Міграція в Україну: некомпетентність урядовців, корупція високопосадовців ДМСУ і СБУ, хаос у головах пересічних громадян

Днями один правник, доктор наук, професор, надіслав посилання на петицію до Кабінету Міністрів України, яка мала гучний заголовок: «Захист національного ринку праці: пріоритетне бронювання українців замість міграції».

Прочитавши її, відповів, що це дурня. Він попросив пояснити, чому я настільки критично налаштований до неї. Мали десь годинну розмову, в якій розібрали всі її пункти.

Також поміркували, що робити з хаотичною міграцією, яка вже вкрай негативно сприймається українськими громадянами. На жаль, надалі ситуація лише загострюватиметься.
Очевидно, що це є наслідком нерозуміння з боку державних мужів, що робити з демографічною катастрофою, та відсутності міграційної політики в державі протягом усіх років незалежності. На це накладається тотальна корумпованість високопосадовців Державної міграційної служби України (ДМСУ) та СБУ. Не секрет, що для них офіційні міграційні процедури — це дуже дохідний бізнес протягом усіх років української незалежності. Ті, хто стикався з процедурами оформлення дозволу на постійне проживання в Україні, права на працевлаштування чи отримання українського громадянства, можуть це підтвердити. Якщо робити це за звичайною процедурою, то проходження «сім кіл пекла» може виявитися не найгіршою альтернативою.

Спробую пояснити свій погляд на те, що являє собою ситуація з нашою демографією та міграційними процесами і що з цим варто робити. Але починати потрібно з цієї петиції, яку вже підписали понад 25 тисяч громадян.

Почнемо з першої вимоги.

Підписанти петиції вимагають: «Пріоритетне бронювання та повернення українців: Запровадити програму "Трудове повернення": надати гарантоване бронювання від мобілізації для громадян України (зокрема тих, хто виїхав до 2022 року), які готові повернутися в Україну для роботи в критичних галузях (будівництво, енергетика, виробництво)».
Щодо цього у мене два зауваження.
Перше стосується того, що з погляду Конституції України обов’язки громадян щодо захисту власної держави від зовнішньої агресії однакові. Тому ділити їх на тих, хто виїхав до 24.02.2022 року і після цієї дати, явно суперечить Конституції. Звісно, ті, хто виїхав із певними порушеннями законодавства після початку повномасштабної війни, не зовсім правослухняні. Але і перші, і другі зобов’язані стати на облік у ТЦК та за першої вимоги з’явитися для мобілізації. Очевидно, що вони не дуже бажають цього. Ті, хто перебував за межами України і хотів виконати свій конституційний обов’язок, це вже зробили.

Друге зауваження стосується дивного переконання підписантів петиції, ніби ті, хто виїхав з України до 2022 року (переважно з причин того, що не бачили місця для розвитку в межах країни), палають бажанням повернутися зараз.

Відомо, що процес адаптації в іншій країні триває від 5 до 7 років. Якщо вони перебувають за межами України понад цей строк, до того ж частина з них уже встигла отримати громадянство іншої держави, то які в них мають бути аргументи, щоб повернутися зараз — під час війни, коли умови життя та власного зростання очевидно не кращі за ті, що були тоді, коли вони покинули нашу країну?

Отже, очевидно, що ця вимога до влади — якась дивовижна наївність із мінімальним рівнем критичного мислення.

Підемо далі.

Друга вимога є продовженням першої і виглядає не менш комічно.
Підписанти наголошують: «Бронювання як альтернатива міграції: Заборонити видачу дозволів на роботу іноземцям у галузях, де дефіцит кадрів може бути перекритий шляхом бронювання існуючих працівників або залучення українців з-за кордону». Держава має інвестувати в логістику повернення своїх, а не в інтеграцію чужих».

Щодо тих, хто виїхав із країни, я вже пояснив. Щодо бронювання існуючих працівників, які перебувають у межах країни, то проблема в тому, що в державі гостра нестача як тих, хто має бути мобілізований, так і тих, хто потрібен у більшості (навіть критичних) галузей. Ба більше, хотів би побачити, а в яких це критичних галузях у нас працюють іноземці, котрим дали дозвіл на працевлаштування. Очевидно, що іноземців намагаються залучити у ті сфери діяльності, які не є критичними і на які не поширюється бронювання.

Одних і тих самих людей мобілізувати й забронювати неможливо. Нерозуміння цього очевидного протиріччя викликає питання до спроможності шановних підписантів петиції логічно мислити. Навіть цікаво, скільки серед них людей із вищою освітою. Хоча слід зазначити, що у нас наявність диплома про вищу освіту ніколи не гарантувала критичного мислення.
Але це риторична репліка, тому переходимо до наступних вимог, бо вони кумедніші за попередні.

Підписанти петиції вимагають встановити: «Жорсткий інтеграційний фільтр для іноземців: на підставі ст. 10 Конституції України, встановити обов'язковий іспит з української мови та історії для будь-якого іноземного працівника. Ми - постколоніальна нація, і повага до нашого мовного простору є обов'язковою для кожного, хто хоче тут працювати».

Сама по собі вимога щодо знання мови для іноземних працівників є зрозумілою. У деяких заможних країнах така вимога дійсно існує. Але це стосується, як правило, біженців, які прибувають туди. Тому ці країни беруть на себе їхнє утримання на той час, поки вони мають вивчити мову бодай на базовому рівні. Не впевнений, що наші шановні підписанти петиції хочуть того самого.

