Мільярди на ветеранів не спрацюють без системи: п’ять рішень, які Україні не треба вигадувати заново

Україна входить у період, коли ветеранська політика перестає бути лише соціальним напрямом. Вона стає питанням національної безпеки, економічної стійкості й довіри до держави.

У 2026 році на ветеранську політику передбачено майже 19 млрд грн. Це більше, ніж у попередньому році. Але гроші самі по собі не створюють працюючої системи. Вони можуть перетворитися або на реальну підтримку людини, або на чергову звітність про турботу. Різницю визначає не сума в бюджеті, а архітектура політики.

У попередньому тексті "Ветеранська політика держави: коли цифри ростуть, а довіра — падає" я писав про діагноз: законодавча база, що тягнеться з 1993 року; інституційна хаотичність; падіння довіри; розрив між риторикою вдячності й реальним досвідом ветерана, який після служби часто лишається сам на сам із державними кабінетами.

Цей текст — не про те, що не правильно і що не працює. Він про те, що працює. І головне: Україна не мусить вигадувати велосипед. Інші країни вже проходили через подібні виклики — після великих воєн, масової мобілізації, хвиль бойової травми, проблем із реінтеграцією та довірою до держави. Жодна з цих систем не є ідеальною. Але кожна залишила конкретні уроки, які можна перевірити, виміряти й адаптувати.

Розвилка №1. Одна точка відповідальності чи дев’ять інстанцій

Перша закономірність майже універсальна: якщо ветеран має сам бігати між кількома установами, збирати довідки, пояснювати свою ситуацію щоразу заново й самостійно зшивати медичну, соціальну, житлову та фінансову допомогу — система не працює.

Працює інша модель: одна точка відповідальності за шлях людини.

Австралія дійшла до цього висновку дуже болісно. Після роботи Royal Commission into Defence and Veteran Suicide уряд погодився створити нову агенцію добробуту ветеранів і родин. Veteran and Family Wellbeing Agency має розпочати роботу 1 липня 2026 року. Її логіка — не просто "ще одна установа", а навігація, координація й пріоритет для тих, хто перебуває в найвищій зоні ризику під час переходу зі служби до цивільного життя. Важливо, що родини ветеранів також можуть звертатися по допомогу в навігації послугами, навіть якщо самі не є клієнтами департаменту ветеранських справ.

Подібна логіка є й у США. Veterans Health Administration — найбільша інтегрована система охорони здоров’я у США, яка працює через національну мережу медичних центрів і клінік. Окремо VA ще у 2018 році прибрала частину бар’єрів телемедицини між штатами: провайдер VA може надавати допомогу ветерану через телемедицину незалежно від того, у якому штаті перебуває лікар чи сам ветеран. Це важливо не як технічна деталь, а як принцип: система не змушує людину підлаштовуватися під адміністративні межі — вона перебудовує адміністративні межі під потребу людини.

В Україні цей висновок теж починає дозрівати. 22 травня 2026 року у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт №15267 про соціальну підтримку ветеранів війни із суттєвою втратою функціональності. Його важлива ідея — перехід до більш адресної підтримки та фактичної координації допомоги для найважчих випадків. Це правильний напрямок. Але питання ширше: чи стане логіка кейс-менеджера стандартом усієї ветеранської політики, чи залишиться вузьким винятком для окремої категорії ветеранів.

Рецепт №1. Україні потрібен не "ще один сервіс", а кейс-менеджер із реальним мандатом. Не довідкова служба. Не чиновник, який просто пояснює, куди йти далі. А відповідальна особа, яка має цифровий доступ до реєстрів, бачить весь шлях ветерана й може звести воєдино медичну, соціальну, житлову, правову та фінансову підтримку. Кейс-менеджер не повинен стати чиновником соцзахисту з новою табличкою на дверях. Якщо стара бюрократична машина просто отримає нову назву, вона не поїде. Без реального мандату, доступу до даних і персональної відповідальності кейс-менеджмент ризикує стати новою вивіскою над старою системою.

Розвилка №2. Доказова допомога чи інтуїція чиновника

Друга розвилка — ще жорсткіша. Держава може будувати програми підтримки на інтуїції, політичних гаслах і красивих презентаціях. А може перевіряти, що реально працює.

