Чому держава роками ігнорує медсестер і медбратів?

12 травня — Міжнародний день медичної сестри. Українська медицина сьогодні значною мірою тримається саме на медсестрах і медбратах. Не на красивих презентаціях реформ. Не на нескінченних звітах і пафосних форумах про "трансформацію системи". А на людях, які цілодобово знаходяться біля пацієнта і фактично витягують на собі стаціонари, реанімації, поліклініки, операційні, інтенсивну терапію, інфекційні відділення.

І при цьому саме середній медичний персонал роками залишається найбільш недооціненою категорією в системі охорони здоров’я.

Я в медицині все життя і прекрасно знаю, як насправді функціонує лікарня. Можу сказати абсолютно відповідально: без медсестер і медбратів система зупиниться за один день. Просто зупиниться. Бо саме вони постійно знаходяться поруч із пацієнтом. Саме вони бачать перші зміни стану хворого. Саме вони контролюють терапію, виконують величезний обсяг роботи, який більшість людей навіть не уявляє.

І що ми маємо натомість? Скорочення, хронічне перевантаження, мізерні зарплати і нескінченну паперову роботу, яка давно вже перейшла всі межі здорового глузду. Люди працюють на півтори-дві ставки просто для того, щоб вижити. І це в умовах війни, коли навантаження на медицину колосально зросло.

У нас дуже люблять говорити про кадровий дефіцит лікарів. Але чомусь значно менше говорять про катастрофічну ситуацію із кваліфікованим середнім медичним персоналом. А вона вже давно критична. Особливо в регіонах. У маленьких містах, районних лікарнях, селах медсестер і медбратів просто не вистачає. Молодь не йде в професію, бо бачать, як живуть ті, хто вже працює в медицині.

Багато медсестер сьогодні фактично живуть у виснажливому режимі виживання. Люди їздять до Києва з інших областей, працюють по одній-дві доби поспіль, тому що так дешевше і фізично можливо витримати дорогу. Бо зарплати в столиці хоча б трохи вищі, ніж у районах. Це ненормально. Це не "героїзм", як люблять казати чиновники. Це ознака системної проблеми, яку роками не вирішують.

Мене завжди дратує лицемірство у ставленні до медиків. Коли треба — всі говорять про "героїв у білих халатах". А коли мова заходить про нормальні зарплати, соціальні гарантії, адекватні відпустки, страхування, психологічну підтримку, умови праці — починається мовчання або чергові пояснення про "обмежені ресурси" та "не на часі".

Але без ресурсів система не працює. Не можна нескінченно експлуатувати людей лише на ентузіазмі та почутті обов’язку. Особливо зараз, під час війни.

Медсестри й медбрати працюють із пораненими, тяжкими пацієнтами, інфекціями, смертю, постійним стресом. Вони так само вигорають, так само виснажуються психологічно, так само мають право на нормальне життя. Але в нас про це практично не говорять.

При цьому в багатьох країнах світу давно зрозуміли очевидну річ: середній медичний персонал — це основа системи охорони здоров’я. У США медичні сестри мають високий рівень автономії, окремі клінічні повноваження, можливість професійного розвитку й відповідний рівень оплати праці. У багатьох європейських країнах медсестра — це не "допоміжний персонал", а повноцінний член медичної команди, думка якого реально враховується.

Так, у Європі та США теж є кадрова криза. Після COVID-19 багато країн зіткнулися з дефіцитом середнього медичного персоналу, масовим вигоранням і перевантаженням систем. Але різниця в тому, що там проблему хоча б визнають на державному рівні та намагаються вирішувати. Підвищують зарплати, розширюють соціальні програми, інвестують у підготовку кадрів, створюють умови для роботи.

У нас же дуже часто все тримається виключно на самопожертві людей. І я вважаю, що держава несе пряму відповідальність за те, що сьогодні відбувається із середнім медичним персоналом в Україні. Не окремий головний лікар чи конкретна лікарня, а саме система управління охорони здоров’я.

Бо якщо люди змушені працювати на дві ставки, щоб прогодувати сім’ю — це провал системи. Якщо медсестра після добового чергування ще кілька годин їде додому в іншу область — це провал системи. Якщо молоді фахівці не хочуть залишатися в професії — це теж провал системи.

І найнебезпечніше тут навіть не сьогоднішня ситуація, а майбутнє. Кадрові катастрофи в медицині не відбуваються одномоментно. Просто в якийсь час виявляється, що працювати вже нікому.

Але попри все це - і величезна вдячність нашим медсестрам і медбратам - вони продовжують працювати. Працювати ночами біля тяжких пацієнтів. Рятувати, допомагати, підтримувати родини. І дуже часто саме вони залишаються для пацієнта тією людиною, яку він пам’ятає решту життя.

Хочу щиро подякувати всім медсестрам і медбратам за вашу працю, терпіння, витримку й людяність. За те, що навіть у найважчих умовах ви продовжуєте залишатися поруч із пацієнтом. Бережіть себе. Бо без вас українська медицина просто не вистоїть.