Ставлення до ветеранів: чи чекати справедливості
Пільги для військовослужбовців і ветеранів в Україні дедалі більше нагадують красиву декларацію, а не працюючий механізм. На папері все виглядає гідно: держава гарантує підтримку, пріоритет, соціальний захист. Але щойно людина намагається скористатися своїм законним правом, починається нескінченний квест. То немає бюджетних місць, то немає державного замовлення, то закінчилося фінансування, то потрібна ще одна довідка, ще один підпис, ще один кабінет.
Ветеран змушений не отримувати належне, а буквально клянчити свої законні пільги. Просити, доводити, пояснювати, носити папери й постійно відчувати себе непотребом, який прийшов випрошувати милостиню, а не людиною, яка вже заплатила за свою державу здоров'ям, часом, а часто й частиною власного життя.
Складається враження, що вся система побудована не навколо ветерана, а навколо того, щоб максимально скоротити реальні витрати держави. Формально пільга існує, але зроблено все, щоб скористатися нею було якомога складніше. І коли чиновник потім звітує про мільярди "на підтримку ветеранів", ніхто вже не рахує, скільки людей так і не змогли цією підтримкою скористатися.
Сам ветеран сьогодні став демонстрацією того, наскільки державі байдуже до тих, хто за неї воював. Бо ставлення до ветерана після фронту — це і є справжня оцінка державою власних захисників.
Уся ця паперова тягомотина давно мала б закінчитися монетизацією. Кожен військовий і ветеран повинен отримувати прозорий пакет підтримки відповідно до своїх заслуг, стану здоров'я, інвалідності та інших об'єктивних критеріїв. Тоді людина сама вирішуватиме, куди спрямувати ці кошти — на лікування, освіту дітей, житло чи реабілітацію. Це чесно, прозоро й дозволяє суспільству бачити реальні витрати держави, а не губити їх у лабіринтах бюрократії.
Сьогодні ж система породжує лише плутанину, нескінченні погодження, десятки програм, які дублюють одна одну, і величезний простір для корупції. Саме в такому хаосі найкраще почуваються ті, хто звик заробляти на чужих проблемах.
Натомість складається враження, що найбільше зусиль держава спрямовує не на піклування про військових, а на бусифікацію. На механізми примусу ресурси знаходяться швидко. На гідне ставлення до тих, хто вже виконав свій обов'язок, — роками бракує то грошей, то місць, то бажання.
На сьогодні чекати справедливості важко. Особливо коли Міністерство у справах ветеранів очолює людина, яка сама не є ветераном і не має бойового досвіду. Це закономірно породжує сумніви, наскільки глибоко можуть бути зрозумілі проблеми людей, для яких це міністерство створене. Попри заяви Віталія Кіма про намір зробити життя ветеранів кращим, суспільство оцінюватиме не обіцянки, а реальні зміни.Особисто я на них не чекаю.
На жаль, сьогодні Україна безплідна на плоди справедливості. І доки людина, яка повернулася з війни, почуватиметься прохачем у власній державі, жодні красиві слова про повагу до захисників не матимуть справжньої цінності.
