ВІЙСЬКОВІ БРЕНДИ ТА НОВА ПОЛІТИЧНА АРХІТЕКТУРА УКРАЇНИ

У військовому середовищі України поступово формується те, про що ще рік тому воліли не говорити вголос: неформальна політична поляризація. Поки що вона не має офіційних структур, партійних прапорів чи публічних декларацій. Але вона вже проявляється через медійні кампанії, волонтерські екосистеми, регіональні групи впливу, персональні авторитети командирів та різний рівень близькості до центральної влади.

І мова тут не лише про армію. Насправді йдеться про формування нової післявоєнної архітектури впливу.

Якщо не заглиблюватися в деталі, то вже сьогодні навколо окремих підрозділів існують цілі неформальні “орбіти”: волонтерські, медійні, бізнесові, політичні. Одні асоціюються з великими волонтерськими мережами, інші — з окремими політичними середовищами, регіональними елітами чи місцевою владою. Деякі ж структури поступово формують власну суспільно-політичну суб'єктність.

Найяскравіший приклад — “Азов” та “Третя штурмова”. І справа тут не у формальному підпорядкуванні чи джерелах фінансування. Очевидно, що і меценати, і союзники, і політичні симпатики є у всіх великих військових структур. Але саме окремі підрозділи вже зараз сприймаються значною частиною суспільства не просто як бойові одиниці, а як потенційні центри майбутнього політичного впливу.

Поки що цей поділ існує радше на рівні відчуттів, репутацій та кулуарних розмов. Але зі скороченням дистанції до майбутніх виборів він неминуче набуватиме чіткіших контурів.

І якщо з умовно “опозиційним” сегментом силового середовища все більш-менш зрозуміло, то з “провладним” — ситуація значно складніша.

Гвардія Президента

Ще кілька років тому відповідь виглядала б очевидною: регулярна армія, спецслужби, внутрішні війська, вертикаль МВС. Але велика війна дуже сильно змінила баланс впливів усередині силового блоку.

Навіть там, де влада традиційно бачила свою опору, сьогодні вже не все так однозначно.

ГУР? 

У медійному та політичному просторі давно циркулюють розмови про напруження між Президентом та Кирилом Будановим. Наскільки ці чутки відповідають дійсності — питання відкрите. Але сам факт їх постійної присутності в інформаційному полі вже показовий. Що відбувається в ГУР після переходу Буданова керівником ОП та чи зберіг він вплив на цю структуру - питання ще складніше.  

Те саме стосується і "армійських корпусів". 

Наприклад, “Третій армійський корпус”, який багато хто асоціює з амбіційним та досвідченим Андрієм Білецьким, уже зараз виглядає не лише як військова структура, а і як окремий бренд із власним політичним ресурсом.

Колись головною силовою опорою будь-якої української влади вважалися внутрішні війська МВС та спецпідрозділи громадської безпеки на кшталт "Беркуту" . Але й тут ситуація змінилася. Національна гвардія сьогодні — це вже не класичні “внутрішні війська” зразка 2000-х. Це велике, строкате й політично неоднорідне середовище.

З двох корпусів НГУ — «Азов» і «Хартія» — один вже був згаданий вище як політично активний та певною мірою самостійний. «Хартія»ж предметно займається плануванням та проведенням бойових операцій, фігуруючи лише у бойових зведеннях. 

Є в Нацгвардії ще окремі бригади, створені на базі того ж "Беркуту", спецназ, конвойні та охоронні структури.  

ТРО — взагалі окрема історія. 

Максимально децентралізована структура, прив’язана до регіонів, місцевих еліт, конкретних командирів і локальних авторитетів. Є сильні бригади, є слабкі. Але як єдиний політичний або силовий суб’єкт територіальна оборона навряд чи колись існуватиме.

Прикордонна служба? Ефективна військова структура в системі МВС, але після звільнення про президентського Дейнеко та сумнівної кримінальної справи навздогін - настрої в ДПСУ теж незрозумілі. 

Ось майже і вся "особиста гвардія" Президента. 

Нова архітектура суспільного впливу

Найголовніше в цій історії навіть не те, хто сьогодні ближчий до влади, а хто — далі. Головне — інше: війна сформувала в Україні нові центри авторитету, довіри та впливу. І після завершення війни вони неминуче почнуть впливати не лише на безпекову, а й на політичну архітектуру країни.

Саме тому вже зараз варто дуже уважно аналізувати не лише рейтинги партій чи політиків, а й суспільні настрої всередині військового середовища, рівень довіри до конкретних підрозділів, командирів та військових брендів.

Бо, схоже, майбутня українська політика значною мірою формуватиметься не лише в парламентських кулуарах чи телевізійних студіях. А й у середовищі людей, які пройшли війну і отримали головний політичний ресурс післявоєнної України — суспільну довіру.