Від потреби на фронті до закупівлі: де в нас губиться логіка

Повномасштабна війна змусила дуже швидко вчитись. Але разом із силою українського війська вона показала і слабкі місця системи забезпечення. Одне з них — розрив між реальною бойовою потребою та тим, як ця потреба проходить шлях до закупівлі конкретного рішення. Саме цій темі була присвячена моя доповідь на міжнародній науково-практичній конференції з питань оборонних закупівель і якості оборонної продукції, що відбулася на базі Національного університету оборони України. У програмі конференції мій виступ стосувався впровадження системи управління вимогами в Збройних Силах України.

Проблема насправді проста. У багатьох випадках потреба в системі забезпечення досі описується як перелік номенклатури: найменування, кількість, код. Але цього замало. Бо перелік майна — це ще не відповідь на питання, яка саме проблема має бути вирішена, для яких умов, з яким очікуваним ефектом і якими характеристиками має володіти рішення. Саме тут і починається тема вимог. У тезах конференції вимоги визначені як формалізовані очікування до майбутньої спроможності або рішення, які пояснюють, що саме потрібно Збройним Силам, для чого, в яких умовах і з якими характеристиками.

Сьогодні цей процес в Україні не є повноцінно інституціоналізованим. У ЗСУ немає сформованої системи управління вимогами в тому вигляді, як вона існує в арміях держав — членів НАТО. Формування вимог розпорошене між різними органами, часто відбувається без єдиної методології, без належного аналізу альтернатив, без повноцінного зв’язку з ринком і без достатньої простежуваності від бойової задачі до конкретного матеріального рішення. У результаті складно відповісти на базове питання: чи справді конкретна закупівля формує потрібну бойову спроможність.

Саме тому потрібен інший підхід. Не "що є в списку", а "яку проблему треба вирішити". Не "що ми звикли купувати", а "яка спроможність потрібна війську". Управління вимогами — це якраз про те, щоб перевести бойову потребу в зрозумілу систему операційних, функціональних, технічних, логістичних та сумісних вимог, а вже потім на цій основі приймати рішення про закупівлю, розробку чи модернізацію.

У сучасних підходах це працює як каскад. Спочатку визначається прогалина у спроможності. Потім формуються вимоги до можливого рішення. Далі — вимоги до конкретного зразка, системи або предмета закупівлі. На кожному рівні має бути своя логіка, свій документ і своя відповідальність. Саме цього зв’язку між потребою, вимогою і придбанням нам сьогодні системно бракує.

Чому це важливо саме зараз? Бо сучасна війна змінює потреби швидше, ніж система встигає їх осмислювати. Якщо бойовий досвід не переводиться швидко у нові вимоги, то система неминуче починає працювати із запізненням. А в обороні запізнення — це завжди дорого. І не лише в грошах.

Впровадження системи управління вимогами дало б кілька речей. По-перше, дозволило б формувати потреби на основі реальних бойових завдань, а не інерції старих підходів. По-друге, створило б єдиний стандарт опису вимог. По-третє, дало б змогу системно аналізувати альтернативи і враховувати можливості ринку. По-четверте, зшило б в один процес планування, бюджетування і закупівлі. У тезах конференції саме так і сформульовано результат: система управління вимогами має поєднати стратегічні цілі, визначення потреб, бюджетне планування, аналіз ринку та закупівлі в єдиний наскрізний процес.

Сьогодні в оборонній сфері нам потрібні не лише гроші, швидкість і процедури. Нам потрібна керованість. Потрібна система, в якій бойова потреба послідовно проходить шлях до матеріального рішення без втрати логіки по дорозі. Бо важливий не сам факт придбання. Важливо, чи отримало військо саме ту спроможність, яка була потрібна для виконання завдання.