Соціальна політика в обхід конституції. Чим небезпечний законопроєкт про базову соціальну допомогу

В демократичній та правовій державі людина, її честь і гідність, фундаментальні права Основним Законом держави захищаються від свавілля влади. Особливо тоді, коли йдеться про найбільш вразливі категорії громадян, зокрема тих, хто потребує, зокрема соціальної підтримки.

Саме тому законопроєкт №15094 викликає серйозне стурбованість не лише як соціальна ініціатива, а передусім, як небезпечний прецедент руйнування конституційних засад існування Української соціальної держави.

На перший погляд, його автори пропонують модернізацію системи допомоги малозабезпеченим громадянам через запровадження так званої "базової соціальної допомоги". У пояснювальній записці звучать вже заяложені слова про "європейські підходи", "адресність", "проактивну підтримку".

Але за красивими формулюваннями видніється інша логіка: замість гарантованих законом прав громадяни отримують систему, де ключові рішення прийматимуть чиновники. Це не технічна деталь - це зміна самої природи соціального захисту.

Не розширення соціальних гарантій, а їх поступовий демонтаж. Де замість чітких правил - широкі дискреційні повноваження уряду. А замість правової визначеності - простір для свавілля.

Конституція відсувається убік

Стаття 3 Конституції України як засаднича стаття конституційного ладу України встановлює, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Стаття 92 Конституції не залишає простору для неоднозначних тлумачень: основи соціального захисту встановлюються виключно законами України. Тобто не підзаконними актами, не постановами Уряду — а саме законами, які ухвалює Верховна Рада України.

Законопроєкт №15094 пропонує інше. Він встановлює загальну рамку, але ключові параметри — критерії малозабезпеченості, порядок призначення виплат, умови припинення допомоги, механізм розрахунку "базової величини" — визначатиме Уряд.

Передаючи визначення критеріїв малозабезпеченості та механізмів розрахунку виплат до компетенції Кабміну, законопроєкт фактично пропонує парламенту проголосувати за право уряду самостійно встановлювати ці правила в майбутньому.

Для правової і соціальної держави це небезпечний прецедент. Більш того, це містить ознаки "антиконституційного перевороту" в соціальній сфері. Фактично, в цій сфері виконавча влада привласнює законодавчу функцію.

А народні обранці просто передають ключі від соціального ресурсу в руки чиновників, звільняючи себе від політичної відповідальності. Та якщо парламент проголосує за цей закон, він фактично погодиться на власне політичне самогубство в соціальній сфері.

Від соціального права до соціальної "послуги"

Громадянин, який звертається по допомогу, має право знати заздалегідь, на що він може розраховувати. Законопроєкт цього не гарантує: "базова величина", від якої залежить розмір виплат, не має чіткого законодавчого визначення.

Це означає, що уряд зможе змінювати фактичний обсяг підтримки без внесення змін до закону - і без публічної політичної відповідальності за це рішення.

Соціальна допомога перестає бути гарантованим правом і перетворюється на інструмент адміністративного управління.

Соціальний захист на власний розсуд

Особливе занепокоєння викликає надзвичайно широкий перелік рішень, які фактично передаються на розсуд чиновника. Зокрема це:

- Профілювання сімей

- Оцінювання потреб

- Визначення складних життєвих обставин

- Призначення соціального супроводу

- Регулярні зустрічі з отримувачами допомоги

Усе це може звучати "стильно, модно, соціально" - якщо існують чіткі критерії ухвалення рішень та ефективний механізм контролю. Адже проблема не лише в тому, що чиновник отримує право вирішувати - давати допомогу чи ні.

Проблема в тому, що закон не встановлює чітких критеріїв цього рішення і не передбачає ефективного механізму його оскарження. За таких умов виникає структурний корупційний ризик: людина, яка залежить від рішення посадовця, об'єктивно є вразливою до зловживань.

Міжнародний досвід - зокрема висновки GRECO та Transparency International щодо систем адресної допомоги - підтверджує: широка адміністративна дискреція без належного контролю є одним із найпоширеніших корупційних векторів у соціальній сфері.

