Криза відповідальності, або війна, яку ми програємо у власній свідомості

Війни змінюють держави, змінюють економіку, змінюють політику. Але найглибші зміни відбуваються не в державних інституціях. Вони відбуваються у суспільній свідомості.

Сьогодні Україна проходить через одну з таких змін. І йдеться не про мобілізацію. І навіть не про ставлення до війни. Йдеться про зміну суспільної норми щодо особистої відповідальності в умовах екзистенційної війни — війни, результатом якої є не лише контроль над територіями, а саме існування української держави та української нації.

Ця зміна відбувається поступово, майже непомітно. Але її наслідки можуть виявитися не менш важливими, ніж результати окремих битв.

2022 рік: суспільство відповідальності

Я добре пам'ятаю лютий та березень 2022 року. Памятаю черги до військкоматів, людей, які шукали знайомих, щоб потрапити до військових підрозділів, чоловіків, які поверталися з-за кордону, підприємців, які без вагань віддавали автомобілі для фронту і волонтерів, які працювали цілодобово і безвідмовно.

Тоді суспільна норма була простою. Ніхто не запитував: "Що держава зробить для мене?" Переважно запитували: "Що я можу зробити для держави?"

Саме ця моральна мобілізація дозволила Україні вистояти тоді, коли значна частина світу прогнозувала падіння Києва за три дні.

Чи був у нас добровольців перших днів війни страх? Безумовно. Але страх не був суспільною цінністю. Повагу викликали зовсім інші речі: мужність, служба, самопожертва, відповідальність.

Йти містом у військовій формі було приводом для гордості. Суспільство беззаперечно поважало свого захисника.

Саме ці поняття формували моральний каркас українського суспільства в перші місяці великої війни.

2023 рік: зіткнення з реальністю

Якщо 2022 рік був роком мобілізаційного піднесення, то 2023-й став роком зіткнення з реальністю.

На початку року більшість українців усе ще жила очікуванням великого перелому.

Було звільнення Київщини, майже всієї Харківщини, правобережної Херсонщини та самого Херсона. Здавалося, що наступним логічним етапом стане масштабний контрнаступ, який наблизить завершення війни.

Важливо розуміти, що ці очікування виникли не самі собою. Протягом багатьох місяців український інформаційний простір жив у логіці майбутнього великого перелому. Політичне керівництво держави, представники влади, частина експертного середовища, медіа та міжнародні партнери формували атмосферу очікування значних результатів майбутньої кампанії. І після успіхів 2022 року такі очікування виглядали цілком логічними.

Суспільство мало підстави вірити, що війна поступово наближається до завершення.

Однак війна виявилася значно складнішою за очікування.

У травні 2023 року було втрачено Бахмут. Місто, яке стало символом української стійкості. Для багатьох українців Бахмут став першим моментом, коли війна перестала виглядати як історія постійних перемог.

Суспільство побачило не лише героїзм, а й масштаб ціни, масштаб втрат, масштаб виснаження.

Влітку розпочався довгоочікуваний контрнаступ.

Разом із ним прийшли дуже високі очікування.

Багато хто сподівався побачити швидкий прорив фронту та початок завершення війни.

Цього не сталося.

Восени 2023 року українське суспільство вперше масово зіткнулося з думкою, яку до цього намагалося відсунути: війна може тривати роками.

Саме тоді починається одна з найважливіших психологічних трансформацій за весь період повномасштабного вторгнення.

До цього моменту більшість людей чекала завершення війни.

Після осені 2023 року дедалі більше людей почали готуватися до того, що війна може стати частиною їхнього життя на роки.

У тилових містах поступово відновлюється звичне життя. Працюють ресторани. Відкриваються нові бізнеси. Люди повертаються до побутових турбот. Війна стає частиною повсякденності.

Але одночасно з цим майже в кожній громаді збільшується кількість загиблих.

Все більше сімей отримують похоронки.

Все більше родин мають власний досвід втрати.

Все більше чоловіків починають ставити собі питання:

"А якщо наступним буду я?"

Саме тоді починає стрімко зростати суспільний страх.