США мають важливий доказовий досвід саме щодо працевлаштування ветеранів із ПТСР. Дослідження VIP-STAR порівнювало дві моделі. Перша — традиційна: спочатку підготовчі або перехідні роботи, потім конкурентна зайнятість. Друга — Individual Placement and Support, тобто швидкий вихід на реальну конкурентну роботу з фаховим супроводом. У дослідженні взяв участь 541 ветеран із ПТСР у 12 медичних центрах VA. IPS показала кращий результат для стабільної зайнятості, ніж традиційний поетапний підхід.

Це важливий висновок для України. Наша інтуїція часто каже: спочатку людину треба "довго відновити", потім "підготувати", і лише після цього — повертати до роботи. Але міжнародна доказова практика показує інше: для багатьох ветеранів робота не є фінальним етапом реабілітації. Вона сама може бути частиною повернення до життя — якщо поруч є правильний супровід.

Це не означає, що людину треба кидати на ринок праці без підтримки. Навпаки. Це означає, що працевлаштування не можна відкладати на невизначене "після". Його треба інтегрувати в процес відновлення.

Рецепт №2. Українські програми зайнятості, мікрогрантів і перекваліфікації для ветеранів мають будуватися не навколо логіки "спочатку довга реабілітація — потім робота", а навколо моделі "робота плюс супровід". Це дешевше для держави, корисніше для економіки й гідніше для ветерана. Людина не повинна роками залишатися пасивним отримувачем допомоги, якщо вона може за підтримки повернутися до продуктивної ролі.

Розвилка №3. Довіра через рівних чи чергова "послуга згори"

Третя закономірність стосується психологічної підтримки. Її неможливо побудувати лише наказом міністерства. Формальна доступність психолога ще не означає, що ветеран до нього дійде. Бар’єр недовіри, стигми й внутрішнього спротиву часто сильніший за наявність кабінету чи гарячої лінії.

Тому країни, які реально просунулися в цій сфері, вводять у систему людей із власним досвідом служби, травми й відновлення. Не як "волонтерську допомогу на додачу", а як структурний елемент системи.

У США peer specialists у VA — це ветерани з власним досвідом відновлення після психічних проблем, які проходять підготовку й працюють у складі міждисциплінарних команд. Їхня роль — не замінити лікаря чи психолога, а стати мостом довіри між ветераном і системою допомоги.

У Великій Британії програма Combat Stress також використовує veteran-led peer support. Оцінка такої підтримки показала, що вона допомагає ветеранам долучатися до клінічних послуг, зменшує ізоляцію та стигму.

Ізраїльський приклад Beit Halochem демонструє ще один вимір: реабілітаційний простір, де ветеран з інвалідністю не є "винятком", а перебуває у середовищі, яке побудоване навколо активності, спорту, родини, спільноти й довгострокового повернення до життя. Це не лише медицина. Це соціальна архітектура відновлення.

Рецепт №3. Україні потрібно інституціоналізувати peer support як штатну функцію в системі ветеранської підтримки. Не замість психологів, психіатрів чи соціальних працівників, а поруч із ними. Ветеран, який сам пройшов шлях від травми до відновлення, часто може відкрити двері до допомоги там, де формальна державна послуга цих дверей не відкриває.

Розвилка №4. Один статус для різних історичних реальностей чи юридична точність

Четверта розвилка — найчутливіша юридично й політично. Але її не можна обходити.

В Україні немає проблеми з визнанням самого статусу учасника бойових дій для тих, хто захищав державу. Проблема інша: чинний Закон №3551-XII від 22 жовтня 1993 року історично зібрав під одним правовим дахом дуже різні категорії людей, які брали участь у різних війнах, у різні періоди й у різних правовідносинах із різними державами. Стаття 6 закону охоплює, зокрема, радянські періоди, участь у бойових діях на території інших держав, Афганістан, а також сучасних захисників України.

Тут важливо бути максимально точним. Йдеться не про ревізію поваги. Не про скасування гідності. Не про те, чия травма "важливіша". Держава має виконувати соціальні зобов’язання перед людьми, які отримали статус і мають законні права.

Але юридично служба за рішенням уже неіснуючої держави СРСР і захист незалежності України з 2014 року — це різні правові та історичні реальності. Вони не повинні зливатися в одну розмиту категорію, якщо ми хочемо будувати сучасну ветеранську політику саме держави, яка веде війну за власне існування.

