Реформа армії, яка ніяк не дійде

Сьогодні Україна веде важку війну з переважаючим противником, який має перевагу майже в усіх складових. Це і особовий склад, і фінанси, і промисловий комплекс, і технології, і території тощо. Єдине, у чому ми можемо його суттєво обійти, — це гнучкість та асиметрія.

Майже з кожного провладного рупора ми постійно чуємо слова: реформа, асиметричні дії, гнучкість. Але тут виникає питання про той ліміт гнучкості й асиметрії, який мають командири різних ланок у своєму розпорядженні, та про суть самих реформ. Враховуючи мій особистий досвід служби, реформа йде, йде — і ніяк не дійде.

Хочу висловити власне бачення деяких питань реформування. Повторюся: я маю достатній досвід служби на різних командних та штабних посадах протягом майже 30 років як у мирний, так і у воєнний час, а також відповідну профільну освіту. А ще доводилось бути у ролі того самого піхотинця. Це дає мені можливість формувати певні погляди на реформи.

Враховуючи динаміку війни та прозорість сучасного поля бою, хочу почати з реформи організаційно-штатної структури Збройних Сил. На сьогодні кожна піхотна (механізована, мотопіхотна, десантно-штурмова) бригада включає в себе стандартний набір: 3–4 піхотні батальйони, танковий батальйон, 1—2 артилерійські дивізіони, підрозділи бойового, логістичного та медичного забезпечення, а також батальйон безпілотних систем та інші менші, але не менш важливі підрозділи.

З одного боку, читаючи статистику уражень від Генерального штабу, розумієш, що 80–90% усього ураження — це саме дронова складова. З іншого боку, слухаючи розповіді бійців, які пробули на позиціях по 6–8 місяців, досить часто чуєш про втрати до 10 вбитих у безпосередньому стрілецькому бою. І це на ділянках, де противник проводив досить інтенсивні наступальні дії. Там, де інтенсивних дій не було, цифри значно нижчі.

Загалом у піхотній бригаді одночасно на позиціях перебуває в середньому близько 150 осіб, а це 1,5 роти повного штату (у звичайному піхотному батальйоні лише самої піхоти має бути 250–300 осіб). Самою піхотою бригади укомплектовані на 30–40% (є підрозділи, де ця цифра набагато менша). Решта 60–70% — це просто "повітря". За останні 3 роки ця цифра не піднімалася навіть до 70%, але при цьому наявність "паперових" вакантів не дозволяє розширити інші підрозділи.

Артилерія, яка має дальність стрільби менше 30 км, виявляється та знищується досить швидко. А піхотна артилерія (міномети) якщо і ефективна в міській забудові, то має суттєві недоліки: транспортування та перенесення самої установки, а також доставка боєприпасів до неї. Це сильно ускладнює її застосування, та й точність ведення вогню залишає бажати кращого.

Тому вважаю, що є сенс переглянути штати і на базі однієї з бригад спробувати іншу структуру. У ній слід скоротити неіснуючу піхоту і за її рахунок значно розширити саме роботизовану складову, штат операторів, а також підрозділи забезпечення цієї системи (фахівців з адаптації софту, інженерів, ремонтників тощо). Саме це і буде справжньою асиметричною відповіддю. Натомість епізодичні успіхи тактичного рівня, які досить часто не пов’язані єдиною метою та задумом, призводять лише до стирання і без того малої кількості піхоти.