Розділення українського суспільства

Бачу багато постів від військових у стилі: усіх, хто безчинствував у Львові, — в окопи, на передову, а дехто взагалі пропонує розстріляти.

Так от, шановні побратими, дозвольте увімкнути ліхтарик у цій пітьмі нерозуміння.

Ми з вами — військовослужбовці. Невеликий відсоток населення країни. І ще менший відсоток від загальної кількості громадян. Ця країна не є нашою власністю. Ми не більшість і навіть не нам вирішувати подальшу долю країни.

Ба більше, особливо ті з нас, хто добровільно прийшов у перші дні, сьогодні для багатьох є не прикладом для наслідування, а доказом того, що служби в ЗСУ потрібно уникати. Бо вихід звідси найчастіше один — уперед ногами або через каліцтво. Рівень забезпечення, дотримання прав військовослужбовців, ставлення держави до своїх захисників — усе це аж ніяк не мотивує людей долучатися до війська.

За п'ять років війни радикальних змін у ЗСУ так і не відбулося. Не створено системи, яка б дозволила людині сказати: "Так, тут про мене подбають". А про шлях скаліченого захисника навіть говорити зайве.

Прошу вас усвідомити одну просту річ: правил чесної гри влада навіть не пробує створити.

Біда, у яку потрапила країна, досі не стала спільною для всіх, хто має український паспорт. Хтось заробляє мільйони, хтось переслідує людей за інакшу думку, хтось через корупцію і завдяки їй виїхав за кордон, хтось живе своє найкраще життя. Хтось молиться на вічне продовження війни, а дехто вже роками живе виключно виборами й дистанціювався від своїх прямих обов'язків.

За таких умов ми не можемо говорити про справедливість і вимагати від "ухилянта" виконати свій обов'язок перед Батьківщиною. Бо на його боці теж є логіка й аргументи. Від простого: "служити мають усі", до політичного: "чому президент, якого називають чотириразовим ухилянтом, має моральне право вимагати від інших того, чого не зробив сам?"

Те, що ми спостерігаємо сьогодні, — це свідома й, на мою думку, злочинна робота влади з розділення українського суспільства.

Так, ми зробили свій вибір. Ми тримаємо фронт. Ми щодня платимо власним здоров'ям, нервами й життям за існування держави. Але це не дає нам права переносити свій біль на цивільних, серед яких є велика кількість порядних та патріотично налаштованих людей. Бо головна відповідальність лежить на тих, хто мав забезпечити справедливі правила, повагу до військового й рівність обов'язків для всіх.

На жаль, країна опинилася в руках людей, які виявилися не готовими до масштабу відповідальності та гнилими з моральної точки зору.

Сьогодні шлях ескалації конфлікту між армією та власним народом — це саме те, чого прагне Росія. Це її стратегічна перемога без жодного додаткового пострілу.

Нам потрібні не заклики до помсти, а системна й професійна робота політиків, які бачать своє майбутнє серед власного народу, а не за його рахунок. Лише так можна повернути довіру, без якої жодна держава не здатна виграти затяжну війну.