КРИЗА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ПІДТРИМКИ ВПО

8 квітня 2026 року в пресцентрі інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна» відбувся «круглий стіл» на тему «Індекс ефективності органів влади з реалізації політики підтримки ВПО». 

Віталій КУЛИК презентував результати проведеного Центром досліджень проблем громадянського суспільства та Навчально-науковою лабораторією протидії дезінформації КНЕУ – «Індекс ефективності органів влади з реалізації політики підтримки ВПО» (читати тут).

Кулик заявив, що підсумковий індекс ефективності органів влади з реалізації політики підтримки ВПО – 1.9 / 5.0 (нижче середнього). «Це вже кризова "червона зона". Такий показник вказує, що система прямує до колапсу». 

Основними проблемами у цій сфері експерти визначили:

● Фрагментованість державної політики та відсутність цілісного маршруту внутрішньо переміщеної особи.

● Недостатня координація та обмежене використання даних для прийняття рішень.

● Переважання фокусу на факті внутрішнього переміщення, а не на потребах людини.

● Недостатня врегульованість процесів евакуації осіб.

● Дефіцит сталих житлових рішень (соціальна оренда, підтримане проживання, доступне кредитування).

● Нерівна спроможність громад у реагуванні на внутрішнє переміщення.

● Недостатня інтеграція політики щодо ВПО з економічною політикою та політикою зайнятості.

● Неврегульованість процесу повернення ВПО.

Станом на 1 січня 2026 року в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб обліковувалося понад 4,6 млн таких осіб. З них внутрішнього переміщення після повномасштабного вторгнення зазнали 3,3 млн. Постійну допомогу отримує 1,1 млн ВПО.

Народний депутат України, співзасновник ГО «ВПО України» Максим ТКАЧЕНКО зазначив, що попри офіційно визначені цифри в 4,6 млн ВПО, насправді Мінсоцполітики так і не спромоглося за увесь час сформувати чіткі критерії визначення необхідності надання допомоги, обліку та верифікації ВПО. 

«Ми досі точно не можемо назвати кількість реальних ВПО, а не паперових… З урахуванням нової хвилі евакуйованих та різних категорій переселенців вже давно можна говорити про 5 млн ВПО».

 Також Ткаченко вказав на несправедливість до попередніх хвиль ВПО, зокрема тих, хто виїхав із зони бойових дій чи окупованих територій у 2014 році і вимушено змінював місце постійного проживання. Виявляється, Мінсоцполітики позбавив таких людей матеріальної держпідтримки.

Критично Ткаченко оцінив і граничну «межу заможності» 10 380 грн, яку запровадив Мінфін для надання допомоги. Ця сума не відповідає реаліям життя. 

Особливо розкритикував Максим Ткаченко дії Мінсоцполітики в питанні повернення виплат компенсацій за оренду житла на дітей ВПО. «Ми домовлялися з паном Улютіним у присутності народних депутатів, голів комітетів, про те, що повертаємо допомогу для всіх дітей без "драконівських" обмежень. Тепер у підсумковій версії постанови КМУ ми бачимо, що це зовсім не так. Багато категорій дітей ВПО не потрапляють під дію постанови, і так постійно в частині підтримки переселенців», – зазначив Ткаченко.

Народний депутат України, співзасновник ГО «ВПО України» Сергій КОЗИР на прохання оцінити ефективність органів влади в реалізації політики підтримки ВПО саркастично зазначив, що «важко назвати те, чого немає, політикою». Відсутність центру збірки політики в сфері підтримки ВПО не лише розмиває відповідальність, але й створює режим повної безвідповідальності чиновників. 

«Одні програми веде Мінсоц – це каса, яка виплачує допомогу; інші – в компетенції Мінгромад; треті – в Мінекономіки; четверті – передані в місцеве самоврядування. При цьому кожне міністерство намагається уникнути кінцевої відповідальності за долю людей, якими ніби опікується…»

Козир наводить приклад мешканців Херсонщини, де зростає розмір «мертвої зони», в якій російські окупанти влаштовують сафарі за цивільними. «Ми вже маємо втрати серед цивільних, які дорівнюють бойовим втратам великого військового підрозділу за кілька місяців! Звичайно, що, рятуючи своє життя, люди будуть їхати з Херсонщини в безпечні місця. А хтось в уряді подумав, куди їм їхати? Де є місця для тимчасового розміщення? Де є потреба в робочих руках і яких саме? Чи є місця в школах та садочках для дітей нових ВПО? Чи є там відповідна інфраструктура? Чи потягне громада кількісне збільшення мешканців? Цим усім мало б займатися окреме міністерство чи державний уповноважений орган. Координація та генерування політики. Має бути єдине вікно для ВПО! А маємо навпаки – бюрократичне ускладнення через дублювання функцій та суцільну безвідповідальність», – каже Сергій Козир.

