Криза управління: як Конституція програє домовленостям під час зміни уряду

Відставка уряду в липні стала звичним явищем останніх років, проте політичні події 2026 року важливо проаналізувати не лише через емоційну призму, а з точки зору юридичних підстав для зміни Кабінету Міністрів та того, як ця процедура відбувалася в реальності.

Правові підстави (між законом та недільним вечором)

Конституція України є базовим суспільним договором, який визначає засади функціонування гілок влади. Існує лише три вичерпні підстави для повної заміни складу уряду:

• Складення повноважень перед новообраною Верховною Радою (що складно уявити з огляду на принципову позицію влади не проводити вибори під час воєнного стану).

• Прийняття парламентом резолюції недовіри (потребує ініціативи Президента або щонайменше 150 народних депутатів, а сама резолюція має бути підтримана конституційною більшістю — 226+ голосів).

• Відставка Прем’єр-міністра за власним бажанням, що автоматично тягне за собою відставку всього уряду.

Саме третій варіант застосували для звільнення Кабміну Юлії Свириденко. З огляду на традиції українського політичного життя, про рішення такого масштабу зазвичай стає відомо пресі ще на етапі планування. Натомість цього разу долю уряду вирішили за один недільний вечір 12 липня: після розмови Юлії Свириденко з Володимиром Зеленським стало зрозуміло, що Президент визначив курс на оновлення Кабміну. Вже 14 липня у парламенті ініціювали та миттєво підтримали відповідний проєкт постанови.

Процедура призначення (парламентсько-президентська форма правління лише на папері)

Конституція визначає чіткий механізм призначення нового уряду. Звертаю увагу на деталі послідовності дій:

1. Пропозиція фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів.

2. Подання Президентом.

3. Затвердження постановою ВРУ.

Україна пройшла довгий та складний шлях до парламентсько-президентської республіки, тобто центр ваги має знаходитися в парламенті, який не просто технічно затверджує внесені Президентом пропозиції, а формує уряд. Цей процес неодмінно передбачає дискусії та аналіз програм кандидатів, а не просто голосування кнопкою.

В реальності ж 15 липня 2026 року, за день до призначення, фракція "Слуга народу" провела два засідання (друге — за участю Президента), де депутатів фактично лише ознайомили з готовим переліком кандидатів на урядові посади для завтрашнього голосування. Такий підхід дозволив швидко провести через парламент призначення Сергія Корецького на посаду Премʼєр-міністра та сформувати майже весь склад уряду.

Президентська квота 

В умовах повномасштабного вторгнення дві урядові посади функціонують у режимі критичного навантаження та мають особливий конституційний статус — це Міністр оборони та Міністр закордонних справ. На відміну від інших урядовців, кандидатури на ці посади вносить до парламенту виключно Президент України, що підкреслює їхню стратегічну вагу.

Широта повноважень цих відомств робить їх ключовими стовпами державності:

• Міністр оборони не просто формує державну політику в сфері оборони, а управляє найбільшим бюджетом країни періоду повномасштабного вторгнення, несе відповідальність за безперебійне сил безпеки та оборони України, координує розвиток оборонно-промислового комплексу та масштабує складні інноваційні системи управління військами й прозорі закупівлі.

• Міністр закордонних справ виступає головним архітектором дипломатичного фронту та відповідає за процеси узгодження позицій із західними партнерами, збереження збройних коаліцій, рух до ЄС і НАТО та забезпечення безперебійного зовнішнього фінансування, яке покриває значну частину загальнодержавних видатків.

Вакантні крісла та "картонковий майдан"

Законодавча процедура передбачає, що очільники оборонного та зовнішньополітичного відомств призначаються Радою. Однак 16 липня парламент так і не дочекався президентських подань. Пленарний тиждень завершився тим, що дві ключові посади залишилися вакантними, а наступне засідання ВРУ заплановане аж на 18 серпня.

Причиною зриву призначень стали події "другого картонкового майдану": тисячі людей вийшли на вулиці Києва, Львова, Одеси, Харкова та Дніпра з плакатами проти відставки команди Михайла Федорова, вбачаючи у цьому загрозу згортання антикорупційних реформ та цифровізації армії. 

Юридична пастка "виконувачів обов’язків" 

Намагаючись заповнити кадрові прогалини, 16 липня Президент анонсував, що обрано модель "тимчасово виконуючих обовʼязки" (т.в.о.): Євген Хмара має очолити Міноборони, а Андрій Сибіга — МЗС. 

Управління через т.в.о. створює серйозну правову колізію:

• Відсутність посади, оскільки українське законодавство не знає такої окремої посади як "т.в.о. міністра". Це лише тимчасове покладання обов'язків на особу, яка вже обіймає іншу посаду (зазвичай заступника) в цьому відомстві.

• Питання компетенції. Призначення т.в.о. є виключною компетенцією виключно Кабінету Міністрів. Аналогічну урядову процедуру раніше застосували щодо Міністерства юстиції, коли виконання обов’язків поклали на одного із заступників. Анонсування ж таких призначень главою держави суперечить розподілу повноважень. Відповідні урядові постанови про призначення Євгена хмари та Андрія Сибіги прийнято 17 липня 2026 року. 

• Параліч апарату. Згідно з регламентом КМУ, звільнення міністра автоматично тягне за собою припинення повноважень його заступників, які є політичними фігурами та звільняються самим Кабміном. Отже два міністерства залишилися без постійних очільників та команд заступників. Відсутність повноцінних міністрів розмиває відповідальність та здатна зупинити життєво важливі для фронту процеси, адже практика управління через т.в.о. знищує довгострокове планування, що є основою належного урядування.

Підсумовуючи, несподівана відставка "за власним бажанням" уряду Юлії Свириденко продемонструвала слабкість парламентської вертикалі на фоні Офісу Президента, який поступово оговтується від репутаційних криз та попередніх скандалів. Парламент володіє повнотою повноважень дійсно визначати напрям розвитку держави, а формування уряду – чи не найважливіше політичне кадрове рішення, яке вплине на життя кожного українця.

Відкриття двох євроінтеграційних кластерів – це історичний шанс перетворити політичне життя, забезпечивши проголошений в Конституції розподіл гілок влади. Проте варто усвідомлювати: прозоре, публічне та виключно законне формування уряду є базовою вимогою європейських партнерів для позитивної оцінки прогресу України. Цим шансом політичним елітам необхідно скористатися, а не ігнорувати його на користь кулуарних домовленостей.

Олександр Вегержинський, дослідник Незалежної антикорупційної комісії (НАКО)