У цьому сенсі проєкт Кодексу законів про Захисників і Захисниць державності та незалежності України є важливою спробою систематизації. Мінветеранів прямо зазначало, що Кодекс має групувати норми за категоріями ветеранів залежно від періодів їхньої участі в бойових діях. У самому проєкті окремо фігурують, зокрема, ветерани війн ХХ століття та категорії, пов’язані із захистом України від збройної агресії.

Це правильний напрямок. Але його треба довести до логічного кінця.

Рецепт №4. Кодифікація ветеранського законодавства має юридично розділити загальну історично накопичену категорію "учасник бойових дій" і статус ветерана війни за незалежність України. Це не про поділ людей на "кращих" і "гірших". Це про точність державної політики. Україна має чітко назвати тих, хто захищав саме українську державність, і водночас коректно зберегти соціальні зобов’язання перед іншими категоріями, які вже мають законний статус.

Розвилка №5. Назвати ризики прямо чи заховати їх за риторикою вдячності

П’ята розвилка — найделікатніша. І саме тому її не можна замовчувати.

Публічна мова про ветеранів часто коливається між двома крайнощами: героїзацією і віктимізацією. Або ветеран — лише герой, якому треба аплодувати. Або ветеран — лише жертва, якій треба співчувати. Обидві рамки неповні. Вони можуть бути морально зручними, але вони погано допомагають будувати політику.

Ветеран — це не символ і не проблема. Це громадянин із досвідом служби, правами, потребами, потенціалом і, в окремих випадках, важкими наслідками бойового досвіду. Якщо ці наслідки не бачити, не вимірювати й не супроводжувати, вони можуть ставати ризиком — насамперед для самої людини, її родини, громади й держави.

Тут дуже важливо не перейти межу. Не існує "загрози від ветеранів" як групи. Є загроза від державної бездіяльності, коли люди після важкого бойового досвіду залишаються без підтримки, роботи, лікування, довіри й зрозумілого маршруту повернення до цивільного життя.

Саме так треба говорити про ризики: не стигматизувати ветеранів, а визнавати управлінську відповідальність держави. Австралійська Royal Commission назвала кризу серед військових і ветеранів проблемою державного масштабу, після чого були сформульовані конкретні реформи, включно з новою агенцією добробуту ветеранів і родин. Український інститут майбутнього у дослідженні "Між фронтом і майбутнім" також описує ветеранську політику не як вузьку соціальну тему, а як питання сценаріїв розвитку країни, економічних наслідків і суспільної стійкості.

Рецепт №5. Україна має перевести розмову про ризики невирішеної бойової травми з площини "про це незручно говорити" у площину нормального державного ризик-менеджменту. Не для того, щоб лякати суспільство ветеранами. А для того, щоб захистити ветеранів, їхні родини й громади від наслідків бездіяльності. Превенція завжди дешевша, гуманніша й ефективніша, ніж реагування постфактум.

Що можна зробити вже зараз

Якщо звести міжнародний досвід до практичних рішень, Україні не треба чекати завершення війни, нового "великого бачення" чи ідеального бюджету. П’ять кроків можна запускати вже зараз.

• Перше — зробити кейс-менеджера не винятком для найважчих випадків, а стандартом комплексної ветеранської підтримки.
• Друге — перебудувати програми працевлаштування за логікою "робота плюс супровід", а не "спочатку довге очікування, потім можливо робота".
• Третє — ввести peer support у штатну систему допомоги ветеранам, а не залишати його лише на волонтерах і громадських організаціях.
• Четверте — провести чесну кодифікацію ветеранського законодавства й юридично відокремити статус захисників української державності від історично накопичених категорій участі в інших війнах і конфліктах.
• П’яте — називати ризики невирішеної травми прямо, але без стигматизації. Не "ветерани як проблема", а "державна бездіяльність як проблема".

Усе це не вимагає вигадувати нову філософію. Вимагає іншої архітектури управління. Бо головний урок міжнародного досвіду простий: ветеранська політика працює не тоді, коли держава багато говорить про вдячність, а тоді, коли ветеран не змушений доводити державі очевидне — що він має право на гідне повернення до життя.

Україна вже платить високу ціну за свою свободу. Питання лише в тому, чи зможе держава після цього побудувати систему, яка не розгубить тих, хто цю свободу захищав.