Не палити книги. Зносити ідолів

Від людини, яка роками монетизує власний нарцисизм, я вже давно не очікую добросовісності. Тому не здивувався, коли Арестович вирішив зіграти на старому і добре знайомому прийомі.

Днями він опублікував старе відео, на якому президент України російською мовою запевняє громадськість, що заборони чи вилучення книг Булгакова не існує, а відповідні твердження є неправдою і провокацією.

Натяк був настільки товстий, що не помітити його важко: мовляв, подивіться, що тоді говорив Зеленський, і що відбувається тепер після демонтажу пам'ятника Булгакову.

Українофобська публіка традиційно прийшла від цього у захват. Винесу за дужки той факт, що президент жодним чином не має відношення до демонтажу пам'ятника на Андріївському узвозі. 

Винесу за дужки і те, що предметом тодішньої дискусії була не «заборона Булгакова». 26 березня 2019 року Держкомтелерадіо відмовило у ввезенні одного конкретного російського видання роману «Майстер і Маргарита» видавництва «Азбука-Аттікус» (2018 рік). Це рішення й досі міститься в офіційному переліку видань держави-агресора, щодо яких було відмовлено у видачі дозволу на ввезення. Йшлося не про заборону роману, не про заборону творів Булгакова і тим більше не про вилучення його книг з українських бібліотек чи книгарень.

Надалі московська пропаганда розкрутила цю історію до масштабу «заборони Булгакова в Україні». Маніпуляція виявилася настільки примітивною, що спрацювала: багато людей щиро повірили, ніби українська влада бореться з романом «Майстер і Маргарита», хоча йшлося лише про одне конкретне російське видання.

Саме спростуванню цього фейку і був присвячений виступ Зеленського у 2021 році. Тепер же Арестович намагається використати його для оцінки зовсім іншої події — демонтажу пам’ятника Булгакову.

Мене в цій Люськіній історії зацікавило інше.

У свідомості багатьох людей посягання на дорогі їм спогади, символи чи частину звичного світу сприймається як посягання на частину їхньої власної особистості. Причому незалежно від того, йдеться про улюблену книгу чи про перший поцілунок під пам’ятником Леніну. Людині здається, що в неї відбирають щось своє, важливе і близьке. Саме тому вона реагує емоційно, а інколи й агресивно.

Політичні шахраї охоче експлуатують цей механізм. Саме на ньому побудована і маніпуляція, з якої почалася ця розмова. Вони навмисно змішують демонтаж ідола зі знищенням культурної спадщини, а відмову від вшанування певної особистості — із забороною її творів.

Саме в цьому і полягає головна маніпуляція.

Демонтаж пам'ятника і спалення книги — принципово різні речі. Перше стосується суспільного вшанування. Друге — доступу до знань.

І якщо знищення книг є варварством, то з пам'ятниками все значно складніше.

Не можна спалювати книги.

Як власне не можна і видаляти з інформаційного простору думки лише тому, що вони нам не подобаються. Винятком можуть бути хіба що прямо визначені законом заклики до насильства, тероризму чи інших злочинів. Але думки, погляди та ідеї, навіть огидні й небезпечні, повинні залишатися доступними для вивчення.

Не можна спалювати навіть «Mein Kampf». Зокрема не можна спалювати і листування Енгельса з Каутським!

Я читав «Mein Kampf». Важко, ретельно і до кінця. Попри окремі цікаві спостереження (наприклад, тезу про те, що люди охочіше вірять у велику брехню, ніж у маленьку), приблизно на 90% це ахінея психічно хворої людини. Якби її автор не мав політичного успіху і не наробив стільки біди, про цю книгу давно забули б. Але вона залишається важливим історичним документом, який дозволяє зрозуміти еволюцію і становлення зла.

Те саме стосується і багатьох інших творів. Мені подобаються книги Булгакова. Точніше ті, які я читав: «Майстер і Маргарита», «Собаче серце», «Біла гвардія». Подобаються окремі екранізації. Особливо, вибачте, «Іван Васильович змінює професію». Не читав «Я убив» — кажуть, що там українофобія вже без жодних масок.

При цьому сам Булгаков як особистість не викликає в мене жодного захоплення. На мою думку, він був наркоманом, пристосуванцем і українофобом.