Не паніка і не зрада, а усвідомлення особистої ціни війни.

Не абстрактної, а особистої.

2024 рік: зміна стає вимірюваною

У березні 2024 року соціологи вперше зафіксували те, що раніше існувало переважно на рівні відчуттів.

25% українців заявили, що більшість чоловіків у їхньому оточенні намагаються уникати мобілізації.

Ще 47% відповіли, що в їхньому колі є і ті, хто готовий служити, і ті, хто намагається уникнути служби.

Ці цифри не говорять про кількість людей, які служать або не служать.

Вони показують інше.

Уникнення особистої участі у війні перестало бути невидимим явищем.

Воно стало частиною повсякденного соціального досвіду.

Соціальні норми змінюються не тоді, коли змінюється закон.

Вони змінюються тоді, коли змінюється ставлення суспільства до певної поведінки.

Коли те, що раніше приховували, починають відкрито обговорювати.

А те, що раніше викликало осуд, починають пояснювати або виправдовувати.

2025–2026 роки: народження нової норми

Саме тут відбувається найнебезпечніша трансформація.

Уникнення особистої участі у війні більше не просто існує.

Воно починає отримувати культурне оформлення.

З'являються меми, тренди, відео про "будні ухилянта", ролики про те, як хтось "переграв систему", публічні історії про те, як вдалося уникнути ризиків і виїхати за кордон.

Паралельно з цим в інформаційному просторі дедалі частіше з'являються відеозаписи конфліктів із представниками ТЦК. Пошкодження автомобілів. Перешкоджання роботі військовослужбовців. Фізичні сутички. Публічне приниження людей у формі.

Такі епізоди не лише масово поширюються через соціальні мережі.

Вони часто супроводжуються схвальними коментарями, жартами, мемами та підтримкою з боку частини аудиторії.

Одночасно формується ще одна показова тенденція.

Навколо теми уникнення військового обов'язку починає виникати цілий ринок послуг.

Соціальні мережі наповнюються рекламою юридичного супроводу, консультацій щодо відстрочок, оскарження рішень ВЛК, оформлення різноманітних статусів та інших механізмів, які позиціонуються або сприймаються у суспільстві як спосіб уникнути служби.

Не йдеться про законний захист прав громадян. Йдеться про інше.

Сам факт появи масового попиту на такі послуги та їх активного просування свідчить про те, що тема уникнення особистої участі у війні перестає бути маргінальною.

Навколо неї формується власна інформаційна, культурна та навіть економічна екосистема.

Ознаки зміни суспільної норми

Як зрозуміти, що йдеться саме про зміну норми, а не про окремі емоційні реакції суспільства?

На це вказує сукупність кількох незалежних ознак.

• По-перше, явище стало соціально видимим.
• По-друге, у нього з'явилися власні культурні символи.
• По-третє, навколо нього формується ринок послуг.
• По-четверте, змінюється суспільна реакція на поведінку, яка ще кілька років тому однозначно засуджувалася.
• І, нарешті, по-п'яте, змінюється моральний статус самого явища.

У 2022 році людина зазвичай пояснювала або виправдовувала свою неучасть.

У 2025–2026 роках ми дедалі частіше бачимо демонстрацію, самопрезентацію, а іноді навіть гордість за те, що вдалося уникнути ризиків.

Саме цей перехід від приховування до демонстративності є найважливішою ознакою зміни суспільної норми.

Йдеться вже не про окремих людей.

Йдеться про зміну суспільного ставлення до відповідальності як такої.

Масштаб інформаційного середовища

Дані моніторингу інформаційного простору показують, що тема мобілізації стала однією з найбільш конфліктних і емоційно заряджених в українському суспільстві.

Лише за один із періодів моніторингу було зафіксовано понад 2,2 мільйона згадок відповідної тематики від понад 923 тисяч авторів.

У наступному шестимісячному моніторингу було зафіксовано вже 9,6 мільйона згадок від 2,5 мільйона авторів.

Окреме дослідження зафіксувало понад 85 тисяч публікацій із деструктивними наративами щодо мобілізації, які отримали майже 420 мільйонів переглядів і майже 14 мільйонів взаємодій.

