"Червоний"

Якщо існує раціональне розв’язання якоїсь проблеми, то в армії виберуть протилежне. Забір матеріалу ДНК поставлять за п'ять хвилин до шикування на обід, два взводи чекатимуть під дрібним дощем годину, а потім їм побажають не хворіти. Я не кажу, що це ДНК армії, проте наведений приклад показовий і типовий.

У моїх побратимів БЗВП проходить за планом: навчання, денні та нічні стрільби. В мене як у "червоного" (червона довідка звільняє від фізичних навантажень та занять) день значно простіший, хоч і не передбачуваніший. Ще вчора я допомагав чистити "чезетки" (CZ 805 Bren), а наступного ранку втратив свідомість під час виконання гімну України. Попередньої доби на нашому плацу "спіймали блідого" двоє курсантів, та й на мені цей список не завершився.

Температура 39,9 відкриває двері до чудового світу лазарету. Тут хлопці дивляться по колу перші сезони "Хлопаків" та кілька завантажених фільмів. А я зненацька здибав роман англійського письменника Вільяма Голдінга "Спадкоємці". Твір досліджує ймовірну зустріч неандертальців із "новими людьми". В армії символи інколи самі знаходять тебе.

До лазарету потрапляють справді хворі, а серед потенційних кандидатів — ті, кого не має бути у ДШВ, дуже хворі, просто хворі та така кількість симулянтів, якої не бачила навіть за всю свою історію збірна Італії з футболу.

Уночі тут звучить ціла симфонія. На жаль, не третя симфонія Сібеліуса, бо в лазареті ДШВ не до музики. Взагалі, це непогане місце, коли ти валяєшся непритомний. Щойно приходиш до тями, твоє ставлення до цього місця різко змінюється. Як сказав мій побратим Кирило: "Если бы в лазарете было окно, то я бы в него вышел". Це звичайний, може, трохи чорний жарт, яких у нього чимало. Інший, мій улюблений, був про кіно. Одного дня Кирюха зрозумів, що він продирається хіба що не джунглями зі страйкбольною M16A1. Аналогія склалася миттєво — звісно, він згадав про оригінальний фільм "Хижак" з Арнольдом Шварценеггером. "Я видел этот фильм, пацаны. Он плохо закончился для большинства", — пожартував тоді Кирило.

У лазареті в якийсь вечір ми говоримо про пиво "Сармат" та "Нова Баварія", про музику (він грав на басу у метал-гурті, я — на гітарі у панк-гурті) та взагалі багато згадуємо цивільне життя. Кирило — з Донецька. Він був в окупації, а зараз збирається стати дронщиком. Більшу частину БЗВП він носив вуса та бороду, але після того, як зголив перші, набув лукавого кельтського вигляду. Якби в нашій довбаній пісочниці був горщик із золотом, то Кирило знайшов би його першим.

Через кілька годин після виписки з лазарету мене відправили розвантажувати фуру з продуктами. Ще за два дні ми знову займалися вантажними роботами. За п'ять палет із замороженою куркою нам видали на столовій ґрунтовний пакет соку та коробку вафель — вийшло по двадцять сім штук на людину. Було б непогано, якби засадничою для цієї роботи не була традиційна брехня про те, що важкого не буде або його можна не тягати.

"В армії все тримається на пиздежі", — категорично, але резонно каже Арсен. Це суворий молодий чоловік, який вже служив під час АТО. В нього вистачає причин бути злим та лаконічним — щодня його Запорізьку область рівняють із землею. І хоч він схожий на того, хто заради свого ворога перегризе зубами "єгозу" і власними руками скрутить для нього зашморг, в Арсена — посмішка доброї людини. "Тут все стоїть на плечах солдатів", — каже він іншого разу, маючи на увазі будівлі, в яких ми живемо та якими користуємося. Солдати дійсно роблять багато. Настільки, що їхній труд легко знецінюється і не помічається навіть ними самими.

Дуже значущий момент — відловити розуміння важливості чужої праці й через це надалі не знецінювати власну. Нагодувати роту — важливо. Прибрати туалети — важливо. Піти в наряд на баню — важливо. Піти в патруль — важливо. Винести сміття — важливо. І так — до нескінченності.

Один із тих, на чиїх плечах стоїть усе це, — Петро з Рівненщини. Петя поєднує у собі харизму Швейка та гусара. Він вміє спати у будь-якій точці, де зупинився взвод. А ще Петя робить — і робить добре. Важка фізична праця для нього звична й не лякає. На всі питання у світі він має відповідь. З легкістю поєднуючи їдучий сарказм і граничний пафос, Петя каже на дурні, іронічні й абсолютно серйозні питання те саме: "Потому шо я десантник". І сміється надзвичайно щирим і заразливим сміхом.