«Оленівка. Листи»: як народився проєкт пам’яті і голосу родин полонених

28 липня у київському кінотеатрі «Жовтень» відбулася премʼєра документального відеопроєкту «Оленівка. Листи», присвяченого четвертим роковинам масової страти в Оленівці. Цей фільм — історія про те, як родини загиблих і полонених змогли перетворити свій біль на публічне свідчення памʼяті й любові.

Фото: Меморіал

Ініціатива, що виросла з потреби говорити

Вперше ідею створення оленівського фільму за сприяння держави Спільнота Оленівки озвучила під час зустрічі з заступницею керівника Офісу президента України та представниками міністерств, Служби безпеки України і Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими на треті роковини масової страти в Оленівці. Тоді родини наголосили: пам’ять про Оленівку не може залишатися лише в приватному просторі — вона потребує системного, державного і суспільного звучання.


Фото: Офіс Президента України

Після цього Міністерство культури України оголосило конкурс, який виграла платформа пам’яті «Меморіал». Водночас Спільнота Оленівки не відійшла вбік: її представники спілкувалися з учасниками конкурсу і гарантували підтримку на всіх етапах створення фільму.

Фото: Спільнота Оленівки

Таким чином «Оленівка. Листи» стала результатом співпраці держави, медіа і самих родин.

Листи як документ часу

Фільм складається з п’яти епізодів, об’єднаних у премʼєрному показі в єдину історію. Його основою стали особисті листи: до загиблих і до тих, хто вижив під час масової страти в Оленівці, проте досі перебуває в полоні.

Це листи матері до сина, сестри до брата, доньки до батька, побратима до побратима. І один — до живого адресата, який може його прочитати: до військовополоненого, що вижив, але досі перебуває в неволі.

Саме ця форма — звернення напряму — дозволяє говорити про трагедію не мовою фактів, а мовою близькості. Вона робить пам’ять персональною і водночас спільною.

Премʼєра як простір свідчення

Показ у Жовтні зібрав близько 150 глядачів. Після перегляду відбулася дискусія, яка швидко вийшла за межі формату панелі й стала простором, де звучали не лише експертні оцінки, а й особисті історії.

Фото: Меморіал

Участь в обговоренні взяли, зокрема, представниці родин загиблих в Оленівці Олександра Мазур та Анастасія Пашнюк-Пашнєва; дружина важкопораненого військовополоненого Анна Лобова; військовослужбовці, що пережили теракт і повернулися з полону, Дмитро Тіщенко та Олександр Гришин; голова Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко; представник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Юрій Ковбаса; керівник Об’єднаного центру при СБУ Андрій Пастернак; вступне слово того вечора сказала співзасновниця платформи пам’яті «Меморіал» Гаяне Авакян. Своїми враженнями після фільму поділилися колишня військовополонена, офіцерка Ольга Бондаренко; Герой України Володимир Жемчугов, сестра загиблого захисника Марина Гірявець та журналістка Анна Курцановська.

Фото: Меморіал

До події також долучився як глядач міжнародний друг Спільноти, член правління МІПЛ і офіцер з питань верховенства права ОБСЄ-БДІПЛ Крістофер Расселл. У своєму листі після прем’єри він зазначив:

«“Оленівка. Листи” — це свідчення того, як міжнародні злочини впливають на людські життя. Це нагадування про порожнечу в системі міжнародного правосуддя для жертв одного з найзухваліших злочинів проти військовополонених у XXI столітті. Але передусім цей фільм — про родину… любов у сучасній українській родині є неймовірно красивою, сильною та надихаючою».

Фото: Меморіал

Цитати учасників окреслювали головні виклики: відсутність покарання за воєнні злочини, складність розслідувань, обмежений доступ до доказів і свідків. Водночас ключовий акцент дискусії змістився до тих, хто досі чекає на повернення.

Фото: Меморіал

Олександра Мазур закликала суспільство більше звертати увагу саме на родини полонених і чути їхні голоси:

«Хоч я і належу до родин загиблих, але завжди намагаюсь, коли виступаю, більше говорити про полонених та їхні родини. Ми маємо усе життя, щоб пам’ятати, але ми маємо дуже обмежений час, щоб врятувати тих, хто досі в полоні, і я закликаю вас звертати на це більше уваги».

Вона підкреслила, що це історії про людей, яких ще можна врятувати, і окремо наголосила на важливості дослухатися до таких свідчень, як історія Анни Лобової.

Анна Лобова: чекання, яке триває роками

Один із найсильніших моментів як у фільмі, так і під час обговорення — виступ співзасновниці ГО «Спільнота Оленівки» Анни Лобової, дружини Олега Лобова, військовослужбовця, що був важко поранений під час теракту в Оленівці, але досі перебуває у полоні.

Фото: Спільнота Оленівки

Її історія не лише про втрату зв’язку, а про час, який іде без відповіді.

Анна розповідає, що їхня донька бачила батька лише немовлям, коли їй був місяць. Сьогодні це вже дитина, яка навчилася читати й писати значно раніше за однолітків. Причина — очікування:

«Вона чекає, що тато їй напише лист. Вона його прочитає і зможе сама йому відповісти».

У своїх інтерв’ю Анна неодноразово підкреслювала, що родини полонених фактично залишаються поза процесом перемовин і не мають доступу до розуміння того, як саме відбувається звільнення їхніх близьких. За її словами, найбільший запит родин — це прозорість і чіткість дій: що конкретно робиться, щоб повернути людей додому.

«Сьогодні ми знаємо щонайменше про 46 важкопоранених захисників, які постраждали внаслідок теракту в Оленівці й досі, вже п’ятий рік, залишаються в російському полоні. І це лише частина — адже є й ті, чиї імена так і не були оприлюднені. За ці роки правду знали багато людей. Але замість того, щоб встановити всі факти, ми бачили роки дискусій і різних припущень — навіть щодо того, чому саме 193 військовополонених перевели до того барака. Сьогодні ще є шанс відновити повний список цих людей. Але значно важливіше — діяти. Українська перемовна група має використати всі публічні докази, зокрема матеріали, оприлюднені самою російською стороною, щоб на міжнародному рівні заявити очевидне: навіть тих, кого росія офіційно визнала важкопораненими, досі незаконно утримують у полоні».

Її голос у цьому проєкті — це не лише особиста історія, а уособлення сотень родин, які роками живуть у стані невизначеності.

Між пам’яттю і дією

«Оленівка. Листи» поєднує дві важливі функції. З одного боку — це меморіалізація: спосіб зберегти пам’ять про загиблих і зафіксувати злочин. З іншого — інструмент дії: нагадування про тих, хто досі в полоні.

Фото: Меморіал

Саме тому проєкт не завершується фінальними титрами. Він продовжується у публічному просторі: у дискусіях, зверненнях, вимогах і голосах родин.

І в цих голосах головне звучить чітко: пам’ять важлива, але ще важливіше — повернути тих, хто досі у ворожому полоні.