В оцінці коштів, які держава витратила на потреби підтримки ВПО з початку повномасштабного вторгнення в Україну, Козир назвав цифру в 313 млрд грн. Але він вказав, що це лише бюджетні кошти. «А скільки грошей донорів, різних фондів, приватних пожертв, окремих програм ЄС, Японії, США тощо було витрачено на ці потреби? Жодне міністерство так і не спромоглося надати зведену картину. Куди пішли ці кошти?»

Економіст та кандидат наук з державного управління Юрій ГАВРИЛЕЧКО почав свій виступ із термінології. «Потрібно адекватно використовувати термінологію. ВПО – це внутрішньо чи вимушено переміщені особи? Адже якщо "вимушено", то винна держава, адже вона не впоралася з виконанням своїх обов’язків (забезпечення безпеки). Житло для ВПО – обов’язок держави, а не допомога, це компенсація власної неспроможності держави». 

Гаврилечко розглянув основні принципи надання житла ВПО, які теоретично можна було б застосувати в українських реаліях. Так, мова могла б іти про страхові виплати для ВПО за втрачене/пошкоджене житло. Свого часу так вчинила Великобританія, яка через діалог із страховими компаніями випрацювала відповідний дієвий механізм. Британський уряд ухвалив Закон про воєнні ризики (War Risks Insurance Act 1939). Згідно з цим законом, воєнні ризики були гарантовані конкретними суб’єктами, які були перестраховані урядом. Держава взяла на себе значну частину страхових зобов’язань, аби знизити економічний тиск на населення та бізнес. Одним із ключових кроків було створення системи страхування від бомбардувань, яка включала компенсацію за руйнування житла та підприємств. Уряд забезпечував виплати власникам нерухомості, що була зруйнована під час німецьких авіанальотів.

Другий тип – це розподільчий/заставний. В Україні система компенсацій за знищене під час війни житло (програма «єВідновлення») поєднує елементи як заставного (сертифікатного), так і розподільчого (цільове фінансування) підходів, де ключовим є принцип цільового використання коштів та відмови від права власності на зруйноване майно.

Третій принцип – пільговий. Надання житла за чергою чи за пріоритетом для певних категорій тих, хто потребує (ветерани, інваліди, багатодітні тощо). 

Четвертий: соціальний принцип. Будівництво соціального житла за зразком масштабних житлових проєктів Швеції, Німеччини, Південної Кореї тощо.

Наприклад, Південна Корея реалізує масштабні соціальні програми, де держава (через державні корпорації та урядові ініціативи) забезпечує доступне житло, а бізнес і держава спільно стимулюють працевлаштування. Державна корпорація (Korea Land & Housing Corporation – LH) будує та управляє публічним орендним житлом. Це включає спеціалізовані типи житла для молоді, молодят, людей похилого віку, а також індивідуальні рішення для підприємців. Держава надає пільгові кредити на оренду житла та створює об'єкти, що поєднують проживання з соціальними послугами.

Роль бізнесу та держави у працевлаштуванні: Уряд Південної Кореї активно субсидує малий та середній бізнес (SMEs), коли ті наймають молодих спеціалістів, особливо в IT-сфері. Також існують програми, де держава покриває частину заробітної плати працівників у межах програм професійного досвіду.

Це не «безкоштовне» житло, а система низькоорендного або субсидованого житла, яка зменшує фінансовий тиск на працівників, дозволяючи їм зосередитися на роботі в приватних компаніях, що забезпечує високі темпи економічного розвитку країни.

І не варто всі житлові програми для ВПО зводити до кредитів. «Кредити – це спроба зняти відповідальність із держави і перекласти на ВПО».

