Російська мова в Україні у 2026 - чому вона досі присутня?

Неочікувано у коментах до попереднього допису розгорнулася дискусія про російську мову. На 12-й рік війни. А вона не те що закінчилася - нас носії тієї мови ще не припинили бомбити.

Загалом для мене це є однією з найбільших загадок російсько-української війни: досить немало очевидних патріотів України принципово відмовляються говорити українською. Демонстративно, назло усім навколо – говорять мовою толстоєвського.
Мовою ворога. При цьому ненавидячи його.

Цей феномен я ніяк не можу пояснити якимись аргументами.
Як? Чому? Шо відбувається всередині цих людей?
Назвати їх прихильниками узькаваміра – язик не повертається.
При тому що вони однозначно ісамо-дентифікують себе як українці/українки і дійсно багато роблять в інтересах нашої країни.

Але із якоюсь просто незбагненною впертістю продовжують говорити московською говіркою – і не тільки у побуті, але навіть публічно.
Більше того, чимало таких людей – наразі служить у ЗСУ, як не парадоксально. Використовують україномовні службові терміни, але з цілком свідомим російським акцентом. Усі навколо них говорять українською – але вони вперто говорять московитською. А-а-а-а. Я ніяк не можу цього зрозуміти. Ні-як.

Але це ще не все безумство: є люди доволі високого рівня, шановані у волонтерських, військових чи просто публічних колах Україні - і з очевидними політичними амбіціями на наступний виборчий сезон.
Які так само вперто говорять московською – причому свідомо, демонстративно та публічно. Активно розвивають свої онлайн-канали – зі зрозумілою метою збільшення аудиторії.
Заробляти на контенті копійки, які платить, наприклад, ТиТруба – ну це смішно.
Значно прагматичніше пояснення – “інвестиції у майбутній електорат”.

У такому разі - на кого розрахований російськомовний контент – в УКРАЇНІ?
Де навіть російськомовні виборці негативно ставляться до русьмовних політиків.
Різко негативно, м’яко кажучи.
Електоральна база колишніх “ригів” – маргінально-мізерна.
Нове покоління юних виборців вже виросло у повністю україномовному середовищі без руськомовних шкіл (куди віддавали свого часу моє покоління), зате під руськими бомбами – тому сприймають рускій ізик як підсвідому загрозу.

То на що ж розраховують підкреслено-руськомовні патріоти України? Це ж просто нелогічно. Безперспективно. Заради чого витрачати НАСТІЛЬКИ багато часу для громадської онлайн-діяльності – і російською мовою?
Просто “виговоритися” зручною говіркою? Це працює лише на раз чи два.
Але російськомовний контент в Україні – продовжує підживлюватися.
Та хоча б той самий Гордон – от щоби що? Перспектив у нього обратися – ще менше, ніж у Зеленського. Процес заради процесу? Я не розумію.
Чи той самий “Флеш” (радник міністра оборони), який все ще не вміє в українську без кцпського акценту. Але він хоча б намагається (чи хоча б робить вигляд, що намагається).

Можливо, колись у майбутньому про цей психологічний феномен напишуть книжки та дисертації, знімуть кіно. І назвуть якось романтично, типу “Дніпропетровський синдром”. Чи “Одеський синдром”. Чи якось інакше.
Але поки що особисто мене це дратує. Дратує нерозумінням логіки процесів.
Когнітивних процесів у головах людей, які дійсно гідні поваги – за те, що вони роблять для України. Але все одно не розумію навіщо вперто чіплятися за мову, силоміць нав’язану нам ще сто років тому поневолювачами нашого народу.

Так, змінити основну мову у зрілому віці – справа непроста, згоден.
Але цілком підйомна - за наявності бажання.
Бажання мати помітний зовнішній ідентифікатор, який одразу та миттєво відрізняє нас від нації вбивць. Які вбивають нас же.

Ні за що не повірю, що доросла розумна людина нездатна змінити щось у собі.
І вік тут не має принципового значення. Головне – що у тебе в душі і на серці.
І чого ти насправді бажаєш.

P.S.: І ще мені цікаво, що російськомовні українці відповідають за кордоном на питання: “- Ви українець? - Так. - А чому розмовляєте російською? Хіба у вас з ними не війна?”