Оленівка як точка неповернення для Червоного Хреста

Для України криза довіри до Червоного Хреста стала не абстрактною дискусією про нейтралітет, а наслідком конкретних подій. Після трагедії в Оленівці, де в липні 2022 року загинули десятки українських військовополонених, питання до МКЧХ стали неминучими: чому організація не мала реального доступу до місць утримання, чому не змогла забезпечити моніторинг і чому її мандат виявився слабшим за російську закритість? У сукупності з іншими епізодами – від проханя Маурера про офіс у Ростові-на-Дону до пізнішого мовчання щодо депортованих дітей – це сформувало в Україні стійку підозру, що гуманітарна обережність здатна перетворюватися на політичну сліпоту.

У 2022 році президент України Володимир Зеленський та правозахисники розкритикували ефективність комітету Червоного Хреста. Ключовим тестом для організації стало питання доступу до українських військовополонених (POWs) в Оленівці у липні 2022, де загинули десятки українських полонених. Тоді МКЧХ не потрапив на місце трагедії і не зміг промоніторити умови утримання вʼязнів.

Але в установі не зробили висновків. Навпаки: у 2022 році спробували відкрити офіс МКЧХ у російському Ростові-на-Дону. У Києві це назвали легітимацією депортації українських громадян.

В свою чергу, Міжнародна Федерація ЧХ (IFRC) звинуватила російський Червоний Хрест у тісному зв'язку з Кремлем, підтримці програм на окупованих Москвою територіях Донеччини та Луганщини, а також у зв'язках з табором "Артек" в окупованому Криму.

Сумнівна діяльність МКЧХ і в окупованому до 2023-го Вірменією азербайджанському Карабаху. Баку неодноразово порушував питання правомірності місії Червоного Хреста в м. Ханкенді. Тоді оперативні співробітники МКЧХ укладали прямі угоди з невизнаним сепаратистським режимом у Карабаху, а тексти цих домовленостей не розкривалися Азербайджану, частиною якої, за міжнародним правом, карабахський регіон залишався навіть окупований проросійськими сепаратистами.

Інший епізод: у 2019 співробітники МКЧХ поширили фото з винного фестивалю в Тузі, що виглядало як легалізація економічної діяльності в регіоні, незаконної з погляду міжнародного права.

До осені 2020-го ставки змістилися до військових питань. Коли азербайджанські сили просувалися до м. Фізулі, МКЧХ закликав надати гуманітарний доступ до оточених вірменських військ. Військові аналітики трактували ці запити як інструмент тактичного затягування, це дозволяло відстежувати переміщення військ і зчитувати зміни в діях Азербайджану.

Український досвід показав, що гуманітарний авторитет не працює автоматично. Якщо організація не здатна потрапити до полонених, не може вплинути на державу-агресора і водночас говорить мовою симетричної обережності, вона втрачає довіру саме там, де її мандат мав би бути найважливішим. Для України питання вже не в репутації Червоного Хреста, а в реальних результатах – доступі, поверненні людей, названій відповідальності й захисті громадян.