Це вже не окремі дописи.

Це повноцінне інформаційне середовище, яке впливає не лише на ставлення до мобілізації.

Воно впливає на ставлення до обов'язку. До служби. До жертовності. До самої ідеї відповідальності перед суспільством.

Роль держави: відповідальність не виникає сама собою

Було б несправедливо покладати всю відповідальність за ці процеси виключно на суспільство.

Суспільні норми не виникають самі по собі.

Їх формують сім'я, школа, культура, медіа, політичні еліти та держава.

Особливо під час війни.

Саме тому поряд із питанням про зміну суспільної норми неминуче виникає інше питання: а чи існувала в Україні системна державна політика формування культури відповідальності під час великої війни?

Чи пояснювала держава суспільству, що йдеться не просто про мобілізацію, а про екзистенційну війну за існування країни?

Чи формувала вона довгострокове розуміння особистої відповідальності за безпеку держави?

Чи створювала зрозумілий суспільний договір між тими, хто воює, і тими, хто залишається в тилу?

На жаль, ці питання залишаються відкритими.

У 2022 році рівень суспільної мобілізації був настільки високим, що певний час компенсував відсутність системних рішень.

Однак із переходом війни у затяжну фазу природний патріотичний підйом почав поступово вичерпуватися.

І саме в цей момент мала з'явитися системна державна політика підтримки суспільної стійкості.

Політика, яка б не залякувала, не примушувала, не шукала винних, а пояснювала і об'єднувала. Формувала розуміння спільної відповідальності за майбутнє країни.

Тому що стійкість держави тримається не лише на законах.

У першу чергу вона тримається на довірі, справедливості та усвідомленні громадянами спільної відповідальності і на готовності цих громадян нести жертовність заради існування держави і суспільства.

Чому це питання значно більше за мобілізацію

На перший погляд може здатися, що ця дискусія стосується лише мобілізації.

Насправді це не так.

Україна вже четвертий рік веде екзистенційну війну.

Це не лише війна за території.

Це війна за право існування української держави, української політичної нації, української культури та української ідентичності.

На окупованих територіях ми бачимо не лише військовий контроль.

Ми бачимо русифікацію.

Зміну освітніх програм.

Знищення української символіки.

Нав'язування російської ідентичності дітям.

Фактично йдеться про боротьбу за те, ким будуть наступні покоління українців.

У таких умовах питання особистої відповідальності набуває зовсім іншого масштабу.

Що станеться, якщо через три, п'ять або десять років більшість громадян буде переконана, що захист держави є справою когось іншого?

Хто тоді буде захищати країну?

Хто буде стримувати нову агресію?

Хто буде забезпечувати саме існування української держави?

Історія знає чимало випадків, коли долю держав в першу чергу визначала не сила зовнішнього ворога, а стан самого суспільства.

Коли дедалі менше людей були готові вважати захист власної держави своєю особистою справою, країни починали втрачати здатність до самооборони задовго до того, як програвали останню битву.

Саме тому сьогодні йдеться не про ставлення до мобілізації.

Йдеться про те, яку модель поведінки ми починаємо вважати соціально схвальною.

Модель особистої відповідальності.

Чи модель перекладання відповідальності на інших.

Висновок

У 2022 році українці довели, що готові брати відповідальність за свою державу.

Саме тому Україна вистояла.

Сьогодні перед нами постає інше питання.

Чи залишиться ця готовність суспільною нормою після чотирьох років великої війни?

Бо в умовах екзистенційної війни питання відповідальності перестає бути особистим.

Воно стає питанням виживання держави і нації.

І якщо суспільна норма остаточно зміститься від відповідальності до її перекладання на інших, то рано чи пізно постане питання не про мобілізацію.

Постане питання про здатність української держави до самозбереження.

Суспільство починає руйнуватися не тоді, коли люди бояться.

Суспільство починає руйнуватися тоді, коли перестає поважати тих, хто долає свій страх і бере на себе відповідальність за майбутнє спільноти.