Економія бюджету за рахунок найбідніших

Під гаслом спрощення системи соціальної підтримки громадянам пропонують відмовитися від низки чинних видів допомоги на користь нової базової виплати. На практиці це означає заміну законодавчо гарантованих виплат єдиною допомогою, механізм формування якої залишатиметься у значній частині поза межами закону.

При цьому закон не гарантує, що людина отримає не менше, ніж отримувала до реформи. І це вже не модернізація системи захисту, а її тихе згортання.

Законопроєкт фактично надає "законну" можливість:

- звузити коло отримувачів допомоги

- переглядати критерії малозабезпеченості без внесення змін до законів

- зменшувати розміри виплат через урядові рішення

- скорочувати соціальні видатки без відкритої політичної відповідальності

Така "знесоціалена" держава відкриває справжнє корупційне Ельдорадо. Не як побічний ефект реформи - а як її найбільш передбачуваний результат.

Сумнівний досвід законодавчих експериментувань

Законопроєкт №15094 не є ізольованою ініціативою. Він вписується у ширшу законодавчу тенденцію останніх років - поступове розширення дискреційних повноважень виконавчої влади у сферах, де Конституція України вимагає виключно законодавчого регулювання.

Схожу логіку містили, зокрема, зміни до законодавства про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям 2020–2022 років, які також делегували уряду значну частину регуляторних функцій.

На жаль, законопроєкт №15094 цілком вписується у цю тенденцію. Ми знову бачимо знайому формулу: декларації, не підкріплені законодавчими гарантіями, супроводжуються розширенням адміністративних повноважень і звуженням реальних гарантій соціальних громадян.

Соціальна держава чи чиновницьке свавілля?

Насправді дискусія щодо законопроєкту №15094 виходить далеко за межі питань соціальної політики. Йдеться про принципову модель державного устрою. Про суть держави.

Іншими словами, йдеться про просте, але принципове питання: в умовах коли Конституція України закріплює соціальний характер держави чи має людина право вимагати від держави виконання Конституції і закону - чи вона змушена щоразу просити про це чиновників і залежати виключно від їх волі.

Перше – норма правової держави. Друге - ознака чиновницького свавілля, де соціальний захист існує не як гарантія для громадянина, а як суб’єктивна воля чиновника, його позиція, умови якої можуть змінитися будь-якої миті.

Саме тому цей законопроєкт потребує не косметичного доопрацювання, а принципового, сутнісного переосмислення.

Основний Закон, а не постанови і транші

Соціальні права повинні визначатися законом, а не змінюватися залежно від політичної кон'юнктури, поточних бюджетних потреб уряду чи навіть тиску міжнародних донорів.

Так, Верховна Рада України вже 235 голосами підтримала у першому читанні урядовий законопроєкт №15094. Одним із головних аргументів стала необхідність виконання зобов'язань перед МВФ та у межах програми Ukraine Facility.

Проте потреба в чергових траншах не може бути підставою для розмивання конституційних гарантій громадян України. Партнери можуть рекомендувати, стимулювати реформи чи висувати вимоги щодо ефективності бюджетної політики.

Але відповідальність за дотримання Конституції України, соціальних прав громадян і за якість законодавства несе виключно Український парламент і Президент України, що причетні до ухвалення законів. Уряд дійсно є і може бути суб’єктом законодавчих ініціатив але його законодавчі ініціативи мають ґрунтуватись виключно на приписах Конституції України.

Соціальна політика — це не сфера сумнівної бюджетної арифметики і не майданчик для псевдореформаторських ігрищ. Це один із фундаментів суспільного договору між державою та громадянином. Більше того — це пряма вимога конституційних засад правової та соціальної держави закріплених в статті 1 Основного Закону України.

Саме тому соціальні права не можуть ставати предметом ситуативних політиканських компромісів, бюджетних експериментів чи домовленостей з міжнародними фінансовими структурами. Вони мають бути визначені Конституцією та законами України, а також однаково гарантованими для кожного українця.