Навчитися чути мовчання захисників

Стала свідком не дуже приємної сцени, яка досі у мене в голові. У центрі міста, біля маркету стоїть військовий в мультікамі, з рюкзаком за спиною. По його обвітреному обличчю видно, що він з фронту. Втомлене обличчя і очі… очі в яких застиг весь біль. Він просто тримав цигарку в руці, і напевно мріяв про спокій.

Але спокій його тривав недовго.Одна жінка почала буквально атакувати його розпитуваннями про війну. Вона хотіла знати що твориться на війні. Він відповів максимально толерантно: "Я не хочу про це говорити. Я приїхав від цього відпочити". Але вона не чула. Вона хотіла подробиць, емоцій. Я дуже ввічливо зробила їй зауваження, і попросила не чіпати бійця, на мене посипався град звинувачень: Хто ти така? Що ти знаєш про війну? Тільки вони можуть розповісти!

Знаєте, що я відповіла? Що ми маємо вчитися чути їхнє мовчання.

Якщо військовий мовчить, поважайте цю тишу. Це його територія безпеки. Це його право. Наша задача не витягувати з них історії, а навчитися вислуховувати їх. І я пішла. Хлопець наздогнав мене і просто сказав дякую. Одне слово, в якому було більше сенсу, ніж у всіх тих безтактних питаннях. Я відповіла йому тим самим дякую, бо це найменше, що ми можемо сказати.

Наші герої повертаються, і ми маємо готуватися до їхнього повернення.

Ми маємо навчитися бачити межі, навчитися бути поруч так, щоб не тиснути.Культура спілкування з ветеранами — це наш іспит на людяність. І ми не маємо права його провалити.