25 квітня — Всесвітній день боротьби з малярією

Малярія — це не "екзотика". Це реальне, потенційно смертельне захворювання, яке щороку забирає сотні тисяч життів у світі. І що важливо — воно регулярно завозиться в Україну. Просто про це мало говорять.

Збудник — паразит роду Plasmodium, переносник — комар Anopheles mosquito. Такі комарі є в Україні. Але сам по собі комар не є "заразним", якщо він не контактував із хворою людиною. На сьогодні Україна не є ендемічною країною щодо малярії, тобто стійкої передачі інфекції немає. Але щороку реєструються завізні випадки — коли люди привозять малярію після поїздок у країни Африки, Азії або Латинської Америки. Та головна проблема в тому, що малярію часто не розпізнають вчасно.

Жодних характерних ознак, які б відрізняли укус переносника від звичайного немає. На початку симптоми можуть нагадувати грип або іншу вірусну інфекцію. Через тиждень-два після укусу — температура, слабкість, головний біль, сильний озноб (людину буквально трясе), біль у м’язах і суглобах, нудота.

Тому будь-яка температура після повернення з тропічних країн — це малярія, поки не доведено інше. Бажано відразу після повернення додому здати кров на малярію. Але в будь-якому разі, при будь-якому підвищенні температури тіла, незалежно від причин, необхідно негайно здати кров на малярію протягом щонайменше 2 років після відвідування небезпечного регіону (можливі пізні рецидиви). При цьому пам’ятайте, що результат аналізу має бути готовий уже через дві години! Навіть у святкові дні! При тропічній малярії він критично важливий. Звертайтесь до лікаря і не втрачайте час.

Що важливо перед поїздкою? Перш за все — потрібно чітко з’ясувати, чи є ризик малярії в країні, і конкретно в тому регіоні куди ви їдете. Тому що навіть в межах однієї держави ситуація може кардинально відрізнятися: тут відносно безпечно, а за 100–200 км вже ендемічна зона. Африка, Південно-Східна Азія, частина Латинської Америки — це класичні регіони ризику, але і там все не однаково.

Друге — перед поїздкою консультація лікаря-інфекціоніста. Не після, не "як буде час", а заздалегідь. Тому що є речі, які потрібно вирішити до контакту з інфекцією. Лікар оцінює маршрут, тривалість перебування, умови проживання, стан здоров’я людини і на основі цього дає рекомендації.

Хіміопрофілактика захворювання призначається індивідуально залежно від регіону з урахуванням зростаючої резистентності плазмодія.

Розпочинати профілактику потрібно за кілька тижнів до поїздки, щоб перевірити переносимість препарату, продовжувати протягом усього перебування в осередку та щонайменше тиждень після повернення.

Ці препарати не "захищають" від укусу, але дозволяють не допустити розвитку тяжкої форми захворювання. І ці препарати потрібно підбирати індивідуально: є різні схеми, різні переносимість і протипокази. Самостійно це робити — помилка.

Репеленти — це необхідність. Закритий одяг у вечірній і нічний час. Антимоскітні сітки, кондиціоновані приміщення, уникання відкритих водойм у вечірній час — це базові речі, які реально працюють.

Якщо ви повернулися з осередку малярії й у вас підвищилася температура тіла, але ви з різних причин не можете звернутися до лікаря, необхідно самостійно прийняти протималярійний препарат — це обов'язково!

І, мабуть, найдивніша рекомендація. Якщо ви відвідуєте малярійно небезпечний регіон, везіть із собою в Україну препарати для лікування тяжких форм малярії (артеметер, артесунат або хоча б хінін) для парентерального введення. У нас їх немає, а вони потрібні одразу й швидко: і вдень, і вночі, і в будні, і у свята.

А тепер, в контексті Дня боротьби з малярією, хочу висловитись про ідею влади запросити в Україну трудових мігрантів із так званих "ризикових" країн Африки.

Будь-яке розширення міграційних потоків — це не лише економіка. Це завжди епідеміологія. Тому що разом із людьми ми отримуємо не тільки нові можливості, а й нові інфекційні виклики. І малярія — це лише один, найбільш очевидний приклад. Африка, частина Азії — це регіони, де циркулює значно ширший спектр інфекцій, ніж той, з яким звикла працювати наша система охорони здоров’я.

І питання не в тому, "пускати чи не пускати". Питання в іншому: чи готові ми? Чи готові наші лікарі розпізнати "заморські" хвороби не з підручника, а в реальному пацієнті? Чи готові лабораторії швидко їх підтвердити? Чи є у нас достатня кількість препаратів для лікування? Чи є протоколи, які реально працюють, а не просто існують на папері?

З іншого боку - трудові мігранти повинні мати чіткий, зрозумілий (з урахуванням мовного бар'єра) та легальний доступ до первинної ланки медицини. А ще бажано швидкий, чого у нас і для українців немає. Легально працевлаштований мігрант із підписаною декларацією у сімейного лікаря - це контрольований пацієнт. Нелегал без страховки - потенційне джерело неконтрольованого спалаху.

Ми повинні розуміти про ризики завезення таких інфекцій, як жовта гарячка, денге, вірус Ебола, лихоманка Ласса, чикунгунья, а також менш очевидних для нашої практики паразитарних та бактеріальних захворювань. А є ще вірусні інфекції, про які більшість лікарів в Україні навіть не думає в щоденній практиці. Є хвороби, які не мають вакцин. Є ті, які потребують зовсім іншого рівня інфекційного контролю.

Тому перед тим, як приймати будь-які рішення треба підготувати систему не декларативно, а реально. І, що дуже важливо, — налагодити систему епідеміологічного нагляду.

Інфекційні хвороби не питають дозволу, вони просто приходять туди, де є умови. Відкритість, інтеграція і розвиток — це нормально. Але це повинно йти паралельно з готовністю системи охорони здоров’я. Бо інакше ми знову будемо діяти постфактум, як це вже не раз було. Якщо система не готова до таких базових речей, значить вона не готова і до більш складних викликів.