Якщо ж ми не збираємося утримувати їх за кошт держави, тоді виникає питання: що цим іноземним громадянам робити, якщо працювати вони не можуть, але при цьому мають за рахунок чогось забезпечувати себе доти, доки успішно не складуть іспит на знання мови? Чи справді автори та підписанти вважають, що хтось із цих осіб має таку можливість, або думають, що потенційні роботодавці повинні брати на себе такий обов’язок?
Ба більше, є також різниця між тим, яку роботу виконуватиме такий іноземний працівник.

Базовий, мінімальний рівень знань мови для тих, хто працює чорноробочим у сільському господарстві, на будівництві чи в житлово-комунальному секторі, та рівень мовних знань для тих, хто задіяний у торгівлі та сфері послуг, очевидно, різні. Тому і мовні вимоги мають бути різними. Але про це поговоримо після завершення аналізу цієї петиції.

Згадаємо ще вимогу щодо знання української історії. Взагалі-то така умова встановлюється для осіб, які прагнуть отримати громадянство. І тоді вона зрозуміла, що й справді потрібна. Але для того, щоб працювати на якихось важких роботах, знання української історії не є необхідними. До того ж, у мене є певні сумніви, що переважна частина підписантів цієї петиції, попри наявність українського громадянства, спроможна сама скласти іспит на знання української історії хоча б на базовому рівні. Це сумне припущення, але воно виглядає доволі реалістичним.

Наступна вимога підписантів петиції стосується військово-патріотичного паритету. Вони вимагають: «Встановити, що іноземці працездатного віку, які претендують на перебування в Україні, мають залучатися до оборони держави через контрактну службу в ЗСУ (ст. 17 Конституції)». Право на цивільну роботу в тилу має бути захищеним привілеєм громадян України».

У цьому пункті вимог усе виглядає настільки гротескно-комічним, що годі й говорити. Давайте все ж таки розберемося. Нам потрібні робочі руки чи військовослужбовці? Якщо відчувається шалена нестача робочих рук, тоді ми змушені залучати трудових іммігрантів. Але якщо ви вимагаєте, щоб цей іммігрант перед тим, як почати працювати, був мобілізований до війська, тоді так і кажіть: нам потрібне іноземне «гарматне м’ясо», поки «білі громадяни України», замість виконання конституційного обов’язку щодо захисту держави, матимуть привілей на цивільну роботу в тилу.

У світі є приклади, коли іноземцям для привілейованого права отримати громадянство потрібно відслужити за контрактом у збройних силах країни. Найвідоміший приклад — це «Іноземний легіон» у Франції. Але йдеться про привілей стати громадянином, а не про отримання дозволу на цивільну роботу в тилу. Саме громадянство заможної країни є тим стимулом, що залучає іноземців до служби у збройних силах.

Ну і наостанок — ще одна вимога підписантів.

Вона стосується встановлення економічних бар’єрів та відповідальності. Підписанти вимагають: «Впровадити високий збір за найм іноземців для роботодавців». Ці кошти мають спрямовуватися на фінансування програм повернення українців та автоматизацію виробництва.
Передбачити анулювання дозволів за неповагу до національних цінностей чи порушення законів.

Ми вимагаємо ставити українського робітника у пріоритет».

Тут усе намішано в одну купу. Впровадження високого збору за найм іноземців для роботодавців може призвести лише до того, що підприємцю вигідніше буде просто не розширювати сферу своєї діяльності або взагалі закрити бізнес, бо він стане збитковим.
Спрямування коштів від цього збору «на фінансування програм повернення українців» та «автоматизацію виробництва» — це просто нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків. Українці поїхали з України внаслідок війни або заради пошуку кращої долі. Яким чином ви хочете фінансувати програми їхнього повернення? Вони ж не повертаються і не повертатимуться не тому, що в них немає на це грошей.

Чи просто роздаватимете їм кошти за сам факт повернення? Тоді у нас цілий туристичний бізнес з’явиться: поїхав із країни — потім тобі дають кошти, щоб ти повернувся. Цікаво, чи передбачають підписанти петиції, що так можна отримати від держави фінансування лише раз, чи по декілька разів?

Анекдотизм написаного такий, що залишається лише стібатися над тими, хто всю цю купу абсурдів підписав.

Щодо використання зібраних коштів на фінансування «автоматизації виробництва», то це взагалі питання інвестиційної доцільності бізнесу. Якщо в державі будуть створені відповідні сприятливі умови для ведення бізнесу та його розширення, підприємці самі інвестуватимуть в автоматизацію. Кошти від такого збору об’єктивно занадто мізерні для цього.
Щодо вимоги «Передбачити анулювання дозволів за неповагу до національних цінностей чи порушення законів», то це, мабуть, єдина умовно розумна теза в цій петиції. Але вона має стосуватися всіх осіб, які отримали посвідку на проживання в Україні. Тим і відрізняється громадянство країни від статусу особи, якій просто дозволили в ній жити. Проте це питання набагато ширше, ніж загальна теза про те, що міграція може бути лише винятком із суворими правилами, а не інструментом заміщення української нації.
Вона потребує ретельнішого коментування у частині міграційної політики, яка має бути сформована в нашій державі. Тому про це — у другій частині статті.

І наприкінці петиції, як завжди, наше красиве гасло «Слава Україні!».

Як часто наші «а-ля патріоти» (які цією петицією точно доводять, що нічого спільного з патріотизмом не мають) використовують справді важливе гасло для демонстрації своєї нікчемності й нещирості або банального нерозуміння того, що дійсно важливо для зміцнення української державності та формування сильної української нації.