучіші операції, як ця.

***

А що у нас? У нас в людях є дух взаємопідтримки та взаємопожертви. Є приклади порятунку (погугліть, наприклад, як бійцю скидали велосипед з коптера).

Але чи є у нас мудро прописані протоколи дій, аналогічні американським? Чи є це фактичним, а не номінальним обов’язком середньої ланки військових управлінців?

Нарешті, хто у нас той, хто може вимагати такого ставлення до солдатів?

(на фото – рештки спаленої штатівським спецназом власної авіатехніки при відході)