Історія культури взагалі є поганим місцем для людей, які шукають бездоганних моральних авторитетів. Караваджо, один із найвидатніших художників епохи бароко, був убивцею. Вагнер, один із найвпливовіших композиторів XIX століття, був переконаним антисемітом. Редьярд Кіплінг, автор «Книги джунглів» і Нобелівський лауреат з літератури, щиро вірив у цивілізаційну перевагу білої людини та виправдовував колоніалізм. Езра Паунд, один із батьків модерністської поезії ХХ століття, захоплювався фашизмом і працював на пропаганду Муссоліні. Мартін Гайдеггер, один із найвпливовіших філософів ХХ століття, був членом нацистської партії. Герберт фон Караян, один із найвидатніших диригентів ХХ століття, також був членом НСДАП. Кнут Гамсун, Нобелівський лауреат з літератури, підтримував Гітлера. Пабло Пікассо, один із найвидатніших художників ХХ століття, кажуть, був украй неприємною людиною і перетворював життя багатьох жінок поруч із собою на пекло. Геніальна українська співачка Анна Нетребко настільки захопилася путінізмом, що після 2022 року втратила виступи в Metropolitan Opera, були скасовані її ангажементи в Баварській державній опері, а її концерти й досі регулярно супроводжуються протестами в Європі.

Список можна продовжувати дуже довго.

Талант не робить людину хорошою. Але й погана людина не перестає бути талановитою.

Особисті вади, політичні помилки, злочини чи огидні погляди автора не роблять автоматично безвартісними його картини, книги, музику чи наукові роботи. Інакше людству довелося б викинути значну частину власної культурної спадщини.

Якщо Сікорський був українофобом, це не спростовує того факту, що його гелікоптери літають.

Мухи особистості повинні бути відділені від котлет творчості.

Саме тому я вважаю згубною практику заборони або знищення книг. Книга — це інформація. Вона може бути корисною або шкідливою, геніальною або бездарною, але майбутні покоління мають право самостійно оцінювати її зміст. Бо якщо ми сьогодні дозволимо комусь вирішувати, які книги можна читати, а які ні, то завтра хтось інший почне вирішувати це вже за нас.

При цьому я зовсім не закликаю читати Булгакова, слухати пісні Висоцького чи дивитися фільми Гайдая. Кому не подобається вся ця московська культура — можуть її не читати, не дивитися і не слухати.

Проблема російської культури для України ніколи не полягала лише в мові. Проблема була ще й у тому, що десятиліттями вона виконувала роль культурного монополіста. Через Пушкіна, Толстого, Чехова, Булгакова, Висоцького, Рязанова, Гайдая та сотні інших талановитих людей нас привчали дивитися на світ переважно через російську культурну оптику. Не тому, що вони цього прагнули. Просто так працювала імперія. Російська культура не лише знайомила нас із собою. Вона часто підміняла собою українську культуру і відтісняла на периферію культури інших народів.

І саме тому мені подобається те, що відбувається сьогодні. Ми поступово повернулися до власної мови. Відкрили для себе власну літературу. Почали більше цікавитися польською, французькою, німецькою, британською, американською, японською та багатьма іншими культурами. Побачили, що світ значно більший за старий імперський культурний простір. Ціле покоління українців уже не знає, хто такий Остап Бендер. І я не бачу в цьому жодної трагедії.

Ми вже не читаємо перед обідом російських книжок.

Натомість пам'ятники — це зовсім інша історія.

Книга, фільм чи музичний твір існують незалежно від ставлення автора до України, демократії чи людства загалом. Пам'ятник же існує саме для того, щоб висловити суспільну пошану до конкретної людини.

Саме тому демонтаж пам'ятника і спалення книги є принципово різними явищами. У першому випадку суспільство переглядає своє ставлення до певної постаті. У другому — позбавляє себе та своїх нащадків доступу до інформації.

Книгу можна не читати. Фільм можна не дивитися. Пісню можна не слухати. Зрештою, можна взагалі не знати про їхнє існування.

З пам'ятником так не вийде. Його встановлюють саме для того, щоб він потрапляв у поле зору кожного перехожого. Ніхто не питає людей, чи хочуть вони бачити перед собою цього письменника, політика, полководця або тирана.

Пам'ятник є формою суспільної пошани, яку нав'язують усім, хто проходить повз.

Саме тому людство протягом усієї своєї історії демонтувало пам'ятники. Не тому, що хотіло знищити історію, а тому, що більше не хотіло вшановувати конкретних людей.

Булгаков не був тираном. Але пам'ятник йому стояв не як автору книг, а як людині, яку суспільство вирішило особливо відзначити.

Якщо значна частина киян більше не хоче бачити його серед символів свого міста — це їхнє право.

Книги від цього нікуди не подінуться. Ототожнювати їх із пам'ятником — означає підміняти поняття і маніпулювати суспільною думкою.

Слід захищати саме книги, а не ідолів.