Президент Асоціації релокованого бізнесу Максим МОЙСЄЄВ на фоні попередніх спікерів випромінював оптимізм та намагався сконцентруватися на тих програмах підтримки, які держава реалізовує для релокованого бізнесу. Зокрема, Мойсєєв назвав: а) державну програму релокації: допомога у переміщенні потужностей підприємств із зони бойових дій до безпечніших регіонів (західна Україна, Київська обл.); б) гранти «Власна справа» (Дія): можливість отримати грантові кошти на придбання обладнання, закупівлю сировини, оренду чи маркетинг; в) гранти на розвиток та відновлення: Уряд пропонує гранти до 8 млн грн для розвитку підприємств та до 16 млн грн для відновлення бізнесу; г) локальні ініціативи: наприклад, програма «33-33-33», де релоковані бізнеси, область та партнери розділяють витрати на адаптацію.

«Рестарт для ВПО» демонструє, що підтримка бізнесу ВПО полягає не лише у фінансуванні. Важливою складовою є можливість: структурувати бізнес-плани; перевіряти гіпотези разом з експертами; уникати помилок під час виходу на нові ринки; планувати розвиток на основі реалістичних показників. Такі програми сприяють відновленню підприємницької активності, адаптації бізнесів до нових умов і поступовому масштабуванню діяльності.

Але навіть Максим Мойсєєв був змушений визнати, що попри наявність програм підтримки бізнесу ВПО на державному рівні, відсутнє саме визначення релокованого бізнесу. Підприємці-переселенці несуть тягар боргів, спричинених агресією росії та старих кредитів, які не лише не списуються, а й банки заганяють бізнес у жорсткі рамки. «Ми зараз говоримо не про розвиток, а про банальне виживання», – резюмує Максим Мойсєєв. «Тому завдання нашої Асоціації релокованого бізнесу – консолідація підприємців з окупованих територій та зон бойових дій, юридична та консалтингова допомога, просування потрібних бізнесу законодавчих змін. Ми створюємо силу, з якою повинні рахуватися, бо саме підприємці створюють додану вартість та робочі місця».

За словами засновника дослідницької компанії Active Group Андрія ЄРЕМЕНКА, соціологи під час польових досліджень стикаються зі значною апатією частини людей. «Лише 5-10% людей самі долучаються до програм, навчання, зустрічей, спільнот тощо. Всі інші переконані, що так, як є, так і буде. У підсумку, при нібито широкій просвітницькій кампанії, при відкритості інформації про ті ж курси профпідготовки, переважна більшість ВПО просто нічого не хоче знати. Не проявляє первинного інтересу отримати необхідну інформацію чи знання. Це проблема, яку важко долати.

Так само, коли ми говоримо про участь ВПО у прийнятті рішень щодо вирішення їхніх власних проблем, то ми бачимо 5% активістів, які максимально інтегровані в різні ради ВПО та мають "гучні" ГО, ще менше є публічними. А ще є тотально безмовна маса людей, які чекають, що держава сама повинна до них звернутися.

Сьогодні ми фіксуємо дві тенденції: стійке уявлення, що ВПО можуть лише отримати якусь матеріальну допомогу від фондів, а впливати на управлінські рішення складно і неможливо; зростання відчуття несправедливості, коли протиставляються ВПО та інші громадяни, які також страждають від війни. І тут ми повертаємося до нашої проблеми відсутності єдиної узгодженої державної політики. Одні (наприклад ВПО) бачать хаотичну непослідовну точкову допомогу (скоріше як подачку), а інші бачать несправедливість, коли виокремлюється одна категорія громадян і відмовляється в підтримці іншим. На виході – громадянська напруга, яка нікуди не каналізується.

Підводячи підсумок круглого столу, завідувач Лабораторії протидії дезінформації КНЕУ Віталій КУЛИК зазначив, що якщо держава створить ефективну систему інтеграції ВПО, внутрішнє переміщення може стати фактором оновлення економіки та розвитку регіонів (стимулювання мобільності робочої сили, підвищення кваліфікації, активізація локальних ринків праці). Якщо ж політика щодо ВПО залишатиметься фрагментованою, країна ризикує отримати затяжну системну проблему: нерівномірний доступ до житла, нестачу робочих місць, соціальну напругу та втрату частини людського потенціалу.

Ключове питання сьогодні – не красиво презентувати ще одну стратегію. Головне – сформувати інституцію, здатну реалізовувати продуману комплексну політику цілісно та відповідально. Бо поки відповідальність розподілена між усіма, вона фактично зникає. А разом із нею зникає шанс на системне і стале рішення, яке забезпечить не тільки підтримку внутрішньо переміщених осіб, а й розвиток усієї країни.

Відділ стратегічних комунікацій ЦДПГС