Здаватися, а не бути, або чому насправді звільнили Михайла Федорова з поста міністра оборони України

Як математику-аналітику за фахом, мені стало цікаво відкинути емоції та політичні симпатії й проаналізувати звільнення Михайла Федорова з посади міністра оборони України виключно на основі фактів. Ось результати цього аналізу. 

15 липня, ввечері, коли Верховна Рада щойно відправила у відставку уряд Юлії Свириденко, у телеграм-каналі Михайла Федорова з'явився допис, витриманий у жанрі, який сам міністр довів до автоматизму за роки на державній службі, — підсумковий звіт із чіткою структурою "що зробили" і "що не встигли". Тон був спокійний, майже святковий: подяка команді, згадка про відключення Starlink росіянам, про операцію "Ашан", яка на півроку зупинила механізований наступ, про контракт на Gripen. Зовні це виглядало як гідне завершення семимісячної каденції. Але за лаштунками цього ввічливого прощання стояла зовсім інша історія. Історія про те, що в українському державному апараті воєнного часу цифрова швидкість і військова ієрархія виявилися системами, які не змогли співіснувати в одному кабінеті.

Офіційна версія: ротація уряду, а не персональний провал

Формально Федорова не звільняли — він просто не увійшов до нового складу Кабінету міністрів, сформованого після відставки уряду Свириденко. Це юридично зручна конструкція: коли йде у відставку весь уряд, кожен міністр автоматично залишає посаду, і президенту не потрібно публічно пояснювати, чому саме ця людина не отримала нового подання до Верховної Ради. Джерела в фракції "Слуга народу" стверджували, що на зустрічі з депутатами Зеленський представив кадрові рішення як такі, що не підлягають обговоренню, а сам процес пояснення дався йому важко. За словами одного з нардепів, президент "хвилин десять буквально вичавлював із себе формулювання". Ця деталь важлива: вона показує, що рішення не було рутинним технічним кроком, а результатом тривалого внутрішнього розрахунку, який довелося раціоналізувати заднім числом.

Два різні світи в одному відомстві

Головна причина, яку джерела в президентському оточенні називають майже одностайно, — це затяжний конфлікт між Федоровим і головнокомандувачем Збройних сил Олександром Сирським. За переказом одного з депутатів, Зеленський описав цей конфлікт як зіткнення "двох різних світів": міністр хотів цифровізувати все і побудувати систему навколо технологій, тоді як військове командування хотіло, щоб його "просто чули" . Щоб закуповували конкретну номенклатуру озброєння під конкретні операції, а не розподіляли ресурси за логікою технологічного пріоритету. Ілюстрація цього протистояння, яку наводять співрозмовники "Української правди", майже комічна за формою і трагічна за суттю: Сирський приходив і казав, що Федоров не дає нічого під конкретні операції, а Федоров відповідав, що все дав, просто це неправильно використовують не там, де треба. І так по колу, місяцями, без спільної мови.

Це не був конфлікт особистих амбіцій у вузькому сенсі — це було зіткнення двох управлінських парадигм. Одна виросла з досвіду "Дії" та Мінцифри, де успіх вимірюється швидкістю ітерацій, автоматизацією процесів і готовністю ламати бюрократичні бар'єри. Інша сформована десятиліттями військової кар'єри, де успіх вимірюється утриманням позицій, довірою між командирами на землі і обережністю до експериментів у розпал бойових дій. Коли ці дві логіки зустрілися в одному відомстві воєнного часу, компроміс виявився неможливим не тому, що бракувало доброї волі, а тому, що самі критерії правильного рішення в кожної зі сторін були принципово різними.

Спроба зняти Сирського — крок, якого президент не дозволив

Показовий і водночас малопомітний у публічному просторі епізод: за даними The Economist, на тлі загострення розбіжностей Федоров намагався домогтися відставки самого Сирського, але не отримав на це згоди Зеленського. Цей факт багато говорить про справжню динаміку конфлікту. Міністр оборони, призначений лише в січні, без військового досвіду, спробував усунути головнокомандувача під час активної фази війни — рішення, яке саме по собі демонструє або надмірну впевненість у власній правоті, або нерозуміння меж, у яких цивільний керівник відомства може діяти щодо військової вертикалі. Президент цю пропозицію відхилив, і фактично саме цей момент можна вважати точкою неповернення. Якщо міністр публічно чи кулуарно ставить питання про зняття головнокомандувача і програє цю ставку, його власна позиція автоматично слабшає, оскільки конфлікт більше не можна списати на взаємне непорозуміння. Він стає питанням про те, хто в цій парі відповідає за результат на фронті.

Аудит на 300 мільярдів і бунт старої системи

Ще один шар конфлікту, який рідко потрапляє в заголовки, але структурно важливий, — внутрішній аудит Міністерства оборони й армійських бригад, ініційований командою Федорова. Перевірка виявила перевитрати коштів на суму близько 300 мільярдів гривень, тобто приблизно 6,6 мільярда доларів. Для міністра, який прийшов із репутацією борця з корупцією і технократа, це був природний крок — довести ефективність через прозорість цифр. Але для частини військового й закупівельного апарату, що десятиліттями звикла працювати за іншими правилами, такий аудит сприймався як пряма загроза, а не як інструмент реформи. Введення обов'язкового поліграфа для посадовців відомства й звільнення тих, хто відмовився від перевірки, лише посилило відчуття облоги серед частини апарату, яка звикла до м'якіших форм контролю. Реформатор, який одночасно намагається змінити правила закупівель, ввести жорсткий кадровий контроль і забрати повноваження в командування, неминуче накопичує критичну масу супротивників швидше, ніж встигає закріпити результати змін.

Мобілізація як формальний привід і реальна невдача

Якщо конфлікт із Сирським — це причина, яку озвучують неофіційно, то провал реформи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки — це те, що Зеленський назвав публічно, і те, що найлегше піддається перевірці виборцем. Президент, за словами співрозмовників, прямо вказав депутатам, що не завершена обіцяна реформа мобілізації є вагомим аргументом проти повторного призначення Федорова. Тут проявляється системна асиметрія: цифровізація закупівель, розвиток дронової програми чи навіть відключення Starlink ворогу — це результати, які можна показати в цифрах і відчути на фронті майже одразу. Реформа мобілізаційного апарату — процес довгий, політично токсичний і залежний не лише від міністра оборони, а й від зміни суспільних настроїв щодо служби. Обравши саме цей напрямок як публічне пояснення відставки, президент отримав аргумент, зрозумілий широкому загалу, уникнувши необхідності детально розкривати внутрішню війну між міністерством і Генштабом.

Опір оборонно-промислових кланів

За словами джерел "Української правди", президент опинився у ситуації, яку посилило невдоволення десятків "зброярських кланів", відтиснутих командою Федорова від оборонного бюджету. Перехід закупівель на відкриті тендери — крок, який мав звучати як цілком нейтральна технічна реформа, — на практиці означав перерозподіл фінансових потоків, що роками формувалися навколо конкретних постачальників і посередників. Коли реформатор одночасно намагається змінити правила гри для військового командування, аудиторів старої системи і бізнес-груп навколо оборонного замовлення, він створює коаліцію незадоволених, об'єднану не спільною ідеологією, а спільним інтересом позбутися джерела незручностей. Саме тому пояснення на кшталт "конфлікт із Сирським" варто читати не як єдину причину, а як найпомітнішу вершину значно ширшого айсберга інституційного спротиву.

Що вдалося зробити за сім місяців

Було б несправедливо звести підсумки каденції Федорова лише до конфліктів. За час його роботи міністерство реалізувало низку рішень, які самі учасники ринку захисних технологій визнають реальними: відключення Starlink на окупованих територіях, що суттєво ускладнило росіянам ведення дронової війни, контракт на закупівлю шведських Gripen, запуск програми Drone Deal для залучення інвестицій в оборонно-промисловий комплекс, а також спільно спланована з військовими операція "Ашан", яка загальмувала механізований наступ супротивника на кілька місяців. Водночас частина проєктів, які публічно асоціюються з Федоровим, — DELTA, Brave1, "Армія+", "Резерв+" — з'явилася ще до його переходу в Міноборони, під час керівництва Мінцифрою, що ставить під питання, наскільки коректно приписувати весь цифровий прогрес відомства особисто одному міністру, а не інституційній інерції, яку він застав і розвинув.

Дилема Зеленського: балансувати систему ціною темпу реформ

Ключ до розуміння того, чому насправді відбулося звільнення, лежить у формулюванні, яке президент нібито використав на зустрічі з фракцією: він не може допустити, щоб у воюючій країні міністерство оборони й Генеральний штаб фактично воювали між собою. Це рішення не є оцінкою того, хто правий у суперечці про модель ведення війни, — це рішення про пріоритет керованості системи над темпом її трансформації. Знявши головнокомандувача під час активних бойових дій, президент взяв би на себе відповідальність, яку вважає надмірно ризикованою в поточний момент війни. Знявши міністра, який прийшов ззовні військової ієрархії, він зберігає стабільність командної вертикалі ціною уповільнення реформ, які сам же публічно підтримував. Це і є справжній зміст заголовка цього матеріалу: система в певний момент обирає здаватися стабільною, а не бути реформованою до кінця, тому що ціна видимого хаосу в очах політичного керівництва під час війни здається вищою за ціну втраченого темпу модернізації.

Символічний фінал і реальний спадок

Показово, що в день оголошення про відставку уряду відбулося успішне випробування балістичної системи, розробленої під егідою Міноборони за часів Федорова, — з підвищеною точністю і зниженою на 30% собівартістю. Сам міністр назвав цей збіг символічним, і в цьому символізмі є доля правди: технологічна складова оборонної реформи справді просунулася вперед, тоді як інституційна культура відповідальності за ухвалені рішення, за словами самого Федорова, лишилася незавершеним завданням. Протести, що прокотилися українськими містами після новини про звільнення, свідчать про те, що частина суспільства сприймала Федорова як символ ефективності на тлі загальної втоми від бюрократичної інерції військового апарату. Але символ і інституційна реальність — це не одне й те саме, і саме розрив між ними визначив фінал цієї каденції.

Замість висновку

Історія відставки Михайла Федорова — це не історія про поразку конкретної людини чи про перемогу консервативної військової системи над технократичним реформізмом. Це історія про структурне протиріччя, яке війна лише загострює: держава одночасно потребує швидкості змін і стабільності командування, а коли ці дві потреби втілюються в особах, що не можуть знайти спільної мови, політичне керівництво зрештою обирає той варіант, який виглядає керованішим, а не той, що обіцяє глибші довгострокові результати. Наступний міністр оборони — імовірно, Ігор Клименко — успадкує не лише цифрову інфраструктуру, закладену командою Федорова, а й нерозв'язаний конфлікт між темпом технологічної модернізації та інерцією військової вертикалі. І доти, доки це протиріччя не буде розв'язане інституційно, а не кадрово, кожна наступна ротація на цій посаді ризикує повторити той самий сценарій: здаватися розв'язанням проблеми, а не бути ним.